Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 117)
На безіменному пальці лівої руки Стрейндж носив жалобний перстень, в якім було тонке пасмо каштанового волосся. Сер Волтер помітив, що маг постійно його торкається і крутить.
Вони замовили добру вечерю: черепаховий суп, три-чотири біфштекси під соусом зі смальцю молодої гуски, трохи міног, устричних ескалопів й буряковий салат.
— Я радий, що повернувся, — промовив Стрейндж. — Тепер, коли я тут, мороки від мене буде значно більше. Норреллу надто довго сходило з рук, що все навкруг відбувається тільки так, як він забажає.
— Його аж тіпає, варто лиш загадати про вашу книжку. Випитує у всіх повсякчас, чи хто знає, про що в ній ідеться, чи ні.
— Так я ж її тільки почав! І писати її щонайменше кілька місяців. Зате буде виходити новий часопис. Маррі не хоче з ним баритися ні хвилини. Він буде якнайвищої якості. Називатиметься «Фамулюс»[296]. Новий журнал висвітлюватиме
— І сильно вони різняться від Норреллових?
— Як небо і земля! Моя головна думка: раціональне дослідження магії повинне відбуватися без будь-яких обмежень і заборон, що їх накладає Норрелл. Я певен, таке переосмислення швидко розширить наш світогляд та відкриє цілі нові напрями дослідження. Адже якщо замислитися, то чого ми добились із нашим так званим відродженням англійської магії? Що ми з Норреллом такого зробили? Трохи марев та ілюзій із використанням хмар, дощу й диму? Що може бути легше! Змушували ожити й заговорити неодухотворені об’єкти? Гаразд, визнаю, це була тонка робота. Насилали бурі й негоду на наших супротивників? Мені й слів забракне пояснити, наскільки це примітивна магія. Що ще? Викликання видив? Так, це може бути вражаючим, якщо виконати з належною майстерністю, якої не маю ні я, ні Норрелл. От! Порівняйте цей жалюгідний перелік зі звершеннями авреатів. За їхніми намовляннями дубові й сикоморові ліси йшли в бій проти ворогів; вони вичакловували собі дружин і слуг із квітів; вони перекидалися на мишей і лисів, на дерева й ріки; вони плели кораблі з павутиння, будинки з трояндових кущів…
— Так-так! — перебив його сер Волтер. — Я розумію, що вам кортить спробувати всі ці ґатунки магії. От тільки, як не прикро мені це визнавати, але ж Норрелл може й мати рацію. Не всі чари для нас доречні нині. Усі ці штуки з перевертнями — справа давно минулих днів. Цікавий історичний прецедент, безперечно. Але ж, Стрейндже, невже ви хотіли би це спробувати й собі? Джентльменові не годиться перекидатись. Джентльмен зневажає все, через що може стати несхожим на неджентльмена. От вам же не хотілось би здаватись яким-небудь кондитером чи ліхтарником?..
Стрейндж розреготівся.
— Не кажучи вже про те, — правив далі сер Волтер, — наскільки ганебнішим було би перекинутись на собаку чи свиню[297].
— Ви ж навмисне добираєте такі приземлені приклади.
— Хіба? Ну, тоді, на лева! Вам би хотілося стати левом?
— Імовірно. Не виключаю. Мабуть, ні. Та хіба в цім суть?! Я згоден, мистецтво перевертання вимагає обережності, але це не означає, що ми не знайдемо способів його корисного застосування. Спитайте в герцога Веллінґтона, чи хотів би він перетворювати офіцерів-вивідувачів на лисів чи мишей і запускати їх у французькі табори. Смію вас звірити, його світлість не злегкодушив би.
— Не думаю, що вам би вдалося переконати Кегуна Ґранта перекинутись на лиса[298].
— Ой, та Ґрант був би не проти й лисячої подоби, аби тільки мундир дозволили носити. Ні-ні, нам конче потрібно ретельніше вивчати авреатів. Ще більше сил і завзяття — витрачати на вивчення життя й магії Джона Ускґласса, і коли ми…
— Цього ні в якому разі робити не можна. Навіть не думайте про це.
— Та ви про що взагалі?
— Я кажу цілком серйозно, Стрейндже. Я нічого не маю проти авреатів. Навпаки, в цілому підтримую вашу думку. Стародавня магія англійців — це наша гордість. Бог-у-поміч, Стоксі, Пейл і решта. І публіці не до вподоби читати в газетах, що Норрелл так легковажить їхніми досягненнями. З іншого боку, ви от-от зробите протилежну помилку. Захоплені розмови про інших королів нервуватимуть уряд. Особливо зараз, коли нападу йоанітів[299] можна чекати з дня на день.
— Йоанітів? Хто такі «йоаніти»?
— Що? Боже мій, Стрейндже! Ви геть не читаєте газет?
Маг аж трохи образився:
— Дослідження забирають більшість мого часу. Точніше — весь. Крім того, як ви знаєте, минулого місяця особливі обставини відволікли мою увагу.
— Та ж ми говоримо не про минулий місяць. Йоаніти навісніють у північних графствах от уже чотири роки.
— Та хто ж вони взагалі такі?
— Ремісники, які поночі залазять у мануфактури й руйнують там усе. Палять власність мануфактурників і навіть їхні оселі. Ворохобники серед простого люду, підбурюють його на бунт, грабують ринки й базари[300].
— А, то ви про
— Багато хто з них називає себе його послідовниками. Залишають його знаки на всіх стінах у зруйнованій власності. Їхні провідники розгулюють із патентами, нібито одержаними від самого Джона Ускґласса, та проголошують його скоре повернення на престол у Ньюкаслі.
— То уряд вірить їх словам? — приголомшено запитав Стрейндж.
— Ні, звичайно! Цього нам ще бракувало! Ми переймаємося через значно прозаїчніші причини — коротко кажучи, через революцію. Стяг Джона Ускґласса замайорів по всій півночі, від Ноттінґема до Ньюкасла. Безперечно, ми маємо власних агентів і вивідувачів, які нам доносять про ідеї та вчинки йоанітів. Ні, далеко не всі вони вірять у близьке повернення Джона Ускґласса. Більшість — такі самі розважливі люди, як ви чи я. Та їм добре відома сила цього імені серед простолюду. Скажімо, Роулі Фішер-Дрейк, член парламенту від Гемпширу, пропонує видати білль, яким заборонити прапор Летючого Крука. Але ж ми не можемо обмежити законне право людей здіймати власний прапор, прапор їхнього законного короля[302]. — Сер Волтер зітхнув і поколупався виделкою в біфштексі. — В інших країнах теж є історії про короля, що повернеться в часи нужди й потреби. І тільки в Англії це складова конституції.
Стрейндж нетерпляче помахав виделкою перед обличчям міністра:
— Це все політика. І вона мене не обходить. Я не збираюся закликати до відновлення королівства Джона Ускґласса. Моє єдине бажання — спокійне й розважливе вивчення його магічних досягнень. Хіба можна відновити англійську магію, не розуміючи суті того, що ми хочемо відновити?
— Тоді займіться авреатами, а Джонові Ускґлассу залиште забуття, в яке його скинув Норрелл.
— Норреллова балаканина отруїла ваші голови. Він усіх налаштував проти Джона Ускґласса, — помотав головою Стрейндж. — Зачаклував.
Якийсь час вони їли в тиші, аж раптом Стрейндж промовив:
— Я вам розповідав, що у Віндзорському замку висить його портрет?
— Чий?
— Ускґлассів. Фантастична сцена на стіні одного з парадних залів, намальована якимсь італійським художником. На ній Едуард III і Джон Ускґласс, король-воїн і король-маг, сидять поруч. Минуло майже чотириста років, як Джон Ускґласс покинув Англію, а англійці й досі ніяк не вирішать: вартий він їхнього захоплення чи ненависті.
— Ха! — вигукнув сер Волтер. — На півночі все давно вже вирішено. Мали би змогу, так уже завтра проміняли би врядування Вестмінстеру на його владу[303].
За тиждень чи близько того перший номер «Фамулюса» побачив світ, і завдяки сенсаційності одного з матеріалів весь наклад розкупили за два дні. М-р Маррі, який незабаром мав публікувати перший том «Літопису й чину англійської магії», вже радісно передчував великий прибуток. Стаття, що спричинила такий розголос, описувала, як маги викликають померлих, аби дізнатися від них щось корисне. Тема була настільки приголомшливою (і напрочуд цікавою), що, подейкували, юні леді вмлівали, лише почувши, що примірник «Фамулюса» з’явився в їхній оселі[304]. Важко було уявити, щоби таку публікацію схвалив м-р Норрелл, тому геть усі, хто його недолюблював, із особливим задоволенням купували примірник газети.
А на Гановер-сквер Ласеллз зачитував статтю вголос для м-ра Норрелла:
— «…Коли ж магові бракує знань чи вмінь (вважайте, геть усім новочасним чарівникам, адже мусимо з прикрістю констатувати, що Геній Нашого Народу пасе задніх порівняно з часами давнішими), радимо йому чи їй удатися до спілкування з пробудженим до життя духом якогось мага минувшини або хоч особи, котра мала схильність до цього мистецтва. Бо як не знайдемо свого шляху самі, краще спитатися в людини більш обізнаної, спроможної зустріти нас, так би мовити, на півдорозі».
— Він же все поруйнує! — знавісніло скрикнув Норрелл. — Він же вирішив мене знищить!
— Безперечно, справа вельми серйозна, — мовив Ласеллз якнайспокійнішим тоном. — Враховуючи те, що він присягнувся серу Волтеру, ніби облишив магію після смерті дружини.
— Пхе! Ми всі помремо, пів Лондона зникне з лиця землі, але Стрейндж однаково займатиметься магією. Інакше він не може. Надто глибоко занурився у чарування, щоб зараз покинути свої заняття. А займатиметься він тільки лихою магією, і я не знаю, як цьому запобігти!
— Благаю, заспокойтеся, містере Норрелле, — промовив Ласеллз. — Певен, ви що-небудь придумаєте.
— Коли має вийти його книжка?