Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 163)

— Сер, ви ж її не вбили? — стривожено запитав Стівен.

— Ні, Стівене. Навіщо? Хоча, звісно, то була холодна ніч, снігу намело чотири фути заввишки, а надворі лютував північний вітер. Можливо, вона померла від застуди. Я не знаю. Тож, ми зрештою підходимо до поцілунку і капітана, який його вкрав.

— Ви його вбили, сер?

— Ні, Стівене. І хоча я, без сумніву, так би і вчинив, аби покарати за образу, завдану твоїй вельмишановній матері, та його повісили у місті Валлетта двадцять дев’ять років тому. На щастя, до смерті він устиг перецілувати ще багато інших молодих жінок, тож сила і шляхетність поцілунку твоєї матері передалася їм. Отже, мені треба було знайти їх і добути те, що лишилося від поцілунку твоєї матері.

— Сер, і як же вам це вдалося? — запитав Стівен, боячись, що він і так знає відповідь.

— О, це зовсім не складно: просто жінки мали померли.

— Стільки людей померло, просто щоби я дізнався своє ім’я, — зітхнув Стівен.

— І я б із радістю вбив удвічі — ні, у сто разів, — ні, у сто тисяч разів більше! — така сильна моя любов до тебе, Стівене. З попелу, що був її криками, з перлів, що були її кістками, з ковдри, що була її сукнею, і з магічної есенції її поцілунку я зміг дізнатися твоє ім’я, котре, як найщиріший друг і найшляхетніший доброчинець, зараз тобі… О, а ось і наш ворог! Щойно ми вб’ємо його, я подарую тобі твоє ім’я. Будь обачний, Стівене! Між нами може розпочатися магічний бій. Смію припустити, що я прибиратиму різні подоби — василіска, кривавих кісток, вогняного дощу, етцетера, етцетера, — тому тобі краще трішки відійти!

Незнайомець наблизився. Він був худим, як тріска, і мав хиже яструбине обличчя. Його пальто і сорочка перетворилися на дрантя, а розбиті черевики зяяли дірками.

— Отакої! — невдовзі мовив джентльмен. — Моєму здивуванню немає меж! Стівене, ти коли-небудь раніше бачив цю людину?

— Так, сер. Мушу зізнатися, бачив. Це чоловік із дивним ґанджем, про якого я вам розповідав. Саме він прочитав мені пророцтво. Його звати Вінкулюсом.

— Гарного дня тобі, королю! — мовив Вінкулюс до Стівена. — Хіба ж я не казав тобі, що вирішальний час уже близько? Ось він і настав! Дощ одкриє тобі двері — і ти пройдеш ними! Камені складуть тобі престол — і ти сядеш на нього!

Вінкулюс оглядав Стівена із таємничим задоволенням, неначе корона, держава і скіпетр були справою його рук.

Стівен звернувся до джентльмена:

— Сер, можливо, Вельмишановні Істоти, до яких ви звернулися, помилилися. Можливо, вони перенесли нас не до тієї людини.

— Певно, твоя правда, — погодився джентльмен. — Навряд чи цей волоцюга може загрожувати бодай комусь. А особливо мені. Але коли вже Північний Вітер і Ранкова Зоря подбали про те, щоб перенести нас до нього, то не вбивати його було би виявом неповаги до них.

Дивно, та Вінкулюса, схоже, ці слова нітрохи не вразили. Він розсміявся:

— А ну спробуй, фейрі! Ти дізнаєшся, що мене дуже непросто вбити!

— Та невже? — перепитав джентльмен. — Мушу зізнатися, що, як на мене, немає простішої справи! Та, бачиш, я справжній майстер з убивства різних істот! Я вбивав драконів, топив армії і переконував землетруси й бурі знищити цілі міста! А ти людина. І ти самотній — як і всі люди. Мене ж оточують давні друзі та союзники. Що ти на це скажеш, волоцюго?

Вінкулюс задер брудне підборіддя і зиркнув на джентльмена з надзвичайною зневагою:

— Книга! — відказав він.

То була дуже дивна відповідь. Стівен не міг позбутися думки, що якби Вінкулюс і справді мав якусь книгу, то краще б її продав і купив ліпше пальто.

Джентльмен повернув голову і зосереджено поглянув на далеку смугу білих пагорбів.

— О! — вигукнув він так пронизливо, неначе його вдарили. — О, вони вкрали її в мене! Злодії! Злодії! Англійські злодії!

— Кого, сер?

— Леді Поул! Хтось розбив чари!

— То все магія англійців, фейрі! — закричав Вінкулюс. — Магія англійців повертається!

— Ось бачиш, які вони пихаті, Стівене! — закричав джентльмен і розвернувся, аби кинути на Вінкулюса гнівний погляд. — Бачиш, які підступні наші вороги! Стівене, дай-но мені мотузку!

— Мотузку, сер? Її немає на багато миль навколо, я певен. Може, ми з вами…

— А мотузки-то немає, фейрі! — кепкував Вінкулюс.

Але у повітрі над ними щось коїлося. Переплітаючись зі снігом, сльота зазміїлася у небі і полетіла до Стівена. Йому в руки несподівано впала довга і міцна мотузка.

— Ось так! — тріумфально закричав джентльмен. — Стівене, поглянь! Онде і дерево! Одне-єдине дерево на всьому цьому широкому пустищі — ще й там, де нам потрібно! Англія завжди була мені другом і завжди добре мені служила. Перекинь мотузку через гілку — і повісьмо цього волоцюгу!

Стівен завагався, не знаючи, як завадити новому лиху. Здавалося, що мотузці у його руках урвався терпець, тому вона відстрибнула геть і розділилася рівно навпіл. Одна половина змією підповзла до Вінкулюса і міцно його зв’язала, а друга сама склалася у гарну петлю й звісилася з гілки.

Джентльмен не тямив себе від радості: нагода когось повісити суттєво поліпшила його настрій.

— Танцюєш, волоцюго? — запитав він у Вінкулюса. — Я навчу тебе нових фігур!

А тоді почалося жахіття. Усе відбулося так стрімко, що Стівену не вдалося вхопити мить, щоб утрутитися, чи дібрати доречні слова. Вінкулюс протягом усієї страти поводився дуже дивно. Він ніби так і не збагнув, що ж із ним роблять. Волоцюга більше не промовив ні слова, проте часом обурено кричав, неначе йому завдавали чималих незручностей і його терпець от-от урветься.

Без жодних зусиль джентльмен підняв Вінкулюса і поставив його під петлю. Мотузка сама обплелася навколо шиї волоцюги й рвучко смикнула його вгору; тієї ж миті інша мотузка сповзла з його тіла й охайно лягла на землю.

Вінкулюс безпорадно задриґав ногами у повітрі; його тіло смикалося і звивалося. Як би бідака не хвалився, що його важко вбити, шия зламалася дуже легко — тріск було добре чути на все мовчазне пустище. Вінкулюс дриґнувся ще раз чи два — і все скінчилося.

Стівен, забувши про твердий намір ненавидіти всіх англійців, закрив обличчя долонями і заплакав.

Джентльмен кружляв у танку і співав сам до себе, наче дитина, яку щось особливо потішило. Вдосталь розважившись, він мовив буденним тоном:

— Яке розчарування! Він геть не опирався. Цікаво, хто ж то був?

— Я ж казав вам, сер, — мовив Стівен, втираючи очі. — Це чоловік, що переповів мені пророцтво. У нього ще дивний ґандж на тілі. Наче письмена.

Джентльмен зняв з Вінкулюса пальто, сорочку та шийну хустину.

— Так, і справді! — трохи здивовано мовив він.

Фейрі пошкрябав нігтем маленьке коло на правому плечі Вінкулюса, щоб побачити, чи те зникне. Візерунок нікуди не подівся, і джентльмен втратив до нього інтерес.

— А тепер, — мовив він. — Гайда накладати закляття на леді Поул.

— Закляття, сер! — вигукнув Стівен. — Але навіщо?

— О! Аби вона померла за місяць чи два. Так годиться. Рідко буває, щоб людям, які звільнилися від закляття, дозволяли жити довго — особливо якщо їх зачаровував я! Леді Поул зовсім недалеко, а магів потрібно навчити, що вони не можуть безкарно нам опиратися! Ходімо, Стівене!

66

Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

М-р Норрелл озирнувся і поглянув на коридор, який колись вів із бібліотеки в іншу частину будинку. Якби він був певен, що зможе по ньому дістатися до Ласеллза та слуг, то саме так і зробив би. Але насправді він був переконаний, що Стрейнджева магія просто вертатиме його на одне й те саме місце.

Ізсередини книгозбірні лунали якісь звуки, і м-р Норрелл нажахано стрепенувся. Він почекав, але назустріч йому ніхто не вийшов. За якусь мить він упізнав той звук, адже чув його тисячі разів: так розсерджено скрикував Стрейндж, коли натрапляв на якийсь складний пасаж у книжці. Цей добре знайомий звук, що викликав у пам’яті м-ра Норрелла найщасливіші дні його життя, додав магу сміливості. Він відчинив двері та переступив поріг.

Його одразу приголомшила величезна кількість свічок. Уся кімната аж світилася. Стрейндж не став морочитися пошуками підсвічників і розтикав свічки прямо на столи й полиці. Деякі навіть притулилися на стосах книжок. Бібліотеці явно загрожувала пожежа. Книжки валялися повсюди, на столах і по підлозі. Багато які Стрейндж поклав розкритими, корінцем догори, щоб не згубити потрібне місце.

Молодий маг стояв у дальньому кінці кімнати. Він був набагато худіший, ніж його запам’ятав м-р Норрелл. Голився, вочевидь, не дуже ретельно і за чуприною не стежив. При появі м-ра Норрелла він навіть не підвів погляду.

— Семеро із Нориджа в тисяча сто двадцять четвертому, — прочитав він із книжки, яку саме тримав. — Четверо з Ейсґарта в Йоркширі на Різдво в тисяча сто п’ятдесят першому, двадцять троє в Ексетері в тисяча двісті першому, один із Гедерсейджа в Дербіширі у тисяча двісті сорок третьому — всіх зачаровано й забрано до Фейрі. Він так і не зміг із цим впоратись.

Маг говорив так спокійно, що м-р Норрелл, який, власне, чекав, що Стрейндж негайно спопелить його магічним огнем, навіть озирнувся, чи нема в кімнаті ще когось.

— Перепрошую?

— Джон Ускґласс, — навіть не озираючись відповів Стрейндж. — Він не зміг завадити фейрі викрадали християн. З чого я взяв, ніби подужаю те, що не вдалося йому? — Він іще трохи почитав. — Мені сподобався ваш лабіринт, — знічев’я похвалив він. — За Гікменом?