Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 121)
— Ви наштовхнули мене на дуже цікаву ідею, Поуле.
— Я? — вигукнув сер Волтер, збентежившись від того, куди можуть завести його зауваги. — Я й не думав нічого такого вам пропонувати!
— Але ж, містере Стрейндже, — лагідно мовив лорд Портісгед. — Ви ж не можете справді мати таке на думці. Щоб людина таких знань, як у вас, намислила стати… волоцюгою. Сер, це ж просто нечувано.
Склавши руки на грудях, Стрейндж іще раз поглянув на Сого-сквер і мовив:
— Що ж, сьогодні я нікуди не піду. — А тоді всміхнувся, ніби кепкуючи з себе, і став на мить майже собою колишнім. — Я зачекаю, доки не скінчиться дощ[310].
50
«Літопис і чин англійської магії»
Друзі Стрейнджа були раді пересвідчитися, що той не має наміру покидати свою затишну домівку, достаток і прислугу, не поступиться ними перед циганським життям попід вітром і дощем, — та мало хто з них змирився з новою його поведінкою. Вони мали достатні підстави боятись, що Стрейнджа тепер нічого не стримує і він готовий пуститись у магію всіх видів та родів. Обіцянка, дана колись Арабеллі, не пускала його на Королівські Шляхи, та жодна з осторог сера Волтера не втнула йому язика, й балачки про Джона Ускґласса і його підданців-фейрі не знали ні кінця, ні краю.
Наприкінці квітня всі троє нових Стрейнджевих учнів — вельмишановний Генрі Пурфуа, Вільям Гедлі-Брайт і вчитель танців Том Леві — облаштувалися на Сого-сквер. Вони щодня навідували будинок мага, де навчалися його мистецтву. В перервах між учителюванням Стрейндж працював над своєю книжкою та виконував магічні завдання від армії та Ост-Індійської компанії. Також про його послуги клопотали муніципальна корпорація Ліверпуля й Товариство заморських купців Бристоля.
М-ру Норрелу допікало, що послуг Стрейнджа потребують повноважні особи та державні установи (та, зрештою, яка різниця, хто!), і він навіть поскаржився лорду Ліверпулю — самому прем’єр-міністру.
Співчуття в нього знайти не вдалося:
— Генералам ніхто наказувати не стане, містере Норрелле. Як вам, безперечно, відомо, уряд не втручається у справи військових[311]. Вони багато років користувалися послугами містера Стрейнджа, якого вважають своїм магом, і не бачать жодної причини переривати свої відносини через вашу з ним сварку. Що ж стосується Ост-Індійської компанії, то мені доповіли, що її представники найперше зверталися до вас, але ви відмовили їм у допомозі.
На те м-р Норрел аж закліпав очима:
— Найбільше мого часу забирає саме робота на уряд, тобто на вас, мілорде. Я не настільки безсовісний, щоб знехтувати нею заради приватної компанії.
— І повірте мені, містере Норрелле, ми надзвичайно вдячні. Та навряд чи мені потрібно нагадувати вам, наскільки важливим для нашої держави є успіх і процвітання Ост-Індійської компанії, а її потреба в магічній допомозі нагальна. Вона має велетенський торговий флот, що мусить покладатися на ласку буревіїв та кепської погоди; вона несе відповідальність за управління величезними територіями, за війська, яким безнастанно докучають індійські князьки і бандити. Містер Стрейндж узяв на себе погоду біля мису Доброї Надії та в Індійському океані і порадив, як найкраще застосувати магію у ворожих краях. Директори Ост-Індійської компанії вважають, що досвід містера Стрейнджа, набутий під час Піренейської війни, безцінний. Ось вам і черговий доказ, наскільки велика потреба Британії в нових магах. Містере Норрелле, хоч які ви старанні, та не можете бути водночас повсюди й брати на себе всі обов’язки. Власне, ніхто від вас цього й не чекає. Я чув, що містер Стрейндж взяв собі учнів, тож я був би безмежно втішений, якби ви зробили те саме.
Попри схвалення лорда Ліверпуля, наука всіх трьох нових магів Генрі Пурфуа, Вільяма Гедлі-Брайта і Тома Леві — просувалася не простіше від навчання самого Стрейнджа шість років тому. Єдина різниця полягала в тому, що тоді Стрейнджеві доводилося мати справу з неохотою Норрелла, а тепер цим джентльменам дошкуляв поганий настрій мага та його бентежність.
Тож коли на початку червня він завершив перший том «Літопису й чину англійської магії» й передав рукопис м-ру Маррі, нікого не здивувала його заява наступного ж дня про те, що всім їм — Генрі Пурфуа, Вільяму Гедлі-Брайту й Тому Леві — треба зробити перерву в магічному навчанні, оскільки сам Стрейндж має намір вирушити в закордонну подорож.
— Як на мене, прекрасний план! — одразу сказав сер Волтер, щойно почув про цей задум. — Змініть оточення. Змініть товариство. Я би вам те саме прописав. Їдьте же! Їдьте!
— Не думаєте, що я кваплюсь? — схвильовано перепитав Стрейндж. — Я ж лишаю Лондон на поталу Норреллу, так би мовити.
— Гадаєте, ми настільки забудькуваті? То смію вас запевнити, ми докладемо всіх зусиль, щоб не забути вас за ці кілька місяців. Крім того, скоро побачить світ ваша книжка, от вона й нагадуватиме, як нам погано без вас.
— І те правда. Книжка вже є. В Норрелла підуть місяці на те, щоб спростувати сорок шість розділів, а поки він закінчить, я встигну повернутися.
— Вже вирішили, куди відправитись?
— Мабуть, в Італію. Мене завжди напрочуд вабили країни південної Європи. В Іспанії були дивовижні місця й природа — вірніше, вони, мабуть, здавались би дивовижними, якби не трупи й пороховий дим.
— Ви хоч інколи мені писатимете? Трохи поділитеся своїми враженнями?
— О! Не ждіть від мене милосердя. Всякий мандрівець має право за найменшої нагоди виливати свої прикрощі у листах до друзів. Чекайте довгих описів усього на світі!
Як часто траплялося в ті дні, настрій Стрейнджа раптово погіршився. Враз кудись поділися його легкість та іронія. Він насупився й прикипів поглядом до відерця з вугіллям.
— Я тут подумав був… хотів би попросити, чи могли би ви… — нарешті спромігся він, дратуючись од власної нерішучості. — Чи не передали би ви від мене звістку для леді Поул? Був би вельми вдячний. Арабелла дружила з нею, і я певен, вона засмутилась би, якби я поїхав з Англії, нічого не повідомивши леді Поул.
— Звісно. Що мені їй сказати?
— Просто передайте щире побажання якнайскорішого одужання. Перекажіть словами, які вам здадуться найбільш доречними. Конкретні фрази значення не мають. Лиш уточніть, що це вістка від чоловіка Арабелли. Я хочу, аби її милість знала, що чоловік її подруги не забув про неї.
— Із найбільшою радістю, — відповів сер Волтер. — Дякую вам.
Стрейндж очікував, що сер Волтер запропонує йому самому зробити це, але той мовчав. Ніхто не відав, чи леді Поул іще мешкає на Гарлі-стрит. У місті подейкували, ніби сер Волтер заслав її кудись подалі в село.
Не один Стрейндж у ті дні збирався закордон. Раптом іноземні подорожі ввійшли в моду. Надто довго британці сиділи замкнені у себе на острові через війни з Буонапарте. Надто довго мусіли вдовольняти свої бажання знайомитись із новими краєвидами та цікавими людьми в шотландській Верховині, англійському Озерному краї чи дербіширських узгір’ях південних Пеннін. Тепер же, із завершенням війни, їм був відкритий Континент, що притягував цілковито інакшими горами й цілковито інакшими взмор’ями. Можна було на власні очі подивитись знамениті шедеври мистецтва, досі приступні тільки в книжках і на гравюрах. Дехто їхав закордон у надії на дешевше, ніж у Британії, життя. Дехто тікав од боргів і скандалів, а дехто, як Стрейндж, — у пошуках спокою, втраченого на Островах.
Брюссель,
12 червня 1816 року
Наскільки можна судити, від лорда Байрона я відстаю на місяць[312]. У кожнім містечку по нашій дорозі ми зустрічаємо корчмарів, форейторів, чиновників, бюргерів, служок і найрізноманітнішого ґатунку дам, котрі й досі, здається, ніяк не прийдуть до тями після коротких зустрічей із його милістю. Мої подорожні товариші не оминають нагоди повідомляти кожному стрічному, що я — ота жахлива істота, себто англійський маг, проте я однаково й нігтя не вартий англійського поета. Куди б я не подався, мене переслідує слава — повірте мені, цілком несподівана — спокійного сумирного англійця, що поводиться тихше води, й нікому не завдає клопотів…
Того року випало химерне літо. Точніше, літа так ніхто й не дочекався. Зима засиділася аж до серпня[313]. Сонце майже не визирало з-за хмар. Небо вкривали густі сірі хмари; понад міськими вулицями й жовклими ланами дули пронизливі вітри; всю Європу накрили бурі з градом, що їх подекуди пожвавлювали грози й блискавиці. Багато в чому це було значно гірше зими: довгі дні відмовляли людям у радощах темряви, яка могла би хоч на короткий час вкрити полудою весь цей злиденний краєвид.
Людності в Лондоні поменшало вдвічі. Парламент розпустили, і законодавці роз’їхалися по своїх сільських маєтностях, звідки дивитися на дощі було трохи ліпше. М-р Джон Маррі, видавець, сидів у своєму будинку на Албермарл-стрит. В інші часи апартаменти м-ра Маррі були найлюднішими в цілому Лондоні: там товклися поети, публіцисти, оглядачі — літературний цвіт королівства. От тільки тепер літературний цвіт королівства весь виїхав за місто. У шибки тарабанив дощ, а в комині стогнав вітер. М-р Маррі підкинув вугілля в огонь і сів за стіл читати сьогоднішню кореспонденцію. Він брав кожного листа й близько підносив до лівого ока (бо праве нічого не бачило).