Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 25)

— Вони ж рухаються! — приголомшено вигукнув лорд Малґрейв.

Картинка й справді ожила. Голубим небом бігли щонайбіліші хмаринки, на хвилях погойдувалися кораблі, палубами яких пересувалися люди. Лорд Малґрейв та м-р Горрокс легко упізнали кораблі Його Величності «Катерина Вінчестерська», «Лавр» і «Кентавр».

— О, містере Норрелле! — не стримався м-р Горрокс. — На «Кентаврі» служить мій кузен. Ви не могли би мені показати капітана Баррі?

М-р Норрелл засовався на місці, з присвистом набрав повітря в груди, люто витріщився на срібну чашу, і в ній мало-помалу виринув обрис рожевощокого, золотокудрого херувима-переростка, який міряв кроками шканці. Це, запевнив присутніх м-р Горрокс, і був його кузен, капітан Баррі.

— Нівроку виглядає, правда? — веселився м-р Горрокс. — Я так радий, що він у доброму здоров’ї.

— Де вони? Ви знаєте? — запитав лорд Малґрейв м-ра Норрелла.

— Шкода, — відказав маг, — але мистецтво живих картинок найменш точне в цілому світі[77]. Я дуже вдоволений, що мав честь показати вашій милості деякі з кораблів Його Величності. Ще більше я втішений тим, що це саме ті кораблі, про які ви питали. Чесно зізнатися, я на це навіть не сподівався, проте, боюся, більше мені вам нічого повідомити.

Адміралтейство було в захваті від досягнень м-ра Норрелла, і вже незабаром лорд Малґрейв та м-р Горрокс задумалися про нове завдання для чарівника. Не так давно флот Його Величності захопив французький лінійний корабель з прекрасною фігурою на носі, вирізьбленою в подобі ясноокої русалки, що мала коралові вуста, густі золоті коси, вишукано прикрашені дерев’яними крабами й морськими зірками, та хвіст у золото-срібній лусці, немовбито виліплений з імбирного пряника. До того, як потрапити британцям у руки, корабель побував у Тулоні, Шербурі, Антверпені, Роттердамі та Генуї, а значить, русалка на власні очі бачила багато берегових укріплень та стала свідком великої розбудови флоту Наполеона Буонапарте, яка тоді йшла повним ходом. М-р Горрокс попросив м-ра Норрелла зачарувати її та розпитати про все, що вона знала. Так м-р Норрелл і зробив. Та хоч йому і вдалося розговорити русалку, спочатку вона не змогла відповісти на жодне питання. Вона вважала себе непримиренним ворогом Британії і була страшенно рада висловити усю ненависть до цієї країни. Провівши все життя поміж моряцтва, вона вивчила чимало лайок і охоче їх застосовувала до всіх, хто проходив досить близько, щоби почути. Голос, який їх викрикував, крехтів рипінням щогл і шпангоутів під дужим вітром. Русалка завдавала англійцям не тільки словесних кривд. Одного разу трьом матросам, котрим загадали якусь роботу на кораблі, не пощастило, і вони наблизились до цієї фігури на відстань її довгих дерев’яних рук, якими вона вмить їх ухопила та кинула у воду.

М-р Горрокс, що спеціально відвідав Портсмут для бесіди з русалкою, втомився від неї і заявив, що накаже порубати її на друзки та спалити у вогні. Та попри своє французьке походження вона виявилася сміливицею і сказала, нехай тільки спробують її кинути в багаття. При цьому хвисьнула хвостом і загрозливо помахала руками, а всі дерев’яні краби та морські зірки в її волоссі наїжачились.

Справу владнав вродливець капітан, який перед тим захопив корабель і якого відправили напоумити русалку. Красивою грамотною французькою мовою він обґрунтував справедливий характер британських вимог і немислиму несправедливість французьких. Не знаю, що стало переконливішим: дохідливість його слів чи краса його обличчя, та русалка розповіла м-ру Горроксу все, що той забажав.

Із кожним днем м-р Норрелл злітав все вище в очах публіки, й одному підприємливому граверу на прізвище Голленд, котрий мав свою майстерню на подвір’ї собору св. Павла, спала геніальна думка замовити гравюру із зображенням мага, а потім продавати її відбитки. На гравюрі м-р Норрелл виступав поруч із юною леді в негліже, навколо якої, не торкаючись її тіла, вирувала й крутилася чорна хмара, а єдиною прикрасою слугував серпик місяця, заткнутий поміж локонів, що спадали їй на плечі. М-ра Норрелла, вочевидь, неабияк приголомшеного всією ситуацією, вона жваво тягнула за руку сходами нагору і виразно указувала перстом на зрілу даму, що височіла в кріслі над ними. Ця дама була задрапірована в таке саме неприталене плаття, як і юна леді, а на голові мала вишуканий римський шолом. Здавалося, жінка, не ховаючись, ридає, а єдиний її супутник — немолодий і печальний лев — лежав у ногах. Гравюра, озаглавлена «Дух англійської магії кличе м-ра Норрелла на поміч Британії», мала шалений успіх, і лиш за один місяць м-р Голленд продав майже сімсот її відбитків.

М-р Норрелл тепер рідше виходив у світ; натомість приймав найрізноманітніших поважних гостей удома. Впродовж одного ранку під його будинок на Гановер-сквер могло під’їжджати до п’яти-шести карет із шляхетними вензелями на дверцятах. Маг лишався тим самим скромним мовчазним та знервованим чоловічком, яким він завжди був, тож якби не м-р Дролайт і м-р Ласеллз, то пасажири карет запам’ятали би ті візити страшенно нудними. В такій оказії розмову якраз і вели м-р Дролайт і м-р Ласеллз. Ніде правди діти, залежність м-ра Норрелла від цих двох росла невпинно. Якось Чилдермасс заявив, що до послуг Дролайта вдався би тільки дуже дивний маг, тепер це м-р Норрелл наймав його на постійній основі. Куди б м-р Норрелл не їхав у справах, Дролайт завжди сидів у кареті поруч із ним. Щодня він являвся на Гановер-сквер розповісти м-ру Норреллу міські новини, про чужі успіхи та невдачі, про чужі борги та амурні справи, аж поки, не виходячи з бібліотеки, м-р Норрелл почав розбиратися в лондонських справах не гірше всякої столичної дами.

Та ще більшою дивовижею стала відданість справі англійської магії м-ра Ласеллза. Щоправда, пояснити це було дуже просто. М-р Ласеллз належав до тієї породи людей, котрі зневажають будь-яку постійну працю. Цілком свідомий свого непересічного розуму, він тим не менш, у віці тридцяти дев’яти років, нічого до пуття не вмів і не годився ні до якого діла. Він бачив навколо людей, що сумлінно трудилися всю юність, здобули впливові та відповідальні посади, і, безсумнівно, заздрив їм. А тому роль такого собі радника-аншефа при найвеличнішому магові доби йому неабияк імпонувала, адже тепер йому ґречні питання ставили міністри короля. Звісно ж, про людські очі він зоставався тим самим збайдужілим джентльменом, як і раніше, проте насправді страшенно оберігав свою новонабуту сановитість. Одного вечора в кав’ярні Бедфорда за пляшкою портвейну він знайшов спільну мову з Дролайтом. Вони зійшлися на думці, що такому джентльменові-тишкові, як м-р Нор-релл, дружити лиш з ними двома цілком удосталь. Відтак вони уклали альянс на оборону обопільних інтересів та огородження мага від впливів будь-яких інших осіб.

Саме м-р Ласеллз першим запропонував м-ру Норреллу подумати про публікацію. Сердешного м-ра Норрелла постійно ображали хибні уявлення людей про магію, на що він не втомлювався скаржитись, оплакуючи невігластво широкого загалу.

— Мене просять показати духів-фейрі, — нарікав він, — єдинорогів, мантикор[78] і тому подібне. Ніхто не хоче навіть думати про користь магії, до якої я вдавався. Їх цікавлять лише найбільш фривольні різновиди магії.

На це м-р Ласеллз йому відповідав:

— Магічні подвиги прославлять ваше ім’я, сер, але ваша думка про саме мистецтво зрозумілішою від цього не стане. Вам потрібно публікуватися.

— Достоту ваша правда! — ураз загорівся м-р Норрелл. — Я й справді хочу написати книгу, як ви й радите. От тільки, боюся, мине чимало років, поки в мене знайдеться для написання вільний час.

— О! Цілковито з вами згоден. Книга — це огром роботи, — мляво проказав м-р Ласеллз, — але мені йшлося не про книгу. Я думав про дві-три статті. Навряд чи в Лондоні чи Единбурзі знайдеться хоч один редактор, який би не був у захваті від ідеї опублікувати щось із ваших нотаток. Часопис чи газету можете обрати самі, та якщо вас цікавить моя порада, я би рекомендував, сер, «Единбурзьке ревю[79]». В усім королівстві не знайдеться жодного дому, що волів би вважатися шляхетним і не мав би цього видання. Швидшого способу донести ваші думки до широкого загалу просто не існує.

Слова м-ра Ласеллза прозвучали настільки переконливо і з таким знанням теми, що, охоплений видіннями своїх статей на кожнім бібліотечнім столі та власних ідей, обговорюваних у кожній вітальні, м-р Норрелл одразу сів би їх писати. Але, на превеликий жаль, «Ревю» славилося підтримкою радикальної опінії в суспільстві, критикою уряду та виступами проти війни з Францією, чого м-р Норрелл аж ніяк підтримати не міг.

— Ба більше, — правив далі м-р Норрелл, — я не збираюся писати огляди хоч чиїх книжок. Згубнішої речі від сучасних книг про магію ви не знайдете в цілому світі: вони сповнені помилковими відомостями та хибними думками.

— Ваше право, сер, саме так і написати. І чим грубіше ви це напишете, тим більше порадуєте своїх редакторів.

— Але ж мені більше кортить поширювати власні думки, а не чужі.

— Але ж, сер, — відповів йому Ласеллз, — саме винесенням суджень про діяння інших людей, викриттям їхніх помилок ви розтлумачуєте читачам свої думки. Обернути огляд чужої книжки собі на користь — що може бути простіше? Згадайте її заголовок раз чи два, а решту статті присвятіть улюбленій темі. Смію вас запевнити, так чинять геть усі.