Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 119)
Мешкали вони собі замкнено на Елдер-стрит і не відчиняли віконниці ні вдень, ні вночі, боронячись од недоброзичливців. Жили й працювали при свічках, обірвавши всі стосунки з годинниками. Стрейнджа та Чилдермасса вони зустріли з неабияким подивом, адже були певні, що надворі глупа ніч. Прислужувала їм одна-єдина людина — крихітна дівчинка-сирота, яка їх не розуміла і страшенно боялася; її імені вони не відали. Французи поводилися з нею добре, хоча й недбало і зверхньо: віддали їй маленьку кімнатку з пуховою периною та льняними простирадлами, і похмурий будинок став здаватися служці справжнісіньким раєм. В головні її обов’язки входило приносити їм їжу, бренді та опій, якими вони ділилися з нею; точніше, віддавали їй більшу частину їжі, залишаючи бренді та опій собі. Дівчинка гріла й тягала для них воду на миття й гоління, бо обидва були вельми марнославними. До бруду й безладу вдома їм виявилося геть однаково, і дівчинку-сироту це цілковито влаштовувало, бо на домашньому господарстві вона розумілася не краще, ніж на гебрейській мові.
Усе навколо застилали аркуші цупкого паперу та промоклі в чорнилах клапті. Поруч стояли цинові мисочки зі стародавніми шкуринками сиру та горнятка з перами й вуглинами для малювання. Поруч валявся жмут немолодої селери, який давно віджив своє безладне життя в надто близькому товаристві вугілля. Всю панельну обшивку стін та брудні шпалери прикрашали гравюри та рисунки. На одному із зображень, вельми вдалому, був сам Стрейндж.
На задньому дворі, маленькому та засміченому, росла яблуня — колись сільське дерево, але з часом прийшов сірий Лондон і поглинув усіх її милих зелених сусідів. Одного разу хтось невідомий і надто старанний позривав із яблуні всі яблука та порозкладав їх на підвіконнях, де ті лежали от уже кілька років: спершу як старі яблука, потім — як набубнявілі трупики яблук і нарешті — лише як привиди яблук. У будинку ширяв особливий дух — суміш запахів чорнил, паперу, викопного вугілля, бренді, опію, яблучної гнилизни, свічок, кави — і все це на тлі унікального амбре двох чоловіків, удень і вночі зайнятих роботою в тіснім приміщенні, де за жодних обставин ніколи не відчинялося вікно.
Правда в тім, що Мінервуа та Форкальк’є взагалі часто забували, що існують такі місця, як Спіталфілдс або Франція. Вони день за днем жили у крихітному всесвіті гравюр, які готували для Стрейнджевої книжки, — воістину чудернацьких гравюр.
Там були величезні коридори, збудовані радше з тіней, аніж будь-чого іншого. Чорні отвори в стінах вказували на існування інших коридорів, так що гравюри наче зображували якийсь лабіринт. На деяких малюнках широкі східці вели вниз до похмурих підземних каналів. На інших рисунках розкинулися темні пустища, якими звивався безлюдний шлях. Схоже, глядач дивився на них із великої висоти. Далеко-далеко попереду на цім шляху виднілася тінь — не більше ніж подряпинка на блідій поверхні дороги, — надто далека, щоб сказати, чоловік це, жінка, а чи дитина, чи, може, взагалі не людська подоба, але хай там як, та її поява в такім знелюдненім місці бентежила розум.
Ще на одній ілюстрації щось схоже на самотній міст перекинулося через безмежну й туманну порожнечу — певно, саме небо. І попри те, що змуровано його було із таких самих масивних брил, що й коридори чи канали, обабіч спускалися тендітні спіральні східці, учепившись за великі підпори моста. Сходи здавалися вкрай крихкими, неначе будували їх із меншою майстерністю, аніж сам міст, але було їх багато, і зникали вони всі бозна-де, за хмарами внизу.
Стрейндж схилився, розглядаючи їх із не меншим зосередженням, ніж сам Мінервуа, ставив питання, критикував і пропонував. Між собою маг і двоє граверів говорили по-французьки. На превеликий подив Стрейнджа, їх чудово розумів Чилдермасс, який і собі поставив одне-два питання інородцю. На жаль, Чилдермассова французька звучала з таким густим йоркширським акцентом, що Мінервуа нічого не зрозумів і перепитав Стрейнджа, чи його супутник часом не голландець.
— Звичайно ж, — зауважив маг Чилдермассові, — їхні сцени аж надто романські, аж надто схожі на роботи Палладіо чи Піранезі[306], але немає на те ради. На них вони учились. Від власної науки не втечеш. Як маг я направду ніколи не буду Стрейнджем, точніше кажучи, я буду не лише Стрейнджем — в мені забагато Норрелла.
— Так ось, що ви бачили на Королівських Шляхах? — запитав Чилдермасс.
— Так.
— І в якій же це країні перекинуто такий міст?
Стрейндж зміряв Чилдермасса іронічним поглядом:
— Не знаю, о магу! А ви що скажете?
Чилдермасс знизав плечима:
— Гадаю, у Фейрі.
— Не виключено. От тільки мені останнім часом здається, те, що ми звемо Фейрі, насправді складається з багатьох різних країн. Можна було би відповісти: «Деінде», — і ця відповідь була би не менш точною.
— І далеко до цих країв?
— Не дуже. Я потрапив туди із Ковент-Ґардену і за півтори години їх усі оглянув.
— Складна була магія?
— Ні, не дуже.
— Розкажете мені?
— Навіть не уявляєте, із якою охотою. Потрібне заклинання об’явлення — я користувався Донкастеровим. І ще — заклинання, щоб розчинити поверхню дзеркала. У книгах, які мені траплялися, їх безліч, та наскільки можу судити, всі вони безпорадні, тому довелося скласти власне. Коли хочете, можу його записати. Ну, і нарешті, обидва заклинання потрібно пов’язати у всеохопне закляття-знайдислід. Це важливо, інакше звідти й не повернутися. — Стрейндж на хвильку замовк і поглянув на Чилдермасса: — Встигаєте за мною?
— Цілком, сер.
— Добре. — За якусь мить Стрейндж продовжив: — Чилдермассе, а може, прийшов вам час покинути службу в містера Норрелла і перейти до мене? Не буде ніяких дурниць щодо «прислуги». Ви просто будете моїм учнем і помічником.
Чилдермасс розреготався:
— Ха-ха-ха! Дякую, сер, красно дякую! Але ми з містером Норреллом ще не закінчили. Принаймні поки що. Крім того, учень із мене нікудишній. Гірший од вас!
Стрейндж усміхнувся і трохи замислився.
— Достойна відповідь, — нарешті мовив він, — але, боюся, не найкраща. Я не вірю, що ви здатні щиро підтримувати сторону Норрелла. Один маг на всю Англію! Одна думка на всю Англію! Хіба ви на таке пристанете? У вашому характері суперечностей не менше, ніж у моєму. Тож чому би вам не суперечити разом зі мною?
— Але тоді, сер, мені доведеться погоджуватися з вами? Я не знаю, чим закінчиться ваша історія з Норреллом. Спитав у моїх карт, але відповідь одержав двозначну. Майбутні події надто заплутані, і карти не здатні їх вияснити, а я не знаю, які саме запитання ставити. Я скажу вам, що я робитиму. Я вам дам обіцянку. Якщо ви зазнаєте поразки, а Норрелл виграє, я покину його службу. Прийму вашу сторону, опиратимуся йому з усіх сил і знайду найдошкульніші аргументи. І в Англії лишиться два маги, і лишаться дві думки про магію. Та якщо програє він, а ви візьмете гору, я робитиму те саме проти вас. Ну що, краща відповідь?
Стрейндж усміхнувся.
— Так, найкраща. Вертайтеся до містера Норрелла і переказуйте йому мої вітання. Сподіваюся (так можете і сказати), його вдовольнять мої відповіді, що ви сьогодні почули. Якщо йому закортить дізнатися щось іще, завтра я буду вдома приблизно о четвертій.
— Дякую, сер. Ви дуже щирі й відкриті.
— Чому би мені таким не бути? Це Норрелл завжди криється з таємницями. Не я. Нічого такого, чого би не було в моїй книжці, я вам не повідомив. Десь за місяць всі чоловіки, жінки й діти в королівстві зможуть це прочитати і скласти власну думку. Не бачу, як Норреллу вдасться мені перешкодити.
49
Нестям і безумство
Через кілька днів після візиту до граверів Стрейндж запросив сера Волтера та лорда Портісгеда на вечерю. Обидва джентльмени не раз обідали зі Стрейнджем, але тепер вперше переступили поріг дому на Сого-сквер після смерті місис Стрейндж. Все у маговому домі прикро змінилося: Стрейндж, схоже, повернувся до холостяцьких звичок. Столи та стільці тонули під стосами паперу. На недописані розділи Стрейнджевої книжки можна було натрапити в кожному закуті дому, а у вітальні маг робив нотатки навіть на шпалерах.
Сер Волтер спробував прибрати стос книжок зі стільця.
— Ні, ні! — закричав Стрейндж. — Не руште їх! Вони лежать у певному порядку.
— Але де мені тоді сісти? — трохи недомислено запитав сер Волтер.
Стрейндж роздратовано пирхнув, наче гість запитав про щось нечуване. Утім, він переклав книги деінде й лише раз відволікся, щоб зазирнути в одну з них. Двічі перечитавши цікавий абзац та зробивши нотатку на шпалерах, маг знову звернув увагу на гостей.
— Мілорде, я такий радий знову бачити вас тут, — звернувся він до Портісгеда. — Я всіх розпитую про Норрелла — як і він, гадаю, розпитує про мене. Сподіваюся, вам є що мені розповісти.
— Я, здається, все вже вам розповів, — сумно зауважив сер Волтер.
— Так, так. Ви розповіли мені, де Норрелл бував, з ким розмовляв та як його приймали міністри, але я питаю вашу милість про магію, а ваших знань про неї заледве…
— …вистачить на квадратний дюйм шпалер? — закінчив сер Волтер.
— Саме так. Ну ж бо, мілорде. Розкажіть мені. Що містер Норрелл поробляє останнім часом?
— Що ж, — мовив лорд Портісгед, — на прохання лорда Ліверпуля він розробляє заклинання, які б завадили Буонопарте знову втекти. Також він вивчає «Міркування про Королівство Світла та Королівство Пітьми». Він вважає, що зробив кілька відкриттів.