Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 24)
— Жумо, Перроке, — озвався адмірал Демулен, — пропоную нам узяти корабель і самим на все подивитися. Так буде найкраще. Якщо ми побачимо приготування британців до нападу, то повернемо назад, але бодай щось та дізнаємося.
Отож, Перроке, адмірал і капітан Жумо взяли невеликий корабель і кількох сміливців; бо матроси хоч і хоробрий народ, що холоднокровно долає труднощі, але забобонний, а Перроке був не єдиний чоловік у Бресті, котрий помітив чудасії на британських кораблях.
Відпливши трохи від берега, наші сміливці помітили, що дивні кораблі цілковито сірі і при цьому блистять; навіть під темним небом, навіть під проливним дощем вони сяяли. Одного разу в хмарах з’явилася проріха, і промінь сонця освітив море. Кораблі зникли. А потім хмари знову зійшлися, і судна вернулися назад.
— Боже милий! — закричав адмірал. — Що це все значить?
— Можливо, — з тривогою припустив Перроке, — всі британські кораблі потонули, а це їхні привиди?
Та химерний флот блищав і сяяв, що привело до дискусії про те, з чого його зроблено. Адмірал вважав, із заліза або сталі. (Металеві кораблі! Аякже! Я завжди вважала французів ексцентричними.)
Капітан Жумо припускав, з фольги.
— Фольга!
— Так, звісно! — відповів капітан Жумо. — Знаєте, як дами беруть фольгу і крутять із неї такі трубочки, з трубочок роблять кошики, а їх прикрашають квітами й драже.
Адмірал та Перроке здивувалися, почувши таку відповідь, але капітан Жумо був красенем, тому знав про дам значно більше від них.
Проте якщо виготовлення одного кошика в дами займає цілий вечір, скільки ж дам потрібно, щоб виготовити справжній флот? Адмірал поскаржився, що в нього від одної думки про це розболілася голова.
Знову вияснилося. Цього разу вони підійшли до кораблів противника значно ближче, ніж раніше, й одразу побачили, наскільки
— Скло, — промовив адмірал, і він був близький до істини, яка врешті-решт відкрилася розумному Перроке.
— Ні, мій адмірале, це дощ. Цей флот із дощу.
Падаючи з небес, крапельки утворювали щільні форми: стовпи, перемички, пласти, яким хтось надавав подоби сотні кораблів.
Цікавість аж ятрила Перроке, адмірала та капітана Жумо, кому ж підвладна така сила, і вони вирішили, що, значить, десь мусить існувати заклинач дощів.
— І не просто заклинач дощів! — вигукнув адмірал. — А справжній майстер-лялькар! Тільки погляньте, як гойдає кораблі на хвилях! Як напинаються й спадають вітрила!
— Безсумнівно, мій адмірале, нічого прекраснішого мені ще не випадало бачити, — погодився Перроке, — але я й досі наполягаю, хто би це не вдіяв, а на морській справі він не розуміється.
Дві години дерев’яний корабель адмірала лавірував серед дощового флоту. Створені з дощу, ці кораблі не видавали жодного звуку: не рипіли шпангоути, не лопотіли вітрила, не лунали крики матросів до своїх товаришів. Кілька разів безликі люди з дощу виходили до леєру подивитися на дерев’яний корабель та його екіпаж із крові й плоті, та що вони при цьому думали, ніхто не відав. Адмірал, капітан і Перроке почувалися цілком у безпеці, адже, як зауважив Перроке: «Навіть якщо дощові матроси вирішать нас розстріляти з дощових гармат, на нас летітимуть ядра із води, од яких ми хіба промокнемо як хлющ».
Перроке, адмірал і капітан не могли намилуватися цим видивом. Вони вже забули, що їх обдурили, забули, що змарнували цілий тиждень і що весь цей тиждень британці безперешкодно ходили в порти на Балтиці, та португальськім узбережжі, та й у будь-які порти, куди імператор Наполеон Буонапарте не хотів їх пускати. Проте закляття, яке тримало кораблі купи, схоже, починало слабшати (і це мало би пояснити танення трипалубника на півночі). За дві години дощ ущух, і тієї самої миті розвіялися чари. Перроке, адмірал і капітан Жумо це зрозуміли через кумедне відчуття, немовбито вони щойно скуштували струнного квартету або їх на мить оглушила блакить. Не встигло око змигнути, як дощові кораблі перетворилися на туманні кораблі, які лагідно розвіяв бриз.
Французи лишилися самі посеред порожньої Атлантики.
12
Дух англійської магії кличе м-ра Норрелла на поміч Британії
Одного грудневого дня в Чипсайді[74] зіткнулися дві великі підводи, одна з яких перекинулась, розгубивши бочки хересу. Поки візники сварилися, котрий із них винен, перехожі помітили, що одна з бочок стала протікати. І вже невдовзі її оточила юрба пияків, озброєних склянками й квартами, якими вони рятували херес, та баграми й металевим пруттям, щоб дірявити вцілілі бочки. Отак дві підводи з тлумом людей начисто перекрили весь Чипсайд, так що на всіх сусідніх вулицях зупинився рух карет, які розтягнулися в чергах на Поултрі, Треднідл-стрит, Бартолом’ю-лейн з одного боку та Олдерсґейту, Ньюґейту і Патерностер-роу — з іншого. Ніхто навіть гадки не мав, як можна розв’язати цей, здавалося, нерозривний вузол з екіпажів, коней і людей.
Візники, один із котрих був гарний, а інший товстий, уладнавши свій спір, перетворилися на таких собі Бахуса й Силена вуличної учти. На чолі гурту прихильників вони вирішили розважитись, повідчиняти дверцята всіх карет і позаглядати, чим живуть багатії. Кучери й лакеї противились як могли, відбивалися від такого нахабства, але натовп зібрався надто численний (не втримаєш) і надто п’яний (шмаганням нагайок, що до них вдалися найбрутальніші візничі, не налякаєш). Отож, в одному з екіпажів товстий візник побачив м-ра Норрелла і згукнув:
— Овва! Та це ж старий Норрелл!
Тут обоє візників залізли в карету до мага і взялися тиснути йому руки, обдаючи при цьому густим хересним духом та запевняючи, що вони зараз умить, не гаючись, візьмуться розчищати дорогу для екіпажу героя Французької блокади. Свого слова вони дотримали, натовп порозпрягав коней респектабельних людей, а карети негайно порозпихали у двори чинбарень та інших нечистих закладів або повідкочували у брудні цегляні завулки, де ті позастрягали і позчісували об стіни свій лак; тим часом візники з товариством влаштували м-ру Норреллу тріумфальну процесію, провівши його аж до Гановер-сквер, всю дорогу нахвалюючи, підкидаючи в повітря шапки та складаючи пісні на честь мага.
Захват од діяння м-ра Норрелла немовбито опанував людьми. Його хитрощі протримали французький флот у своїх гаванях одинадцять днів, упродовж яких британські вітрильники в повній мірі скористалися привіллям Біскайської затоки, Ла-Маншу та Північного моря, здійснивши чимало корисного. Доставили багато вивідувачів у різні частини Французької імперії та забрали інших назад у Британію з новинами про задуми Буонапарте. А купецькі судна безперешкодно розвантажили каву, вовну і прянощі в портах Голландії та Балтики.
Подейкували, Наполеон Буонапарте уздовж і поперек обшукував цілу Францію, намагаючись і собі знайти мага, але без найменшого успіху. Тимчасом приголомшені міністри в Лондоні раптом виявили, що народ чи не вперше тішився з їхніх рішень.
М-ра Норрелла запросили до Адміралтейства й почастували мадерою в Залі для зустрічей. Маг сидів у кріслі біля каміна і мило бесідував із Першим лордом Адміралтейства, лордом Малґрейвом[75], і Першим секретарем Адміралтейства, м-ром Горроксом[76]. Стіну над каміном прикрашали різьблені зображення навігаційного приладдя та квіткових гірлянд, що дуже подобалися м-ру Норреллу. Він розповідав про чудові різьблення в книгозбірні абатства Гертф’ю.
— І все ж я вам заздрю, мілорде, — говорив м-р Норрелл. — Слово честі. Такий прекрасний образ вашого робочого приладдя! От би мені щось таке. Ніщо так не вражає, ніщо так не спонукає до роботи, як охайно розкладені робочі інструменти або ж їхні зображення, вирізьблені у добротнім англійськім дубі, як тут. Однак магові, направду, інструменти майже не потрібні. Розкрию вам маленький секрет, мілорде: чим більше знарядь тягає із собою маг — барвистих порошків, котячих опудал, магічних капелюхів тощо, — тим більшим ошуканцем виявиться!
А яких ж нечисленних інструментів, чемно поцікавився м-р Горрокс, усе-таки потребує справжній маг?
— Леле! Та, власне, ніяких, — відповів м-р Норрелл. — Хіба що срібної чаші для видив.
— О! — вигукнув м-р Горрокс. — Я, мабуть, усе віддав, тільки би глянути на
Зазвичай, м-р Норрелл не зглядався на таких марнотних прохачів, але його так роздобрив прийом в Адміралтействі (адже двоє джентльменів засипали його компліментами), що він майже одразу дав згоду і відправив прислугу по срібну чашу.
— Срібна чаша, — пояснював м-р Норрелл, — має бути приблизно один фут упоперек. І наповніть її, будь ласка, чистою водою.
Якийсь час тому Адміралтейство видало наказ трьом кораблям зустрітися в морі південніше Ґібралтара, і лорд Малґрейв дуже цікавився, чи відбулося це рандеву; не міг би м-р Норрелл якось це дізнатися? М-р Норрелл не знав, але пообіцяв спробувати. Коли принесли чашу і м-р Норрелл схилився над нею, лорду Малґрейву та м-ру Горроксу здалося, ніби воскресла стародавня слава англійської магії, ніби вони жили за часів Стоксі, Томаса Бог-у-поміч та Короля Крука.
У срібній чаші на поверхні води з’явився образ трьох кораблів на блакитних хвилях. Сліпуче світло Середземномор’я ввірвалося в кімнату посеред похмурого грудневого дня та осяяло обличчя трьох джентльменів, котрі прикипіли поглядом до чаші.