Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 58)

— О, та це ж можна зробити просто зараз! — вигукнув Стрейндж. — Арабелла не проти трохи почекати. Ти ж не проти, правда? — звернувся він до дружини. — Я зустрічаюся з містером Норреллом о другій годині, і, коли зможу чітко пояснити йому проблему, ми ще до обіду запропонуємо Адміралтейству відповідь.

Як мила, згодлива жінка та гарна дружина, Арабелла відсунула всі думки про нові портьєри і запевнила обох джентльменів, що, з огляду на обставини, вона, звісно, почекає. Вирішили, що м-р та місис Стрейндж завітають до сера Волтера на Гарлі-стрит.

Стрейндж витягнув годинник.

— Двадцять хвилин до Гарлі-стрит. Три чверті години на вивчення проблеми. Ще 15 хвилин до Сого-сквер. Так, часу ще вдосталь.

Арабелла розсміялася.

— Запевняю вас, він не завжди такий пунктуальний, — звернулася вона до сера Волтера. — Щойно у вівторок він запізнився на зустріч із лордом Ліверпулем. І це геть не потішило містера Норрелла.

— Моєї провини в тім не було, — заперечив Стрейндж. — Я збирався виходити з дому якраз вчасно, однак ніяк не міг знайти рукавички.

Шпилька Арабелли щодо запізнення зачепила Стрейнджа, і він усю дорогу до Гарлі-стрит позирав на годинник, ніби сподівався знайти в ході часу якусь таємницю, що досі лишалася непоміченою, але могла б його виправдати. Коли вони дісталися Гарлі-стрит, Стрейндж вирішив, що все утямив.

— Ти ба! — раптом вигукнув він. — Я знаю, в чім річ. Мій годинник бреше!

— Навряд, — сказав сер Волтер, показуючи свій годинник Стрейнджу. — Рівно полудень. Як і на моєму.

— Тоді чому не чути дзвонів? — здивувався Стрейндж. — Ти чуєш дзвони? — звернувся він до Арабелли.

— Ні, я нічого не чую.

Сер Волтер зашарівся і пробурмотів, що в навколишніх парафіях дзвони більше не калатають.

— Отакої! — здивувався Стрейндж. — І чому ж це?

Здавалося, сер Волтер був би дуже вдячним, якби Стрейндж погамував свою допитливість, та все ж він відповів:

— Через недугу леді Поул її нерви нині в геть печальному стані. Калатання дзвонів її особливо засмучує, тому я звернувся до парафіяльних рад храмів Сент-Марлібон[167] та Святого Петра з проханням зважити на душевний стан леді Поул і заборонити калатання дзвонів. Вони зробили мені таку ласку і погодилися.

Це було надзвичайно дивно, але ж усі сходилися в тім, що хвороба леді Поул також була надзвичайно дивною і мала ні на що не схожі симптоми. Ні містер, ні місис Стрейндж ніколи не бачили леді Поул. Її ніхто не бачив уже два роки.

Коли товариство зайшло в будинок номер 9 по Гарлі-стрит, Стрейнджеві кортіло негайно поглянути на папери сера Волтера, однак запал довелося погамувати, оскільки сер Волтер мусив достеменно переконатися, що Арабеллі не бракуватиме розваг на час їхньої відсутності. Через гарне виховання сер Волтер страшенно не любив лишати гостей на самоті. А чинити так з леді він вважав просто неподобством. Однак Стрейндж дуже хотів устигнути на зустріч із м-ром Норреллом, тож, перш ніж сер Волтер зміг щось запропонувати гості, він з усіх сил почав переконувати міністра, буцімто Арабеллі нічого не потрібно.

Сер Волтер підвів Стрейнджеву дружину до книжкової шафи й порекомендував «Белінду» місис Еджворт[168], сподіваючись, що цей роман її розважить.

— Та ні, — не втерпів Стрейндж, — я читав Арабеллі «Белінду» два чи три роки тому. До того ж, гадаю, ми не забаримось аж так довго, щоб вона подужала роман у трьох томах.

— Може, чаю з тминовим пирогом? — запропонував сер Волтер.

— Арабеллу тминові пироги не цікавлять, — знову втрутився Стрейндж, мимохіть узяв «Белінду» й почав читати перший том. — Вона їх терпіти не може.

— Тоді склянку мадери, — сказав сер Волтер. — Ви не відмовитеся від склянки мадери? Стівене! Стівене, подай місис Стрейндж склянку мадери.

Моторошно-тихо, ніби нізвідки (в манері, притаманній усій вишколеній лондонській челяді) біля ліктя сера Волтера виник високий чорношкірий слуга. М-ра Стрейнджа, схоже, вразила ця раптова з’ява. Якийсь час він витріщався на новоприбулого, а тоді звернувся до дружини:

— Ти ж не хочеш мадери, правда? Ти взагалі нічого не хочеш.

— Так, Джонатане. Нічого не хочу. — погодилась дружина, підсміюючись із дивної суперечки. — Дякую, сер Волтере. Але я чудово проведу час у тиші за книжкою.

Чорний слуга вклонився і зник так само тихо, як і з’явився, а Стрейндж та сер Волтер пішли, щоби поговорити про французький флот та зниклі англійські кораблі.

Лишившись на самоті, Арабелла зрозуміла, що не має настрою для читання. Вона роззирнулася кімнатою у пошуках розваги, і її увагу привернула велика картина — лісовий пейзаж із напівзруйнованим замком на кручі. Дерева тонули у темряві, руїни та кручу торкнуло золото призахідного сонця, а небо натомість повнилося світлом і сяяло перлистими барвами. Значну частину переднього плану займало срібне озеро, в якому наче тонула жінка, а над нею хтось схилився. Неможливо було визначити, то чоловік чи жінка, сатир чи фавн. Скільки Арабелла не вдивлялась в картину, вона так і не збагнула, намагаються юнку порятувати чи втопити. Втомившись від розглядин, Арабелла вийшла з кімнати — подивитися на картини, що прикрашали стіни в коридорі. Там висіли лише акварелі з краєвидами Брайтона та Челмсфорда[169], й Арабеллі вони були нецікаві.

Було чути, як у сусідній кімнаті розмовляють сер Волтер та Стрейндж.

— …дивовижа! Але він по-своєму гарний хлопець, — долетів голос сера Волтера.

— А! Я розумію, про що ви! — відповів Стрейндж. — У нього є брат, органіст у Батському соборі, а ще — чорно-білий кіт, який гуляє по вулицях Бата поперед нього. Якось на Мілсом-стрит…

Одні двері були відчинені, й Арабелла побачила крізь них вишукану вітальню, по стінах якої висіли численні картини, значно розкішніші та барвистіші за все, що вона бачила досі. Вона ввійшла.

Здавалося, кімната повниться світлом, хоча день за вікном був таким же сірим та похмурим, що й раніше.

«Звідки ж світло? — дивувалася Арабелла. — Воно ніби лине з картин, але ж це неможливо».

Усі полотна зображали Венецію[170], і обшир неба та моря додавав кімнаті якоїсь примарності.

Оглянувши картини на одній стіні, Арабелла повернулася, щоби пройти до протилежної, і на свій превеликий подив, виявила, що не сама в кімнаті. Біля вогню на голубій софі сиділа молода жінка і з допитливістю вивчала гостю. Софа мала високу спинку, через яку Арабелла й не помітила нікого раніше.

— О! Я перепрошую!

Молода жінка нічого не відповіла.

Ця надзвичайно вишукана пані мала бездоганну бліду шкіру та чудово укладене темне волосся. Поверх сукні з білого мусліну вона накинула індійську шаль, яка поєднувала сріблясту й чорну барви із кольором слонової кістки. Для служниці вона була надто пишно вбрана, а для компаньйонки — велася надто по-домашньому. А коли вона гостя в цьому домі, чому сер Волтер її не представив?

Арабелла вклонилася молодій жінці і, злегка зашарівшись, промовила:

— Я була певна, що тут нікого немає! Прошу пробачення, що потривожила вас.

Вона розвернулася, щоб вийти.

— О! — вигукнула пані. — Сподіваюся, ви не збираєтеся покинути мене! Я так рідко з ким-небудь бачусь! Майже ні з ким! Та й ви ж хотіли поглянути на картини! Не заперечуйте-бо. Я бачила у дзеркалі, як ви зайшли, і розумію, що вас цікавлять саме вони. — Над каміном висіло велике венеційське люстро зі складною дзеркальною рамою, прикрашеною потворними скляними квітами та примхливими крутиками. — Маю надію, моя присутність не зіпсує ваших планів.

— Але я боюся, що заважаю вам, — хвилювалася Арабелла.

— О зовсім ні! — молода жінка махнула в бік картин. — Благаю, не зважайте.

Відчуваючи, що далі відмовлятися геть непристойно, Арабелла подякувала незнайомці та взялася розглядати полотна. Проте не так прискіпливо, як раніше, адже розуміла, що жінка невідривно спостерігає за нею в дзеркалі.

Коли Арабелла все роздивилася, незнайомка запросила її присісти.

— Вам вони до вподоби?

— Що ж, — відповіла Арабелла, — картини, без сумніву, дуже гарні. Особливо мені сподобалися зображення процесій та свят — у нас в Англії нічого такого не зустрінеш. Так майорять прапори! Стільки позолочених човнів та вишуканих убрань! Та мені здалося, що художник любить будівлі й блакитні небеса більше, ніж людей. Він зобразив їх такими крихітними, таки незначущими. Вони безнадійно губляться серед усіх цих мармурових палаців та мостів. Вам так не здається?

Схоже, молоду жінку насмішило запитання. Її уста скривились в іронічній усмішці.

— Безнадійно? — перепитала вона. — О, гадаю, вони справді загубилися без надії, бідолахи! Зрештою ж, Венеція — то суцільний лабіринт. Звісно, безкрайній і прекрасний, але все одно лабіринт, і ніхто, крім старожилів, не може знайти виходу з нього. Принаймні, я так вважаю.

— Справді? — промовила Арабелла. — Це, мабуть, страшенно незручно. Та, певно, загубитися в лабіринті — це так чудово! Ах, чого б я не віддала, лише б опинитися там!

Незнайомка подарувала Арабеллі дивну меланхолійну посмішку.

— Якби ви, як я, цілі місяці зморено бродили безкінечними темними переходами, то були б інакшої думки. Подібна насолода швидко блякне. А щодо незвичних церемоній, процесій та свят… — вона знизала плечима. — Я швидко зненавиділа їх!

Арабелла не дуже розуміла, що має на увазі співрозмовниця, тож, вирішивши, що знайомство може пролити світло на сказане, поцікавилася іменем жінки.