Стюарт Тёртон – Сім смертей Івлін Гардкасл (страница 67)
— Як ви дізналися, що я планую зробити? — питає він.
— Річ у револьверах, — кажу я, вмощуючись глибше в подушки.
— У револьверах?
— З кімнати вашої матері рано вранці зникли два однакові чорні револьвери. Один був у Івлін, а другий — у вас. Я не міг зрозуміти, чому.
— А що в цьому не так?
— Єдині очевидні причини, з яких Івлін мала потребу вкрасти пістолет: або вона почувалася в небезпеці, а це трохи дивно для жінки, яка вирішила себе порішити, або ж вона планувала скористатися ним для скоєння самогубства. Оскільки друга причина більш правдоподібна, навіщо їй було брати два револьвери? Авжеж, одного було цілком достатньо.
— І до чого вас привели ці думки?
— Ні до чого, доки на полюванні Денс не побачив другий револьвер у вас. Те, що до цього було дивно, тепер стало просто дивовижно. Жінка, що вирішила покінчити зі своїм життям, на самому дні депресії має достатньо передбачливості, щоб згадати про нелюбов брата до полювання й украсти для нього другий пістолет?
— Моя сестра дуже сильно любить мене, інспекторе.
— Можливо, але ви сказали Денсові, що аж до півдня не знали, що підете полювати, а револьвери зникли з кімнати вашої матері рано вранці, задовго до того. Івлін не могла взяти другий пістолет з названої вами причини. Щойно я дізнався про план удаваного самогубства вашої сестри, я зрозумів, що ви брехали, а тоді все стало зрозуміло. З кімнати вашої матері револьвери взяла не Івлін. Це були ви. Один ви взяли собі, а другий дали Івлін як реквізит.
— Івлін розповіла вам про вдаване самогубство? — недовірливо питає він.
— Частково, — кажу я. — Вона пояснила, що ви погодилися допомогти їй, підбігши до дзеркального басейну та витягнувши її на траву, що для брата було би природно. І тоді я зрозумів, як ви могли скоїти ідеальний злочин, і чому вам були потрібні два револьвери. Перш ніж витягати її з басейну, вам було достатньо вистрелити їй у живіт, а феєрверки приховали би другий постріл. Знаряддя вбивства зникло б у темній воді, а куля була б саме така, як з пістолета, який Івлін впустила на траву. Убивство самогубством. Дуже вигадливий план.
— І тому ви сказали їй скористатися сріблястим пістолетом, — каже він, починаючи розуміти. — Вам треба було, щоб я змінив свій план.
— Я мусив залишити в мишоловці сир.
— Ви дуже розумний, — каже він, удаючи оплески.
— Недостатньо розумний, — кажу я, здивований його спокоєм. — Я досі не розумію, як ви могли зробити це. Сьогодні мені всі знов і знов казали, які близькі ви з Івлін. Яка вона вам небайдужа. Це все був обман?
Від люті він випростується в кріслі.
— Я люблю свою сестру сильніше за будь-що на світі! — каже він, злісно дивлячись на мене. — Заради неї я б усе зробив. Якщо це неправда, чому вона звернулася по допомогу саме до мене? З якої іншої причини я міг би погодитися?
Його пристрасть збентежує мене. Я розпочав свій план, вірячи, що знаю історію, яку мені розкаже Майкл, але ж ні. Я очікував почути, що мати штовхнула його на цей шлях, керуючи звідкілясь усіма подіями. Я вже не вперше маю відчуття, що неправильно прочитав карту.
— Якщо ви любите свою сестру, чому ви зраджуєте її? — спантеличено питаю я.
— Бо її план не спрацював би! — каже він, ударяючи долонею по підлокітнику. — Ми не могли заплатити стільки, скільки Діккі вимагав за фальшиве свідоцтво про смерть. Він погодився в будь-якому разі допомогти нам, але вчора Колрідж дізнався, що Діккі планує сьогодні пізніше продати наш секрет батькові. Розумієте? Після всього цього Івлін мала прокинутися в Блекгіті, замкнена в тому самому житті, з якого так хотіла втекти.
— Ви їй розповіли про це?
— Як я міг?! — нещасно питає він. — Цей план був її єдиною надією стати вільною, щасливою. Як я міг забрати це в неї?
— Ви могли вбити Діккі.
— Колрідж сказав те саме, але коли? Мені треба було, щоб лікар підтвердив смерть Івлін, а він мав намір піти до батька відразу після цього, — Майкл хитає головою. — Я вирішив зробити єдине, що мені залишилося.
Біля його крісла стоять два келихи з віскі, один напівпорожній, вимазаний губною помадою, а другий чистий, але майже пустий. Повільно, не зводячи з мене очей, він простягає руку до келиха з помадою.
— Ви не проти, якщо я вип'ю? — питає він. — Це Івлін пила. Ми випили за успіх перед тим, як почався бал. Побажання найкращого та все таке інше.
Щось у його голосі не так. Будь-який інший носій повірив би в це каяття, але Рештон страх за милю чує.
— Авжеж.
Він вдячно бере келих і робить великий ковток. Принаймні, руки в нього тепер тремтять не так сильно.
— Я знаю свою сестру, інспекторе, — каже він хрипким голосом. — Вона завжди ненавиділа, коли її примушували щось робити, навіть коли ми були дітьми. Вона б не винесла приниження життя з Ревенкортом, знаючи, що поза очі з неї сміються. Подивіться, на що вона пішла, щоб уникнути цього! Рано чи пізно цей шлюб знищив би її. Я хотів позбавити її цих страждань.
Його щоки червоні, зелені очі наче скляні. У них такий милий, такий щирий сум, що я майже вірю йому.
— Отже, гроші не мають до цього жодного стосунку? — безвиразно питаю я.
Забувши про сум, він супить лоб.
— Івлін сказала мені, що ваші батьки погрожували вилучити вас з заповіту, якщо вона їх не послухається, — кажу я. — Її шантажували вами, і це спрацювало. Саме та погроза змусила її сюди приїхати, але хто знає, чи скорилась би вона, якби дізналася, що її план втечі не спрацює? Зі смертю Івлін про цю непевність можна було б забути.
— Подивіться навколо, інспекторе, — каже він, указуючи келихом на кімнату. — Ви серйозно вважаєте, що заради цього варто вбити?
— Тепер, коли ваш батько не може розтринькувати родинний статок, ваші перспективи значно покращилися.
— Розтринькувати родинний спадок — це все, на що здатен мій батько, — пирхає він, допиваючи віскі.
— Ви саме за це його вбили?
Його лоб супиться ще сильніше. Губи напружені, обличчя бліде.
— Я знайшов його тіло, Майкле. Я знаю, що ви отруїли його; напевно, тоді, коли пішли покликати його на полювання. Ви залишили записку, в якій звинуватили Івлін. Відбиток черевика за вікном — це дуже хитро, — на його обличчі з'являється невпевненість. — Чи це був хтось інший? — повільно кажу я. — Може, Фелісіті? Мушу визнати, що цей вузол я не розв'язав. Чи то був слід вашої матері? Де вона, Майкле? Чи її ви теж убили?
Його очі збільшуються, на обличчі шок, келих випадає з руки на підлогу.
— Ви заперечуєте це? — питаю я, раптом відчувши невпевненість.
— Ні… Я… Я…
— Де ваша мати, Майкле? Це вона вас на це підмовила?
— Вона… Я…
Спочатку я вважаю його борсання каяттям, хапання повітря ротом — спробою дібрати правильні слова. І лише коли його пальці стискають підлокітники, а на губах з'являється біла піна, я розумію, що його отруєно.
Я негайно схоплююсь на ноги, але не знаю, що робити.
— Допоможіть! — кричу я.
Його спина вигинається, м'язи напружуються, очі червоніють. Булькаючи, він падає вперед, на підлогу. Позаду себе я чую шум. Розвернувшись, я бачу, що Івлін на столику б'ється в конвульсіях, а між губами в неї така сама біла піна.
Двері розчахуються, Канінгем з розкритим ротом оглядає сцену.
— Що відбувається? — питає він.
— Їх отруїли, — кажу я, дивлячись то на Майкла, то на Івлін. — Клич Діккі!
Він зникає ще до того, як я рот закрив. Схопившись за голову, я безпорадно дивлюся на них. Івлін звивається на столику, наче одержима, а в роті Майкла тріщать стиснуті зуби.
Я опускаю руку в кишеню й дістаю звідти три флакони, які мені було наказано вкрасти зі скрині Белла, коли ми з Канінгемом грабували її. Розгорнувши ту записку, я шукаю інструкцію, хоча знаю, що її немає. Напевно, треба це все перемішати, але я не знаю, по скільки його давати. Я навіть не знаю, чи достатньо цього на дві дози.
— Я навіть не знаю, кого з них рятувати! — кричу я, дивлячись то на брата, то на сестру.
— Але я дав Івлін слово, що захищатиму її! — кажу я.
Івлін смикається на столику так сильно, що падає на підлогу, а Майкл продовжує битися, його очі так сильно закотилися, що видно лише білки.
— До дідька все! — кажу я й біжу до бару.
Висипавши все з трьох флаконів у келих, я додаю води з графина й перемішую, доки воно не починає пінитися. Спина Івлін вигнулася, пальці вчепилися в товсту складку килима. Закинувши її голову, я виливаю всю цю гидоту їй в горло, а Майкл у цей час задихається позаду мене.
Конвульсії Івлін припиняються так само раптово, як почалися. У її очах криваві сльози, дихає вона глибоко та хрипко. Полегшено зітхнувши, я торкаюся пальцями її шиї, перевіряю пульс. Прискорений, але стабільний. Вона житиме. На відміну від Майкла.
Я кидаю винний погляд на тіло молодого чоловіка. Він має такий самий вигляд, який мав його батько. Вони вочевидь отруєні однією особою, за допомогою стрихніну, який привіз сюди Себастьян Белл. Певно, отруту додали у віскі, що він пив. У віскі Івлін. Її келих був повний лише наполовину. Судячи з того, як довго він на неї діяв, вона ковтнула лише раз або два. Майкл, натомість, випив усе менш, ніж за хвилину. Чи знав він про отруту? Тривога, яку я побачив на його обличчі, каже, що ні.
Це зробив хтось інший.