Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 63)
Одного холодного вологого вівторка, вранці м-р Норрелл сидів у бібліотеці на Гановер-сквер у компанії Дролайта і Ласеллза. В кімнаті також був Чилдермасс, який від імені м-ра Норрелла писав листи, адресовані численним урядовим підрозділам. Стрейндж із дружиною поїхали в гості до одного друга в Твікенемі[181].
Ласеллз і Дролайт обговорювали судову тяганину між Кером та Іннесом, аж раптом увагу м-ра Норрелла привабило слово чи два, сказані Ласеллзом про знамениту книгозбірню.
— Що нам про цих двох відомо? — запитав він Ласеллза. — Їм хоч трохи цікава практична магія?
— Можете за них не перейматися, сер, — всміхнувся Ласеллз. — Запевняю вас, єдине, що хвилює Кера й Іннеса, це як стати герцогом. Не думаю, що я хоч коли бачив одного чи другого за книжкою.
— Справді? Їм однаково до книг? Це надзвичайно заспокоює. — М-р Норрелл на мить замислився. — Та припустімо, хтось із них набуде права власності на бібліотеку герцога, випадково натрапить на якийсь магічний текст, зніме його з полиці і раптом зацікавиться. Ви ж знаєте, люди тепер дуже допитливі щодо магії. Це один із якнайприкріших наслідків мого успіху. Варто людині трошки почитати, і ось вона вже має натхнення й собі спробувати заклинання чи два. Хай там як, а мені відкрився шлях саме в такий спосіб: у дванадцять років я розгорнув одну із книжок у дядьковій бібліотеці й виявив усередині аркуш зі значно давнішого видання. Варто було його прочитати, і мене вже ніколи не відпускало переконання, що я мушу стати магом!
— Справді? Прецікаво! — абсолютно знудженим тоном промовив Ласеллз. — Та не думаю, що така доля чекає на Іннеса чи Кера. Першому вже за сімдесят, і другий недалеко від нього втік. Жоден із них не прагне нової кар’єри.
— О! А юні родичі в них водяться? Такі, що, скажімо, запоєм читають «Друзів англійської магії» або «Новочасного мага»? Родичі, які вхопляться за будь-яку магічну книжку, що втрапить їм на очі?! Ні, пробачте мені, містере Ласеллзе, але навіть поважний вік джентльменів я не можу вважати за гарантію безпеки!
— Дуже добре, сер. Та я маю сумнів, що ці юні тавматомани[182], котрих ви так барвисто змалювали, одержать хоч яку нагоду поглянути на книгозбірню. Борючись за титул герцога, обоє, Кер та Іннес, зазнали чималих судових витрат. Тому найбільшим клопотом нового герцога, хто б ним не став, буде розрахунок із адвокатами, а найпершою справою по прибуттю у замок Флорс — пошук чого-небудь на продаж[183]. І я дуже здивуюся, якщо бібліотеку не виставлять на продаж протягом першого ж тижня, коли Комітет оприлюднить своє рішення.
— Книгопродаж! — скрикнув збентежений м-р Норрелл.
— І чого ви тепер боїтеся? — озвався Чилдермасс, відриваючись від писання. — Зазвичай нагода вторгувати книги вас радує якнайбільше.
— Ет! То ж було раніше! — відповів м-р Норрелл. — Коли магічними книгами в королівстві цікавився я один, але зараз їх багато хто спробує перекупити. Боюся навіть подумати про оголошення в «Таймс».
— О! — і собі втрутився в розмову Дролайт. — Якщо книги купить хтось інший у королівстві, ви зможете поскаржитися міністрам! Або самому принцу Вельському! Магічні книжки в державних інтересах мають належати тільки вам, містере Норрелле.
— Або Стрейнджу, — поправив його Ласеллз. — Не думаю, що принц Вельський або міністри заперечуватимуть, щоби ці книги належали Стрейнджу.
— Правда, — погодився Дролайт. — Я й забув про Стрейнджа.
М-ра Норрелла ці слова налякали ще більше.
— Хіба містер Стрейндж не погодиться, що книжкам годилось би належати мені? — промовив він. — Вони всі мають перебувати в одній і тій самій бібліотеці. Їх не можна розділяти!
Він із надією озирнув присутніх, сподіваючись на те, що його хтось підтримає.
— Природно, я не опиратимусь тому, щоб містер Стрейндж їх читав. Адже всім відомо, як багато своїх книжок… своїх власних і дуже цінних книжок… я позичив містерові Стрейнджу… Ну, я хотів сказати… ну, тобто все залежатиме від їхньої теми.
Дролайт, Ласеллз і Чилдермас змовчали. Їм і справді було відомо, скільки книжок м-р Норрелл дав почитати м-ру Стрейнджу. Як і те, скільки він приховав.
— Стрейндж — джентльмен, — проказав Ласеллз. — Він поводитиметься як джентльмен й очікуватиме від вас того ж самого. Якби книжки в приватному порядку запропонували вам і тільки вам, думаю, ви могли би їх викупити. Та якщо оголосять аукціон, Стрейндж матиме цілковите право боротися з вами за лоти.
М-р Норрелл змовк, поглянув на Ласеллза і знервовано облизав губи.
— Як, ви гадаєте, продаватимуться книжки? На аукціоні чи в приватному порядку?
— На аукціоні, — хором відповіли Ласеллз, Дролайт і Чилдермасс.
М-р Норрелл закрив обличчя руками.
— Звісно ж, — проказав Ласеллз, ніби щойно про це подумав, — якби Стрейндж перебував у цей момент за кордоном, то не зміг би взяти в аукціоні участь. — Він відсьорбнув кави. — Правда ж?
М-р Норрелл підвів погляд, у якому прокинулася нова надія.
Португальське відрядження м-ра Стрейнджа на рік чи два раптом стало надзвичайно бажаним[184].
29
У господі Жозе Ешторіла
— Гадаю, сер, коли я відбуду на Півострів, то ваші стосунки з Воєнним відомством значно зміняться, — сказав Стрейндж. — Боюся, за моєї відсутності вам завдадуть чимало клопоту: у ваші двері стукатимуть і вдень і вночі, аби ви негайно ж вчинили той чи той вид магії. А крім вас же ніхто цього не зробить. Коли ви спатимете? Мабуть, нам слід переконати людей, що відтепер старі звички варто залишити в минулому. Радо допоможу вам навести лад у справах, якщо те буде потрібно. Що як нам запросити лорда Ліверпуля на вечерю цього тижня?
— О так, маєте рацію! — погодився м-р Норрелл, вельми втішений цим проявом турботи Стрейнджа. — Ви неодмінно маєте бути. Ви все так доладно пояснюєте! Вам варто лише мовити слово — а лорд Ліверпуль уже все розуміє!
— То мені написати його милості?
— Так, неодмінно!
Минав перший тиждень січня. Дату Стрейнджевого від'їзду ще не визначили, але вочевидь, це мало статися найближчим часом. Лорд Ліверпуль не гаючись відповів на запрошення і вже через день з’явився на Гановер-сквер.
М-р Норрелл та Джонатан Стрейндж мали за звичку годину перед вечерею проводити в бібліотеці старшого мага, і саме там вони прийняли його милість. Також був присутній Чилдермасс, готовий виконувати обов’язки клерка, радника, посланця чи слуги — залежно від обставин.
Лорд Ліверпуль досі ніколи не бачив бібліотеки м-ра Норрела і, перш ніж сісти, роззирнувся кімнатою.
— Я не раз чув, сер, — сказав він, — що ваша бібліотека гідна зватися одним із чудес сучасного світу, але я й близько не уявляв нічого настільки обширного.
Норрел був неабияк утішений. Лорд Ліверпуль належав саме до того різновиду гостей, які йому подобалися: він захоплювався Норрелловими книжками, але не виказував ані найменшого наміру знімати їх із полиць і читати.
Стрейндж звернувся до м-ра Норрела:
— Сер, ми досі не обговорили, які книжки я візьму на півострів. Я уклав список із сорока назв, але, якщо на вашу думку, його можна доповнити, я залюбки послухаюся вашої поради.
Він висмикнув згорнутий аркуш із безладу папірців на столі і простягнув його м-рові Норреллу.
Перелік цей аж ніяк не міг зігріти душу м-ра Норрелла. Одні виправлення наповзали на інші, та й ті було закреслено й доповнено кривими написами, які закручувалися навколо інших слів. Усе вкривали чорнильні плями, у назвах книжок траплялися помилки, та й імена авторів було зазначено неправильно. Найбільше ж бентежило те, що Стрейндж тут-таки записав три рядки віршованої шаради, котру почав складати як прощальний дарунок Арабеллі. Втім, м-р Норрелл зблід не через неохайність клаптика. Досі йому й на думку не спадало, що в Португалії Стрейнджу можуть знадобитися книжки. Сама лиш думка, що сорок його безцінних томів вивезуть у країну, де вирує війна, де вони можуть згоріти, розлетітися на шматки, потонути чи вкритися пилом, викликала нестерпний жах. М-р Норрелл знав про війну небагато, але підозрював, що солдати навряд чи виказують належну пошану до книжок. Вони можуть мацати томи своїми брудними пальцями. Вони можуть їх порвати! Можуть навіть — о, жах із жахів! — прочитати і спробувати накласти закляття! А чи солдати вміють читати? М-р Норрелл не знав. Але на кону стояла доля усієї Європи, лорд Ліверпуль сидів у кімнаті, і маг збагнув, наскільки важко — власне, геть неможливо — відмовити Стрейнджу.
З відчайдушним благанням в очах він озирнувся на Чилдермасса.
Той знизав плечима.
Лорд Ліверпуль тим часом спокійно роззирався навкруги. Він, вочевидь, вважав, що тимчасова відсутність сорока книжок заледве чи впаде в око, коли їх тут тисячі.
— Я б не хотів брати більше сорока, — мовив Стрейндж діловито.
— Дуже мудро, сер, — відказав лорд Ліверпуль. — Дуже мудро. Не варто брати більше, ніж ви зможете возити з собою.
— Возити з собою?! — приголомшено вигукнув м-р Норрелл. — Ви ж не збираєтеся тягати книжки з місця на місце? Ви повинні помістити їх у бібліотеку, щойно прибудете. Найкраще для цього пасуватиме бібліотека в замку. У міцному, гарно укріпленому замку…
— Боюся, в бібліотеці від них буде мало користі, — заперечив Стрейндж із обурливим спокоєм. — Я перебуватиму в таборах та на полях битв. І зі мною мають бути книжки.