Стюарт Тёртон – Сім смертей Івлін Гардкасл (страница 65)

— Мені все розповів Тед Стенвін, — відчайдушно кажу я, щоб вона не пішла геть.

Мені потрібне правдоподібне пояснення, звідки я щось знаю, а Дербі чув, як Стенвін і Івлін сварилися вранці. Якщо мені дуже пощастить, шантажист у цьому замішаний. Це не надто велике припущення. Він замішаний у всьому, що сьогодні трапляється.

Івлін стоїть нерухомо; насторожена, наче козуля в лісі, яка щойно почула хруст гілки.

— Він сказав, що ви плануєте вбити себе сьогодні ввечері біля дзеркального басейну, але це було нелогічно, — продовжую я, сподіваючись, що репутація Стенвіна додасть моїм словам ваги. — Даруйте, що такий відвертий, міс Гардкасл, але якщо б ви серйозно збиралися порішити себе, ви б уже були мертві, а не вдавали б господиню, що піклується про людей, яких ви зневажаєте. Моєю другою думкою було, що ви хочете, щоб усі побачили, як це відбувається, але чому б тоді не зробити це в бальній залі, під час вечірки? Я не міг нічого зрозуміти, доки не став на краю дзеркального басейну й не збагнув, який він темний, як легко він скриє те, що в нього впустять.

У її очах блищить презирство.

— І чого ви хочете, пане Рештон? Грошей?

— Я намагаюся допомогти вам, — наполягаю я. — Я знаю, що ви маєте намір піти об одинадцятій годині вечора до дзеркального басейну, притиснути до живота револьвер і впасти в воду. Я знаю, що насправді ви не натиснете на гачок чорного револьвера, а постріл, який усі почують, видасть стартовий пістолет, так само я знаю, що ви збираєтеся після цього впустити стартовий пістолет у воду. Пляшечка з кров'ю висітиме на довгому шнурку з вашої шиї і розіб'ється, коли ви вдарите по ній револьвером, забезпечивши криваві плями.

— Я припускаю, що шприц, що я знайшов у мішку, наповнений комбінацією снодійного та засобу для розслаблення м'язів, яка допоможе вам удати мертву, а докторові Діккі — якому, напевно, добре платять за його клопіт — видати офіційне свідоцтво про смерть, що забезпечить непотрібність неприємного розслідування. Напевно, приблизно за тиждень після вашої смерті ви повернетеся до Франції і ласуватимете там келихом білого вина.

До дверей ідуть, хлюпаючи водою у відрах, дві покоївки; коли вони помічають нас, їхнє базікання раптово обривається. Непевно кивнувши, вони проходять повз нас, Івлін тягне мене глибше в кут.

Я вперше бачу на її обличчі страх.

— Я визнаю, що не хотіла виходити заміж за Ревенкорта, і знала, що не можу припинити це, якщо моя сім'я не вважатиме мене мертвою, але з якої причини комусь вбивати мене? — питає вона; сигарета в її руці досі тремтить.

Я шукаю на її обличчі ознаки брехні, але з таким самим успіхом міг би навести мікроскоп на клуби туману. Ця жінка обманювала всіх упродовж багатьох днів. Навіть якщо би правда вислизнула з-поміж її губ, я б не впізнав її.

— Я маю певні припущення, але мені потрібні докази, — кажу я. — Ось чому мені потрібно, щоб ви діяли згідно зі своїм планом.

— Згідно з планом? Ви що, здуріли?! — вигукує вона, але швидко понижує голос, бо всі присутні подивилися на нас. — Навіщо мені виконувати його після того, що ви мені щойно розповіли?

— Бо ви не будете в безпеці, доки ми не виманимо змовників на світло, а для цього вони мають вірити, що їхній план зазнав успіху.

— Я буду в безпеці, коли буду в сотнях миль звідси!

— А як ви туди потрапите? — питаю я. — Що трапиться, якщо вашою каретою керуватиме один зі змовників або слуга когось з них? Чутки по цьому будинку ширяться швидко, і коли ваші вбивці дізнаються, що ви намагаєтеся втекти, вони пустять у дію запасний план і вб'ють вас. Повірте, втеча лише відстрочить неминуче. Я можу покласти цьому край тут і зараз, але лише якщо ви робитимете все, як треба. Наведіть пістолет на живіт і півгодини вдавайте мертву. Хто знає, можливо, вам навіть вдасться залишитися для всіх мертвою й утекти від Ревенкорта, як планувалося.

Вона притиснула долоню до чола, очі зосереджено заплющені. Коли вона починає знов говорити, її голос уже тихіший і дещо пустіший.

— Отже, я потрапила між молотом і ковадлом, так? — каже вона. — Добре, я погоджусь на це, але спочатку мені треба дещо знати. Чому ви допомагаєте мені, пане Рештон?

— Я полісмен.

— Так, але ви не святий, а лише святий став би в таке вплутуватися.

— Тоді вважайте це послугою Себастьянові Беллу, — кажу я.

Від подиву її обличчя пом'якшується.

— Беллу? А яким у біса чином з цим пов'язаний цей милий доктор?

— Я ще не знаю, але вчора вночі на нього напали, і це навряд чи збіг.

— Можливо, але чому це турбує вас?

— Він хоче бути кращою людиною, — кажу я. — У цьому будинку таке дуже рідко зустрінеш. Цим він мені подобається.

— Мені теж, — каже вона й робить паузу, щоб оцінити чоловіка, що стоїть перед нею. — Добре, кажіть мені ваш план, але спершу ви маєте дати слово, що я буду в безпеці. Я кладу своє життя у ваші руки, і не згодна робити це без гарантії.

— А чому ви вважаєте, що моє слово чогось варте?

— Я все своє життя була серед безчесних чоловіків, — каже вона. — Ви не один з них. А тепер дайте мені слово.

— Даю вам слово.

— І випити дайте, — продовжує вона. — Мені знадобиться трохи мужності, щоб пройти через це.

— Багато мужності, — кажу я. — Я хочу, щоб ви подружилися з Джонатаном Дербі. Він має сріблястий пістолет, який нам буде потрібний.

51

Вечерю подано, гості займають свої місця за столом, а я причаївся в кущах біля дзеркального басейну. Ще рано, але мій план залежить від того, щоб я був першим, хто дістанеться до Івлін, коли та вийде з будинку. Я не можу ризикувати тим, що минуле підставить мені ногу.

З листя крапає крижаний на дотик дощ.

Здіймається вітер, мої ноги терпнуть.

Посунувшись, я розумію, що за весь день нічого не пив і не їв, а це погана підготовка до вечора, що чекає на мене. У голові трохи паморочиться, і коли мене нічого не відволікає, я відчуваю, як кожний з моїх носіїв тисне зсередини черепа. Їхні спогади юрбляться по краях моєї свідомості, їхню вагу тримати дедалі важче. Я хочу всього, чого хочуть вони. Я відчуваю їхній біль, мене пригнічує їхній страх. Я більше не людина, я хор.

Не здогадуючись про мою присутність, двоє слуг виходять з будинку з оберемками дров для жаровень, на поясах у них висять масляні лампи. Одна за одною вони запалюють жаровні, прокреслюючи в чорному вечорі вогняну лінію. Остання жаровня стоїть біля оранжереї, її полум'я відбивається в скляних панелях, від чого здається, ніби вся теплиця горить.

Вітер виє, дерева хиляться, Блекгіт мерехтить і змінюється в міру того, як його гості йдуть з їдальні до своїх спалень, а потім до бальної зали, де оркестр уже зайняв сцену й чекають гості, що приїхали лише на вечір. Слуги відчиняють великі скляні двері, музика виривається надвір і котиться по маєтку в ліс.

— Тепер ви бачите їх так, як бачу я, — каже тихим голосом Чумний Лікар. — Актори у виставі, які ніч за ніччю роблять те саме.

Він стоїть позаду мене, його майже не видно з-за дерев і кущів. У непевному світлі жаровень його маска наче плаває в мороці, наче душа, що намагається відірватися від тіла.

— Це ви розповіли Лакеєві про Анну? — шиплю я.

Мені потрібне все моє самовладання, щоб не кинутися на нього й не задушити.

— Мене не цікавлять ні він, ні вона, — байдуже каже він.

— Я бачив вас біля сторожки з Деніелом, а потім ще раз біля озера, а тепер Анна зникла, — кажу я. — Це ви розповіли їм, як її знайти?

Це перший раз, коли голос Чумного Лікаря видається невпевненим.

— Запевняю вас, пане Бішоп, мене не було ні там, ні там.

— Я бачив вас, — ричу я. — Ви розмовляли з ним.

— То був не… — він замовкає, а коли знов починає говорити, в його голосі чується розуміння. — То ось як він це робить! А я ж-бо думав: звідки він так багато знає?

— Деніел брехав мені від самого початку, а ви берегли його секрет.

— Я не маю втручатися. Я знав, що ви зрештою викриєте його.

— То чому ви попередили його про Анну?

— Бо турбувався, що ви цього не зробите.

Музика раптово стихає; глянувши на годинник, я бачу, що за кілька хвилин уже одинадцята. Майкл Гардкасл зупинив оркестр, щоб спитати, чи не бачив хтось його сестру. Біля стіни будинку рух, темрява посунулася: Дербі, згідно з наказом Анни, займає позицію біля каменя.

— Я не був на тій галявині, пане Бішоп, даю вам слово, — каже Чумний Лікар. — Я все вам незабаром поясню, але наразі мушу зайнятися власним розслідуванням.

Він швидко йде, залишивши по собі самі лише питання. Був би я в іншому носії, я побіг би за ним, але Рештона зроблено інакше, його важче злякати, думає він швидко. Наразі мене турбує лише Івлін. Я женю Чумного Лікаря зі своїх думок і крадуся ближче до дзеркального басейну. На щастя, опале листя та гілки настільки деморалізовані попереднім дощем, що вже неспроможні скрикувати під моїми ногами.

Івлін наближається, схлипує, шукає серед дерев мене. Якою б не була її роль у цих подіях, їй вочевидь страшно, все її тіло тремтить. Певно, вона вже вколола собі релаксант, бо злегка хитається, неначе нею рухає музика, яку крім неї ніхто не чує.

Я шурхочу найближчим кущем, щоб вона знала, що я поруч, але медикаменти роблять свою справу — вона вже надто погано бачить, щоб помітити в темряві чоловіка. Але все одно вона йде далі, в лівій руці виблискує сріблястий пістолет, стартовий вона тримає правою. Вона притискає його до ноги, щоб його не було видно.