Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 162)

— Але ж це правда! — продовжив Стівен, почуваючись куди впевненішим. — У газетах і магічних виданнях про нього писали жахливі речі. Подейкують, неначе він убив свою дружину, — і багато хто в це навіть вірить. Якби не те, що з ним зараз відбувається, його би, певно, вже арештували. І всім відомо, що за цими брехнями й вигадками стоїть інший маг. Імовірно, Стрейндж прибув помститися своєму наставнику.

Джентльмен секунду чи дві подивився на Стівена, а тоді зайшовся сміхом. Тепер його настрій покращився настільки ж, наскільки понурим був ще мить тому.

— Нам нічого боятися, Стівене! — задоволено закричав він. — Маги посварилися і тепер ненавидять один одного! Хоча насправді один без одного вони нічого не варті. Яка ж приємна новина! Який же я щасливий, що маю такого порадника, як ти! І так склалося, що саме сьогодні я маю намір вручити тобі дивовижний подарунок — те, про що ти дуже давно мріяв!

— Справді, сер? — зітхнувши, мовив Стівен. — Це надзвичайно приємно.

— Утім, нам усе одно потрібно когось вбити, — заявив джентльмен, хутко повернувшись до попередньої теми. — Сьогодні зранку я аж нетямився, тому хтось має за це померти. Що ти скажеш про старого мага? О ні, зажди! Це допоможе молодшому чарівникові, а нащо воно мені! Може, чоловік леді Поул? Він такий високий, самозакоханий і ставиться до тебе, як до слуги!

— Але ж я і є слуга, сер.

— Тоді короля Англії! Так, це чудовий план! Негайно рушаймо разом до короля Англії. Ти його вб’єш і сам сядеш на королівський трон! Я давав тобі корону, скіпетр і державу, вони в тебе?

— Але закони Великої Британії не дозволяють… — почав Стівен.

— Закони Великої Британії! Та щоб вони скисли! Яка дурниця! Ти уже мав би зрозуміти: закони Великої Британії — це лише хитке втілення марних бажань і мрій людства. За старовинними законами, якими керується мій народ, місце короля посідає той, хто убив свого попередника.

— Але ж сер! Пригадайте, як вам сподобався старий джентльмен, коли ви його зустріли!

— Гмм, щира правда. Але у такій важливій справі я мушу знехтувати особистими почуттями. Біда в тім, що у нас дуже багато ворогів, Стівене! В Англії забагато лихих людей! О, знаю! Треба розпитати в союзників, хто ж наш найбільший ворог з усіх. Треба бути обачними, треба бути хитрими. Треба точно ставити запитання[392]. Я попрошу Північний Вітер і Ранкову Зорю негайно ж перенести нас до того англійця, хто становить для мене найбільшу загрозу! А тоді ми вб’ємо його, хто б це не був. Зауваж, Стівене, що я говорю про власне життя, але я вважаю, що наші з тобою долі так тісно пов’язані, що між ними заледве є різниця. Хто б не загрожував мені, він загрожує і тобі! А тепер візьми корону, скіпетр і державу і попрощайся навіки з місцем, де пізнав рабство! Цілком може статися, що ти більше ніколи його не побачиш!

— Але… — почав Стівен.

Та було вже запізно. Джентльмен здійняв угору довгі білі руки і змахнув ними.

Стівен гадав, що постане перед одним із магів — або ж перед ними обома. Натомість вони з джентльменом опинилися посеред широкого, порожнього вересового пустища, вкритого снігом, який усе падав без упину. З одного боку земля здіймалася вгору, зливаючись із важким синьо-сірим небом; з другого — простягався туманний краєвид з білими пагорбами. Посеред пустища, неподалік височіло одне-єдине дерево — покручений глід. Стівену спало на думку, що дивна місцина дуже схожа на околиці Стеркросс-Голла.

— Що за дивина! — зауважив джентльмен. — Я нікого не бачу, а ти?

— Ні, сер. Нікого, — з полегшенням відказав Стівен. — Повернімося до Лондона.

— Я не розумію… Зачекай-но! Хтось-таки є!

Десь за пів милі від них простягнувся чи то шлях, чи то путівець. По ньому повільно йшов кінь, тягнучи підводу. Порівнявшись із глодом, віз спинився, і з нього зійшла людина. Незнайомець попростував їм назустріч через вересове пустище.

— Чудово! — вигукнув джентльмен. — Зараз ми побачимо нашого найлютішого і наймогутнішого ворога! Надягни корону, Стівене! Нехай він тремтить перед нашою силою і величчю! Чудово! Здійми свій скіпетр! Так, так! Покажи свою державу! Який же чудовий в тебе вигляд! Просто королівський! А тепер, Стівене, оскільки ми ще маємо трохи часу до його приходу… — Джентльмен зиркнув на невеличку постать, що пробиралася віддалік крізь засніжене пустище. — …я маю дещо тобі розповісти. Що сьогодні за день?

— П’ятнадцяте лютого, сер. День святого Антонія[393].

— Ха! Який занудний святий! Що ж, невдовзі в англійців з’явиться кращий привід святкувати п’ятнадцяте лютого, ніж спомини про ченця, який укривав людей від дощу і знаходив їхні загублені наперстки![394]

— Справді, сер? І що ж саме?

— Називання Стівена Блека!

— Даруйте, сер?

— Стівене, я ж казав, що дізнаюся твоє справжнє ім’я!

— Невже? Невже мати справді дала мені ім’я?

— Так, звісно! Усе, як я і думав! Що, звісно, й не дивно, адже я рідко помиляюся в таких речах. Вона дала тобі ім’я своєю рідною мовою. Ім’я, яке вона часто чула від людей свого народу, ще коли була юнкою. Вона назвала тебе, але не сказала це жодній живій душі. Навіть не прошепотіла тобі на вухо, коли ти був іще немовлям. Вона просто не мала часу, бо Смерть викрала її, заскочивши зненацька.

У Стівеновій уяві постала картина: темний, задушливий трюм корабля — його матір, змучена болями пологів і оточена незнайомцями, і він сам — ще крихітне маля. Чи ж вона взагалі знала мову інших людей на борту? Він не міг цього знати. Якою ж самотньою вона, мабуть, почувалася! Тієї миті він би багато віддав, аби мати змогу простягнути до неї руку і втішити, проте їх розділяли усі роки його життя. Стівен відчув, як його серце ще більше озлобилося проти англійців. Лише кілька хвилин тому він намагався переконати джентльмена не вбивати Стрейнджа, але чому його взагалі має бентежити доля якогось англійця? Чому він має перейматися життям будь-кого з цього холодного і безжального народу?

Зітхнувши, Стівен прогнав ці думки і збагнув, що джентльмен досі говорить.

— …Це вельми повчальна історія, що досконало засвідчує усі чесноти, якими я славлюся, а саме: самопожертву, відданість дружбі, шляхетність, проникливість, винахідливість і сміливість.

— Даруйте, сер?

— Історія про те, як я відшукав твоє ім’я, Стівене. І зараз я тобі її розповім! Знай же, що твоя матір померла у трюмі корабля «Пенло»[395], що прямував із Ямайки до Ліверпуля. А тоді, — сухим тоном промовив він, — англійські моряки роздягнули її і викинули тіло в море.

— Ох! — видихнув Стівен.

— Ти розумієш, що через це це твоє ім’я було непросто розшукати. Минуло років тридцять-сорок, і від твоєї матері лишилися тільки чотири речі: крики під час пологів, що ними були просякнуті корабельні дошки; кістки — єдине, що зосталося від її тіла, бо плоть зжерли риби…

— Ох! — знову вигукнув Стівен.

— …рожева бавовняна сукня, яка перейшла у власність одного моряка; і поцілунок, який за два дні до того вкрав у неї капітан. А тепер, — мовив джентльмен, вочевидь, страшенно задоволений собою, — ти побачиш, як розумно і вправно я з’ясував долю кожної її частинки, відновив її — і зміг дізнатися твоє славетне ім’я! Корабель «Пенло» прибув до Ліверпуля, де лихий дід лихого чоловіка леді Поул зійшов на берег зі своїм слугою — який і тримав на руках тебе ще немовлям. Під час наступного рейсу «Пенло» до Літу, що в Шотландії, корабель потрапив у шторм і його потрощило. Уламки прибило до скелястого узбережжя — серед них і дошки, в яких збереглися крики твоєї матері. Один бідак забрав їх, щоби звести стіни і дах у своєму будинку. Я легко знайшов той будинок — він стояв на вітряному узвишші над бурхливим морем. У ньому жило кілька поколінь родини того бідняка — у жахливих злиднях та занепаді. Треба тобі сказати, Стівене, що у дерева впертий і гордий норов; воно відмовляється так просто розповідати усе, що знає, — навіть друзям. Завжди значно легше мати справу з попелом, аніж із самим деревом. Тому я дощенту спалив хату бідака, насипав попіл у пляшку й рушив далі.

— Спалили, сер? Сподіваюся, ніхто не постраждав!

— Ну, дехто таки постраждав. Сильні й молоді вчасно втекли, а старі й слабкі члени родини, жінки з дітьми згоріли насмерть.

— Ох!

— Далі я простежив історію її кісток. Здається, я вже згадував, що її викинули в океан, де через рух течій і надокучливе втручання риб тіло стало кістками, кістки стали порохом, а порох на устричній мілині перетворився на жменьку найдобірніших перлин. Свого часу перлини зібрали і продали паризькому ювелірові, який створив неперевершене намисто з п’яти разків і продав його вродливій французькій графині. Через сім років графиню стратили на гільйотині, а її коштовності, вбрання та особисті речі перейшли до одного революційного чиновника. До недавнього часу той лиходій був мером маленького містечка у долині Луари. Пізно вночі, дочекавшись, коли всі слуги позасинають, він закривався у своїй спальні, вбирався у коштовності, сукні й інші оздоби графині і походжав так перед великим дзеркалом. Саме в такому — вельми кумедному — вигляді я і заскочив його однієї ночі, а тоді задушив на місці — перлинним намистом.

— Ох! — зітхнув Стівен.

— Я забрав перли, кинув жалюгідне тіло додолу і пішов геть. Далі я звернувся до гарненької рожевої сукні твоєї матері. Моряк, який забрав сукню, зберігав її поміж інших речей рік чи два, аж доки не опинився у холодному, злиденному селі під назвою Могила Сурмача на східному узбережжі Америки. Там він зустрів високу, худу жінку, якій і подарував сукню, щоб справити на неї враження. Сукня жінці не пасувала (Стівене, у твоєї матері була приємно округла, жіночна фігура), але їй сподобався колір, тому вона порізала сукню і зшила з її клаптів ковдру, доповнивши іншими дешевими матеріалами. Що було далі з тією жінкою, не дуже цікаво — вона кілька разів виходила заміж, і всіх своїх чоловіків поховала, а до часу, коли я знайшов її, вже стала старою і зморшкуватою. Я зняв ковдру з ліжка, доки вона спала.