Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 116)
— Ти знайомий із Джоном Чилдермассом, маговим слугою?
Стівен збентежився — як і кожен, хто почув би від незнайомців одне й те саме питання двічі на день.
— Побіжно. Ми з ним ніколи не розмовляли.
Чоловік осміхнувся й підморгнув.
— Він уже вісім років шукає мене. Досі так і не знайшов. Я навідувався якось до будинку його господаря у Йоркширі. Садиба стоїть посеред великого парку. Варто було би що-небудь там поцупити. А коли я заходив до його лондонського дому, то скуштував там пирога.
Стівенові було трохи ніяково перебувати в товаристві людини, яка сама себе визнала злодієм, проте він не міг не відчути певної симпатії до чоловіка, який хотів пограбувати мага. Зрештою, якби не м-р Норрелл, вони з леді Поул ніколи би не стали жертвами чарів. Він опустив руку в кишеню й витягнув звідти дві крони.
— Тримай! — мовив він.
— І нащо це? — підозріливо перепитав незнайомець (але гроші таки взяв).
— Мені тебе шкода.
— Чому?
— Бо коли те, що я чув, правда, у тебе немає дому.
Чоловік знову осміхнувся й почухав брудну щоку.
— А коли те, що я чув, правда, то у тебе немає імені!
— Що?
— У мене є ім’я. Вінкулюс. — Він схопив Стівена за руку. — Чому ти сіпаєшся?
— Це не так, — заперечив Стівен.
— Та ні, таки сіпався. Ось щойно.
Стівен завагався:
— Твоя шкіра має незвичний колір і дивні позначки. Я подумав, що ти переніс якусь хворобу.
— Моя шкіра означає дещо інше, — відказав Вінкулюс.
— Означає? — перепитав Стівен. — Яке дивне слово ти вжив. А втім, ти маєш рацію — шкіра може багато чого означати. Моя означає, що будь-хто може вдарити мене прилюдно, не боячись наслідків. Що мої друзі не завжди хочуть, аби нас бачили разом на вулиці. Що скільки би книжок я не прочитав і скільки би мов не опанував, мені довіку судилося бути тільки чудасією — на кшталт балакучої свині чи коня зі здібностями до математики.
Вінкулюс осміхнувся:
— А моя шкіра означає протилежне. Вона означає, що ти сягнеш висот, Безіменний Королю. Означає, що твоє королівство чекає на тебе, а ворога твого буде знищено. Означає, що час майже настав.
І, міцно тримаючи Стівена за руку, Вінкулюс виголосив усе пророцтво.
— Ну ось, — мовив він, коли завершив, — тепер я повідомив його обом магам і тобі. Першу частину мого завдання виконано.
— Я не маг, — заперечив Стівен.
— А я такого й не казав, — відповів Вінкулюс.
Без попередження він відпустив Стівенову руку, щільніше загорнувся в подерте пальто, пірнув у темряву, куди не сягало сяйво ліхтарів, і зник.
Через кілька днів джентльмен із будяковим волоссям висловив несподіване бажання помилуватися полюванням на вовка, чим він не займався ось уже кілька століть.
Якраз одне таке полювання саме відбувалося на півдні Швеції, тож джентльмен негайно перенісся туди разом зі Стівеном. Вони стояли на величезній гілці старовинного дуба посеред засніженого лісу. Звідти відкривався чудовий краєвид на галявинку, де височів увігнаний у землю дерев’яний стовп. До його вершечку хтось причепив старе дерев’яне колесо від воза, на якому жалібно мекала міцно прив’язана молода коза.
З-за дерев, скрадаючись, вийшла родина вовків. Їхня шерсть іскрилася від налиплого снігу, а голодні погляди були прикуті до кози. Щойно вони з’явилися, як з усіх куточків лісу долинув собачий гавкіт і поміж дерев майнули вершники, блискавично наближаючись до галявини. Зграя мисливських псів вилетіла на галявину; двоє найближчих собак скочили на вовка — і три істоти сплелися в гаркітливий клубок тулубів, ніг і зубів, що рвали, кусали й били одне одного. Одразу ж підскочили мисливці й застрелили вовка. Інші вовки кинулися під захист темних дерев, а собаки й люди помчали навздогін.
Коли полювання зникло з очей, джентльмен магічно переніс себе і Стівена туди, де розвага була в самому розпалі. Так вони перелітали з одного дерева на інше, з пагорба на скелю — раз навіть опинилися на вершині дзвіниці у селі з дерев’яними будиночками, де вікна і двері мали химерні, казкові обриси, а дахи вкривав розсипний сніг, який виблискував на сонці.
Тепер вони чекали на появу мисливців у тихій частині лісу, аж раптом повз їхнє дерево пробіг один-єдиний вовк. То була найпрекрасніша тварина у своєму роду, із шляхетними темними очима й хутром синювато-сірої барви. Звір поглянув угору, на дерево, і звернувся до джентльмена мовою, що звучала немов плюскіт води об каміння, немов спів вітру в голому гіллі, немов потріскування вогню, який пожирає опале листя.
Джентльмен відповів йому тієї самою мовою, а тоді безтурботно засміявся і жестом прогнав геть.
На прощання вовк кинув на джентльмена останній, сповнений докору позирк і побіг далі.
— Він благає мене врятувати його, — пояснив джентльмен.
— А ви могли би це зробити, сер? Мені боляче дивитися, як гинуть ці шляхетні створіння!
— Мій добросердний Стівене! — розчулено мовив джентльмен. Проте вовка не врятував.
Стівену взагалі не подобалося полювання на вовків. Що й казати, мисливці були сміливими, а їхні пси — вірними й завзятими, проте з утрати Фіренце минуло ще надто мало часу, аби він міг насолоджуватися смертю будь-якої істоти — особливо такої сильної і прекрасної, як вовк. Думка про Фіренце нагадала Стівенові, що він іще не розповів джентльмену про зустріч із синьошкірим чоловіком на возі та його пророцтво. Тому розповів тепер.
— Справді? Оце так несподіванка! — вигукнув джентльмен.
— Сер, чи доводилося вам чути це пророцтво раніше?
— Так, звісно! Я чудово його знаю. Як і весь мій народ. Це пророцтво виголосив… — Тут джентльмен промовив слово, якого Стівен не зрозумів[295]. — Ви його знаєте під англійським іменем Джон Ускґласс, Король Крук. От тільки я не уявляю, як же воно збереглося в Англії. Не думав, що англійці досі цікавляться такими речами.
— Безіменний раб! Отже, це я, сер? А пророцтво твердить, що я стану королем!
— Звичайно, станеш! Я сам так сказав, а в таких речах я ніколи не помиляюся. Проте, як би щиро я не любив тебе, Стівене, це пророцтво узагалі тебе не стосується. Воно здебільшого оповідає про відродження англійської магії, а частина, яку ти щойно згадав, — взагалі не пророцтво. Король пригадує, як він прийшов у три свої королівства — одне в Англії, друге у Фейрі й третє в Пеклі. Безіменним рабом він називає себе. Це він був безіменним рабом у Фейрі — маленьке християнське дитя, сховане в бругу дуже лихим фейрі, що викрав його з Англії.
Стівен відчув дивне розчарування, хоч і сам не розумів його причини. Зрештою, він ніде не хотів владарювати. Він не був англійцем — і не був африканцем. Не належав до жодної з країн. Слова Вінкулюса ненадовго дарували йому відчуття причетності до чогось, немовбито він частина задуму або ж його існування має мету. Але то все лише ілюзія.
48
Гравюри
— Ви змінилися. Досі не можу спам’ятатися, як побачив вас.
— Невже? Ви мене подивували. Ну, хіба що трохи схуд, ніяких інших змін я не помічаю.
— Ні. Ваше обличчя, ваш настрій, ваше… не знаю що.
Стрейндж усміхнувся. Точніше кажучи, щось на обличчі скривилося, і сер Волтер припустив — це така усмішка. Він навіть не міг пригадати, якою ця усмішка була раніше.
— Це все через чорний одяг, — проказав Стрейндж. — Я наче залишенець після похорону, приречений довіку блукати містом і лякати людей, нагадуючи їм про їхню минущість.
Вони сиділи у кав’ярні Бедфорда на Ковент-Ґардені. Сер Волтер її обрав, бо раніше їм тут було добре й весело і він сподівався, що зможе так хоч трошки збадьорити Стрейнджа. От тільки в такі вечори, як цей, навіть у Бедфорда панував пригнічений настрій. Надворі пронизливий чорний вітер шарпав перехожих і заливав їм очі рясним чорним дощем. Всередині кав’ярню обсіли промоклі нічому не раді джентльмени, наганяючи сирість і туман, який офіціантам не вдавалося побороти ні додатковим угіллям, підсипаним у вогнище, ні свіжим глінтвейном, підлитим у келихи відвідувачам.
Коли сер Волтер зайшов усередину, то побачив, що Стрейндж гарячково щось нотує в своєму блокнотику. Він кивнув на книжечку та поцікавився:
— Отже, магію ви не закинули?
Стрейндж розсміявся.
Сер Волтер вирішив, що це означає згоду, і зрадів, бо вважав, що чоловік обов’язково повинен мати якесь заняття, а послідовні вправи у корисному фаху здатні подужати чимало бід, на які немає інакшої ради. От тільки цей сміх йому не сподобався: голосний і гіркий — такого раніше від Стрейнджа він не чув.
— Просто ви казали… — почав був він.
— Я багато чого казав! Мені в голову лізли найхимерніші думки. Надмір горя зводить людей із розуму не гірше від будь-якого іншого надміру. Правду кажучи, останнім часом я був сам не свій. Правду кажучи, я просто шаленів. Але, як бачите, все минулося.
Проте — правду кажучи — сер Волтер цього геть не помітив.
Мало сказати, що Стрейндж змінився. У якомусь сенсі він лишився таким же, яким його всі знали. Усміхався не менше, ніж раніше (попри те, що змінився сам усміх); розмовляв іронічно й зверхньо, звично для себе колишнього (хоч і справляв враження людини, яка мало приділяє уваги власним словам). Його репліки та його обличчя були такими самими, як їх пам’ятали Стрейнджеві друзі, з однією тільки переміною: людина, якій вони належали, немовбито стала виконувати чужу роль, поки її думки й серце лишалися деінде. Він поглядав на співрозмовників, ховаючись за саркастичним посміхом, але нікому не було дано знати, про що він зараз думає. Тепер він значно більше скидався на справжнього мага. Це було дуже дивно, й ніхто не розумів, як із ним поводитися далі. В чомусь він усе більше прибирав подоби Норрелла.