Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 120)
— Яких іще? — стурбовано скрикнув Стрейндж. — Щось нове в «Міркуваннях»?[307]
— Він щось знайшов на 72 сторінці видання Кромфорда. Якесь нове застосування закляття, що прикликає смерть. Я не все до пуття зрозумів[308]. Схоже, містер Норрелл вважає, що цей принцип можна застосувати до лікування хвороб у людей і тварин — прикликати хворобу, аби вона вийшла з тіла, наче біс.
— А, це? — з полегшенням вигукнув Стрейндж. — Так, так! Тепер я розумію, про що ви. Цю паралель я провів ще минулого червня. Отже, Норрелл додумався до цього тільки зараз? Чудово!
— Багатьох здивувало, що після вас він нікого не взяв собі в учні, — продовжив лорд Портісгед, — хоча мені відомо, що до нього неодноразово із цим зверталися. Він нікого не взяв. Ба більше, наскільки я розумію, Норрелл не говорив із жодним претендентом і не відповідав на їхні листи. Сер, його стандарти настільки високі, що ніхто, крім вас, йому не підійшов.
Стрейндж усміхнувся.
— Що ж, саме цього я й сподівався. Він заледве терпить існування другого мага. Поява третього, певно, його б убила. Зовсім скоро я візьму над ним гору. У боротьбі за визначення долі англійської магії сили розподіляться дуже нерівно. У лавах норреллітів буде лише один маг, а от стрейнджитів — десятки. Чи хоча би стільки, скільки я зможу навчити. Я міркую над тим, щоб зробити із Джеремі Джонса такого собі анти-Чилдермасса. Він може мандрувати країною, шукаючи тих, кого Норрелл із Чилдермассом віднадили вивчати магію, а я би переконував їх повернутися до справи. Я вже мав розмову з кількома юнаками. Двоє чи троє вельми перспективні. Другий син лорда Чалдекотта, Генрі Пурфуа, вже прочитав купу поганеньких книг про магію та безліч іще гірших біографій магів. Розмовляти з ним досить втомливо, але навряд чи це його провина. Крім нього ще є такий собі Вільям Гедлі-Брайт, що був одним із ад’ютантів Веллінґтона при Ватерлоо, та дивний чоловічок на ім’я Том Леві — він зараз служить вчителем танців у Норіджі.
— Вчитель танців? — сер Волтер насупився. — Хіба таку людину варто заохочувати до магії? Хіба це ремесло — не прерогатива джентльменів?
— Не розумію, чого б це? До того ж, Леві серед них мені подобається найбільше. Вперше за багато років стрічаю людину, якій магія приносить радість, а ще він єдиний з трьох претендентів, кому вдалися хоч якісь чари. Це він змусив віконну раму пустити гілки та листя. Певно, ви вже подивувалися, чому вона така чудернацька.
— Щиро кажучи, — промовив сер Волтер, — у кімнаті стільки чудасій, що я й не помітив.
— Звісно, Леві не збирався лишати все в такому стані, — продовжив Стрейндж. — Але йому не вдалося магією зробити вікно, яким воно було, — та й мені теж не вдалося. Мабуть, треба сказати Джеремі, щоб покликав теслю полагодити раму.
— Радий, що ви знайшли стількох підхожих юнаків, — зауважив сер Волтер. — Це лише на користь англійській магії.
— До мене звертаються і юні леді, — додав Стрейндж.
— Леді! — вигукнув лорд Портісгед.
— Авжеж! Не розумію, чому би жінкам не вивчати магію. Це ще одна Норреллова помилка.
— Гм-м. Щось вони ростуть як гриби після дощу, — зауважив сер Волтер.
— Хто?
— Норреллові помилки.
— Що ви маєте на увазі?
— Нічого! Нічого! Не вважайте за образу, але, як я помітив, ви не згадували, що взяли в науку якихось дівчат.
Стрейндж зітхнув.
— Питання суто практичне. І не більше. Маг та його учень мають багато часу проводити разом, читаючи та обговорюючи прочитане. Якби Арабелла не померла, я би, мабуть, взяв і учениць. Але тепер мені довелося би мати справу з компаньйонками та подібною нудотою, а на них мого терпіння зараз не вистачить. На першому місці мають стояти мої дослідження.
— А що за новий різновид магії ви хочете нам продемонструвати, містере Стрейндже? — жваво спитав лорд Портісгед.
— О! Радий, що ви спитали! Я багато міркував про це. Якщо відродженню англійської магії судилося тривати — а точніше, якщо воно не лишиться під опікою винятково Ґілберта Норрелла, — тоді я мушу вивчити щось нове. Але відшукати нову магію не так просто. Я міг би вийти на Королівські Шляхи, щоб дістатися тих країн, де магія правило, а не виняток.
— Боже правий! — вигукнув сер Волтер. — Ви знов своєї! Ви втратили ґлузд? Я гадав, що ми дійшли згоди: Королівські Шляхи надто небезпечні, аби…
— Так, так! Ваша думка мені добре відома. Ви досить довго читали мені на цю тему нотації. Але ж ви не дали мені доказати! Я лиш окреслюю можливості. Я не ступлю на Королівські Шляхи. Я дав слово моїй… Арабеллі, що не ступлю[309].
Ненадовго запала тиша. Стрейндж зітхнув, і обличчя його спохмурніло. Без сумніву, тепер він звертався в думках до чогось — або когось — іншого.
Сер Волтер тихо мовив:
— Я завжди дуже поважав розсудливість місис Стрейндж. Дослухатися її поради — це найкраще, що ви можете вчинити. Стрейндже, я щиро вам співчуваю. Звичайно, що ви прагнете творити нову магію — як і будь-який вчений, — але ж єдиний безпечний шлях пізнання магії пролягає через книжки?
— Та у мене ж немає ніяких книжок! — вигукнув Стрейндж. — Боже правий! Присягаюсь, я буду смиренним і домашнім, наче незаміжня тітонька, якщо уряд законом зобов’яже Норрелла впустити мене до книгозбірні! Але оскільки уряд не має наміру виявляти до мене такої ласки, то я не маю іншого вибору, як поглиблювати свої знання всіма доступними мені шляхами.
— То що ж ви робитимете? — запитав лорд Портісгед.
— Викличу фейрі, — жваво відказав Стрейндж. — Я вже робив кілька спроб.
— Але ж містер Норрелл стверджує, що викликати фейрі — то надто небезпечно! — зауважив сер Волтер.
— На думку містера Норрелла, майже все на світі надто небезпечно, — трохи роздратовано відказав Стрейндж.
— І то правда, — задоволено погодився сер Волтер. Зрештою, викликання фейрі — давня традиція англійської магії. Усі авреати вдавалися до цього, а всі арґентуми — мріяли вдатися.
— Але сер, невже ви певні, що це взагалі можливо? — запитав лорд Портсігед. — Більшість авторитетів тримаються тої думки, що фейрі більше не навідують Англію.
— Ця думка справді загальноприйнята, — погодився Стрейндж, — але я майже певен, що побував у товаристві фейрі у листопаді 1814 року, за місяць чи два до нашого з Норреллом розриву.
— Та невже? — вигукнув лорд Портісгед.
— Ви ніколи не згадували про це раніше, — зауважив сер Волтер.
— Я й не мав змоги згадати про це раніше, — пояснив Стрейндж. — Якби я хоч словом про таке прохопився, то більше не був би Норрелловим учнем. Його жахають найменші натяки на фейрі.
— Містере Стрейндже, а яким він був на вигляд? — запитав лорд Портісгед.
— Фейрі? Не знаю. Я не бачив його, лише чув. Він награвав мелодію. Там був іще дехто, і от він, гадаю, і бачив, і чув фейрі. Тільки-но уявіть, скільки переваг дало би знайомство з такою особою! Жоден маг, живий чи покійний, не навчить мене стільком речам. Фейрі — джерело всього, що жадають маги. Магія — це їхній природний стан! Щодо недоліків такої справи, то я бачу лише один: геть не уявляю, як тих фейрі викликати. Я накладав десятки заклять, робив усе, про що чув або читав, аби повернути того фейрі, але все марно. Хоч убийте, не можу збагнути, чому Норрелл витрачає стільки сил, щоб заборонити те, чого неможливо досягнути. Мілорде, може, хоч ви знаєте яке-небудь закляття для виклику фейрі?
— Знаю, і чимало, — відказав лорд Портісгед, — але я певен, містере Стрейндже, що всі їх ви вже пробували. Сер, ми дивимося на вас із надією на відновлення втраченого.
— Іноді, — зітхнув Стрейндж, — мені здається, що нічого не втрачено. Істина в тому, що все сховано в бібліотеці Гертф’ю.
— Ви казали, що з вами був іще хтось — той, що чув і бачив фейрі? — спитав сер Волтер.
— Так.
— І, смію припустити, то був не Норрелл?
— Ні.
— Це ж чудово. І що сказав той хтось?
— Він… був не при собі. Він гадав, що бачить янгола, — утім, з огляду на його триб життя і розумовий склад, це здивувало його не так сильно, як ви могли подумати. Прошу мені пробачити, та честь не дозволяє мені нічого більше розповісти про ту справу.
— Так, так! Звісно! Але ваш супутник побачив фейрі. Чому?
— Причина-то мені відома. Він має певну особливість, завдяки якій здатний бачити фейрі.
— Що ж, а чи не могли б і ви якось нею скористатися?
Стрейндж замислився.
— Не зовсім розумію, як саме. Це просто випадковість: як те, що в одного сині очі, а в другого — карі. — Він змовк на мить, міркуючи. — Хоча, може, й не зовсім так. Може, ви маєте рацію. Якщо добре поміркувати, то ідея не така вже й дивна. Тільки подумайте про авреатів! Чимало з них у нестямі та безумі могли дорівнятися до фейрі! Згадайте про Ральфа Стоксі і його слугу-фейрі Кола Тома Синя! Коли Стоксі був іще юнаком, їх важко було відрізнити одне від одного! Можливо, я надто сумирний, надто
Стрейндж підвівся й підійшов до вікна вітальні, наче вже звідти сподівався побачити дику Англію — хоча весь краєвид зводився до звичної Сого-сквер, огорнутої густою мрякою.