Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 57)
— А, Стівене! Радий, що вгодив тобі. Діадема, зізнаюся чесно, це твій же капелюх, але зачаклований. Я би залюбки нагородив тебе справжньою короною, але заполучити її так швидко не вдалося. Боюся, це тебе розчарувало. Хоча, якщо подумати, то в короля Англії їх кілька, і він украй рідко ними користається.
Він здійняв руки і показав угору двома довгими білими пальцями.
— Ой! — вигукнув Стівен, раптом збагнувши, про що думає джентльмен. — Якщо ви хочете чарами викликати сюди короля з якоюсь із його корон (бо саме так велить вам вчинити ваша добрість), то я від щирого серця прошу не завдавати собі даремного клопоту! Наразі корона мені не потрібна, а король Англії, як вам відомо, вже геть немолодий джентльмен. То може, нехай краще вдома посидить?
— Ну гаразд! — опустив руки джентльмен.
Не маючи чим зайнятися, він знову заходився ганити нового мага, який усім його дратував. Джентльмен глузував із книжки, яку той читав, доскіпувався до крою його чобіт, усіляко критикував його зріст (попри те, що він заввишки був такий самий, як і джентльмен із будяковим волоссям — це стало видно, коли обоє водночас підвелися).
Стівену вже не терпілося повернутись до своїх обов’язків на Гарлі-стрит, але він боявся залишити джентльменів удвох. Раптом у мага жбурнуть чимсь важчим од папірця?
— Вас провести на Гарлі-стрит, сер? — запитав він. — Удома ви зможете мені повідати, як ваші вчинки виплекали Лондон і примножили його славу. Моя втіха не знає меж, коли я слухаю ваші історії. Від них неможливо втомитися.
— Залюбки, Стівене! Залюбки!
— А нам далеко, сер?
— Далеко куди, Стівене?
— До Гарлі-стрит, сер? Я не знаю, де ми.
— Ми на Сого-сквер. І ні, це геть недалеко!
Біля будинку на Гарлі-стрит джентльмен тепло розпрощався зі Стівеном, припрошуючи його не журитись і нагадуючи, що геть скоро — вже цієї ж ночі — вони побачаться в Покинь-Надії:
— …під час якнайпрекраснішої церемонії в дзвіниці Найсхіднішої вежі. Ми її влаштуємо на пошану однієї події, що сталася, е-е… п’ятсот років тому, коли я мудро придумав захопити в полон малих дітей свого ворога і ми їх скарали на смерть, скинувши з тієї дзвіниці. Сьогодні ми знову розіграємо цей дивовижний тріумф! Вберемо солом’яні ляльки в закривавлений одяг отих дітей та скинемо їх на брук, а потім співами й танцями відзначимо їхнє знищення!
— Ви проводите цю церемонію щороку, сер? Я певен, що запам’ятав би її, коли б уже одного разу бачив. Вона така… приголомшлива.
— Радий, що ти так вважаєш. Я її проводжу, коли мені заманеться. Звісно, вона була ще більш приголомшлива, коли ми користалися справжніми дітьми.
27
Дружина мага
Відтепер у Лондоні з’явилося двоє магів, якими можна було захоплюватись і мати про них високу опінію; певно ж бо, ви не здивуєтеся, дізнавшись, що із цих двох Лондон надав перевагу м-рові Стрейнджу. Саме він якнайкраще відповідав усталеним уявленням про магів: був високим і чарівним, мав найіронічнішу посмішку і, на відміну від м-ра Норрелла, радо говорив про магію, не відмовляючи у відповіді кожному. М-р та місис Стрейндж бували частими гостями на численних званих обідах та вечерях, де чоловік залюбки розважав товариство демонстрацією найпростіших чарів. Найбільшою популярністю користувалися видива, що зринали на поверхні води[162]. Він не використовував звичну для цих ритуалів посудину — срібний таріль, — як те робив Норрелл. Стрейндж запевняв, ніби в тарілі видно так мало, що не варто завдавати собі клопоту з закляттям. Натомість він чекав, поки прислуга не прибере посуд разом зі скатертиною, а тоді виливав на стільницю склянку води або вина і викликав видива у калюжці. На щастя, господарі були настільки втішені магією, що рідко скаржилися на плями та зіпсуті столи й килими.
М-р та місис Стрейндж обживалися собі на радість у Лондоні. Вони оселилися в будинку на Сого-сквер, і Арабелла глибоко поринула в приємні турботи, пов’язані з облаштуванням: замовляла нові елегантні меблі, прохала у друзів поради щодо метких слуг та щодень ходила по крамницях.
Якось грудневого ранку вона отримала записку з магазину оббивки «Гейґ та Чиппендейл»[163]. Один із продавців (особа надзвичайно послужлива) повідомляв, що у них з’явилася шовкова матерія бронзової барви з атласними й муаровими смугами. Як він сподівався, ця матерія ідеально підійде для портьєр у вітальню місис Стрейндж. Ця новина неминуче вимагала деяких змін у розпорядку Арабеллиного дня.
— Містер Самнер каже, тканина на диво вишукана, — повідала вона Стрейнджу за сніданком. — Гадаю, вона мені сподобається. Але, якщо я візьму на портьєри бронзовий шовк, мені, певно, доведеться відмовитися від бордового оксамиту для кушетки. Сумніваюся, що бронзовий колір гарно пасуватиме з бордовим. Тож, мені варто сходити до «Флінта й Кларка»[164], ще раз поглянути на бордовий оксамит і вже там вирішити, купувати його чи ні. Потім навідаюся до «Гейґа та Чіппендейла». Але тоді в мене зовсім не зостанеться часу на візит до твоєї тітоньки, а вона ж уранці від’їжджає до Единбурґа. Я хотіла подякувати їй за те, що вона знайшла нам Мері.
— Еммм? — буркнув Стрейндж, який саме жував гарячі рулетики з конфітюром і читав «Цікаві спостереження щодо анатомії фейрі» Голґарта і Пікля[165].
— Мері. Нова служниця. Ти бачив її вчора ввечері.
— А, — відгукнувся Стрейндж, перегортаючи сторінку.
— Вона мила, приємна дівчина спокійної вдачі. Певна, ми будемо нею задоволені. Тож, як я й казала, я була би дуже вдячна, Джонатане, якби ти зараз же завітав до своєї тітоньки. Ти можеш одразу після сніданку прогулятися по Генрієтта-стрит і подякувати їй за Мері. Потім повернешся до «Гейґа та Чіппендейла» і почекаєш мене там. О! А ти міг би ще й зазирнути до «Веджвуда й Баєрлі»[166]? Поспитайся, коли буде готовий новий обідній сервіз. Це не завдасть тобі клопоту — все по дорозі, — Арабелла поглянула на чоловіка із сумнівом. — Джонатане, ти мене слухаєш?
— Еммм? — Стрейндж поглянув на дружину. — О, дуже уважно!
Тож Арабелла у супроводі лакея пішла на Віґмор-стрит, де стояла крамниця «Флінт і Кларк». Ще раз оглянувши бордовий оксамит, вона вирішила, що хоч той і дуже красивий, все ж дещо похмурий. Опісля вона попрямувала на Сент-Мартінс-лейн, уся в передчутті оглядин шовку бронзової барви. У «Гейґа та Чіппендейла» Арабелла побачила продавця, що вже чекав на неї, але її чоловіка не було. Крамар дуже перепрошував і запевняв, що м-ра Стрейнджа не було цілий ранок.
Арабелла знову вийшла на вулицю.
— Джордже, ви ніде не бачите господаря? — спитала вона у лакея.
— Ні, мадам.
Став накрапати сірий дощ. Внутрішній голос підказав Арабеллі зазирнути у вікно книжкової крамниці. Там і був Стрейндж, що палко розмовляв із сером Волтером Поулом. Вона зайшла всередину, побажала серу Волтеру доброго ранку і лагідно поцікавилася в чоловіка, чи навідався він до тітоньки і чи зазирнув до «Веджвуда й Баєрлі».
Схоже, Стрейнджа запитання дещо спантеличило. Він опустив очі, виявив, що тримає в руках книжку, і насупився, ніби не міг збагнути, як вона могла там опинитися.
— Я, звісно ж, мав намір саме так і зробити, люба, — промовив він. — Однак зі мною заговорив сер Волтер, і це завадило мені взятися за справи.
— Провина цілковито на мені, — поквапом запевнив Арабеллу сер Волтер. — У нас виникли труднощі з блокадою. Це звичні клопоти, я розповів про них м-рові Стрейнджу в надії, що вони з м-ром Норреллом зможуть нам допомогти.
— А ви можете допомогти? — запитала Арабелла.
— О, певен, що так, — відказав Стрейндж.
Сер Волтер пояснив, що британський уряд отримав дані розвідки, згідно з якими кільком французьким кораблям — імовірно, десятку — вдалося прослизнути попри британську блокаду. Ніхто не знав, куди вони прямують і що саме збираються робити, діставшися місця призначення. До того ж уряду було невідомо, куди подівся адмірал Армінґкрофт, який мав би цьому запобігти. Адмірал та його флот із десяти фрегатів та двох лінійних кораблів просто зникли. Певно, він кинувся навздогін французам. Був іще один багатонадійний молодий капітан, що наразі перебував на Мадейрі, і якби Адміралтейству вдалося дізнатися, що саме трапилося (а головно — де), то капітана Лайтвуда радо би спорядили з чотирма або п’ятьма кораблями на допомогу адміралу. Лорд Малґрейв запитав адмірала Ґрінвекса, що, на його думку, слід робити, адмірал Ґрінвекс запитав те саме у міністрів, а ті порадили Адміралтейству негайно звернутися до м-ра Стрейнджа та м-ра Норрелла.
— Я б не хотів, аби ви подумали, буцімто Адміралтейство ні на що не здатне без містера Стрейнджа, — усміхнувся сер Волтер. — Вони роблять усе можливе. До Ґрінвіча відправили клерка, такого собі містера Петрофакса, щоби знайти друга дитинства адмірала Армінґкрофта й, завдяки його винятковому знанню характеру адмірала, дізнатися, як той міг учинити за таких обставин. Але, коли містер Петрофакс прибув до Ґрінвіча, адміралів друг дитинства валявся п’яним у ліжку і, за словами містера Петрофакса, навряд чи зрозумів запитання.
— Смію припустити, ми з Норреллом якось дамо цьому раду, — промовив замислено Стрейндж, — але, гадаю, слід поглянути на мапу, щоби розібратися з проблемою.
— Всі необхідні папери та мапи у мене вдома. За кілька годин хтось із моїх слуг принесе їх на Гановер-сквер, і тоді, можливо, ви будете такі люб’язні поговорити з містером Норреллом…