Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 164)
— Що? Ні. Де Чип.
— Де Чип! Хто б подумав! — Стрейндж уперше подивився в очі своєму вчителю. — Мені він завжди здавався другорядним дослідником без найменшої оригінальної думки.
— Він рідко припадає до вподоби людям, схильним до яскравої магії напоказ, — знервовано промовив м-р Норрелл, не впевнений, чи довго Стрейндж перебуватиме в такому доброзичливому настрої. — Його цікавили лабіринти, магічні переходи, закляття, що їх приводять у дію певні кроки та повороти, — всякі такі речі. Белазіс дуже докладно розписує його магію у своїх «Настановах»… — раптом він затнувся, — …яких ви не бачили. Тут зберігається єдиний примірник. На третій поличці біля вікна. — Він показав на неї пальцем і побачив, що та поличка вже спорожніла. — Або, може, на підлозі, — припустив він. — У тій купі.
— Скоро гляну, — запевнив Стрейндж.
— Ваш власний лабіринт теж вийшов нівроку, — промовив м-р Норрелл. — Я пів ночі намагався з нього вибратись.
— А, — відмахнувся Стрейндж, — я вчинив, як зазвичай: повторив ваш і трошки його вдосконалив. Багато часу збігло?
— Перепрошую?
— Давно я в Темряві?
— Від початку грудня.
— А зараз який місяць?
— Лютий.
— Три місяці! — вигукнув Стрейндж. — Три місяці! А мені здавалося, кілька років — не менше!
М-р Норрелл часто уявляв собі цю розмову. І щоразу Стрейндж поставав у його думках сердитим і мстивим магом, якому він на своє виправдання протиставляє вагомі аргументи. Тепер же, коли вони нарешті зустрілись, його спантеличувала Стрейнджева безтурботність. І притлумлений біль, який м-р Норрелл давно відчував у своїй здрібнілій, зморщеній душі, знову повернувся й відростив пазурі. В м-ра Норрелла затремтіли руки.
— Я був вашим ворогом! — вибухнув він. — Я знищив вашу книгу, всі примірники, як не рахувати мого! Я звів на вас наклеп і плів змову! Ласеллз із Дролайтом усім розказали, нібито ви вбили свою дружину! І я це дозволив!
— Так, — підтвердив Стрейндж.
— Але ж це жахливі злочини! Чому ви не сердитеся?
Здавалося, Стрейндж дійшов висновку, що це розумне питання. На хвилину він замислився.
— Думаю, це тому, що від часу нашої останньої зустрічі я побував багато чим. Я був деревами й ріками, горами і камінням. Я промовляв до зір, і землі, і вітру. Неможливо пропустити крізь себе всю англійську магію і все ще залишатися собою. Кажете, я мав би сердитися?
М-р Норрелл кивнув.
Стрейндж подарував йому свою стару, іронічну посмішку:
— Тоді втіштеся! Смію припустити, я ще буду сердитись. Із часом.
— І все ви це зробили тільки для того, щоб дошкулити мені?
— Дошкулити вам? — приголомшено перепитав Стрейндж. — Ні! Я це зробив задля порятунку дружини!
Запала пауза, під час якої м-р Норрелл просто не здатен був дивитися Стрейнджеві в очі.
— Що вам потрібно від мене? — тихо запитав він.
— Те, що й завжди — ваша допомога.
— Щоб зняти закляття?
— Так.
М-р Норрелл замислився.
— Це буває найлегше зробити в соту річницю закляття, — промовив він. — Існує кілька обрядів і процедур…
— Дякую, — відповів Стрейндж майже зі своїм колишнім сарказмом, — але я сподівався на якусь пораду з негайною дією.
— Смерть особи, яка наклала закляття, розриває всі її домовленості й закляття, проте…
— О, так! Нівроку! — завзято перебив його Стрейндж. — Смерть! Я часто міркував про це у Венеції. Коли вже мені допомагає вся англійська магія, то й убити його я міг би в дуже багато способів. Скинути з велетенської висоти. Спопелити ударами блискавиці. Здійняти гори й поховати його під ними. Якби на кону стояла моя свобода, я б неодмінно спробував щось із цього. Але йдеться не про мою свободу — Арабеллину! Та якщо я зазнаю невдачі, якщо мене вб’ють, її доля лишиться незмінна довіку. Тому я думав і думав. І придумав, що в цілому світі — в усіх світах, що будь-коли існували! — є тільки одна людина, яка знає, як здолати мого ворога. Одна людина, здатна допомогти мені порадою й підказати, що робити далі. І я усвідомив, що настав час поговорити з нею.
М-р Норрелл збентежився, як іще ніколи раніше.
— О! Та ж мушу зізнатися, що більше не вважаю себе вищим за вас. Це правда, що я краще начитаний, і я залюбки допоможу вам чим зможу, але немає ніяких гарантій, що мені це вдасться краще, ніж вам.
Стрейндж насупився.
— Що? Про що ви говорите? Я не вас мав на увазі! Я говорив про Джона Ускґласса. Мені потрібна ваша допомога, щоб викликати Джона Ускґласса.
М-р Норрелл важко дихав. Навіть повітря бриніло, ніби лунала якась дуже низька нота. Він мало не з болем відчував навколишню темряву, нові зорі над головою й тишу завмерлих годинників. Ніби Одна Чорна Мить розтягнулася до нескінченності й гнітила його, душила. В таку Мить дуже просто повірити, ніби Джон Ускґласс зовсім поруч, на відстані одного закляття; глибокі тіні в далеких закутах кімнати були складками його мантії; дим од згасаючих свічок був геральдичним наметом із круків на його шоломі.
А от на Стрейнджа такі віковічні страхи, здається, не тиснули. Криво всміхаючись, він ледь-ледь подався уперед:
— Нумо, містере Норрелле, — прошепотів він. — Працювати на лорда Ліверпуля дуже нудно. Невже ви самі цього не відчуваєте? Хай інші маги накладають захисні закляття на прибережні скелі й взмор’я. Невдовзі їх буде більш ніж достатньо для цього! А ми з вами займемося чимось надзвичайним!
І знову запанувала тиша.
— Ви боїтеся, — невдоволено відкинувся назад Стрейндж.
— Боюся! — вибухнув Норрелл. — Звісно, я боюся! Сама думка про це — божевілля, справдешнє божевілля! Але я заперечую не тому. Просто нічого не вийде. Що б ви не думали здобути, воно не спрацює. Навіть якщо нам вдасться викликати його (а це цілком реально, якщо за справу візьмемося ми разом, ви і я), то його допомога буде геть не такою, як ви її собі уявляєте. Королі не вдовольняють пусту цікавість, а цей Король — особливо.
— Це що ви назвали пустою цікавістю?.. — почав був Стрейндж.
— Ні-ні! — поквапився перебити його м-р Норрелл. — Я нічого не називав. Я просто кажу, яким ваше нещастя постане в
— Тоді я все йому поясню. Містере Норрелле, заради порятунку дружини я змінив усю Англію. Я змінив увесь світ. І я не спинюся перед тим, аби викликати ще одну людину. Нехай навіть таку грандіозну. Ну ж бо, сер! Безглуздо сперечатися про це. Найперше його треба призвати сюди. З чого почнемо?
М-р Норрелл зітхнув.
— Це не схоже на будь-яке інше закляття виклику. Будь-яка магія, пов’язана із Джоном Ускґлассом, обіцяє певні труднощі.
— Які, наприклад?
— Ну, почнімо з того, що ми навіть не знаємо, як його назвати. Закляття виклику потребують від мага особливої точності. А всі ті імена, якими звуть Джона Ускґласса, насправді йому не належать. Усі перекази сходяться на тому, що його викрали до Фейрі ще до хрещення, тому в бругу він жив безіменним дитям. Сам себе він часто так і називав: «безіменний раб». Фейрі, звичайно, дали йому ім’я на власний розсуд, та він його відкинув, коли повернувся в Англію. Що ж до титулатури — Король Крук, Чорний Король, Король Півночі — це все назви, які йому присвоїв народ, а не він сам.
— Так-так! — нетерпляче проказав Стрейндж. — Мені все це відомо! Але ж «Джон Ускґласс» — це його справжнє ім’я?
— Ет! У жодному разі! Так звали молодого норманського аристократа, котрий загинув, здається, в тисяча дев’яносто сьомому році. Король — наш Джон Ускґласс — заявив, що доводиться йому сином, але багато хто ставив під сумнів їхній родинний зв’язок. Особисто я не думаю, що ця мішанина імен і титулів випадкова. Король знав, що завжди приваблюватиме до себе погляди магів, а тому захистився в такий спосіб від їхньої дошкульної магії і навмисне вніс цим сум’яття в їхнє чарування.
— То що ж я маю робити? — клацнув пальцями Стрейндж. — Порадьте мені щось!
М-р Норрелл закліпав дрібними очима. Він не звик думати так швидко.
— Якщо скористатися звичайним англійським закляттям виклику — а я би наполегливо його рекомендував, бо нічого не придумали, — то можна змусити його складники відшукати об’єкт замість нас. Знадобляться нам гонець, шлях і рата на щастя[396]. Якщо ми оберемо знаряддя, які вже знають Короля, і знають його добре, то байдуже, зможемо ми його правильно назвати чи ні, вони однаково його відшукають, приведуть його до нас і зобов’яжуть навіть без нашої участі! Розумієте?
Попри свій переляк, можливість зайнятися магією (новою магією!) разом із м-ром Стрейнджем неабияк пожвавила м-ра Норрелла.
— Ні, — зізнався Стрейндж, — не розумію.
— Дивіться, цей будинок зведено на землях Короля, із каміння королівського абатства. Проз нього тече річка — не далі, ніж за сотню кроків від цієї кімнати; ця річка часто носила на своїх водах короля в його човні. У моєму саду ростуть груша та яблуня — прямі нащадки насінин, що їх Король виплюнув якого-небудь літнього вечора в абатськім саду. Нехай старе каміння цього абатства послужить нашим гінцем, нехай ріка послужить нашим шляхом, нехай груші та яблука із цих дерев, що дозріють цього року, послужать нашою ратою. Тоді можна буде просто назвати його «Королем». Це каміння, ця ріка і ці дерева ніякого іншого просто не знають!