Стюарт Тёртон – Сім смертей Івлін Гардкасл (страница 58)
Я не зупиняюся, доки не доходжу до дитячої кімнати.
Непритомне тіло Дербі не впадає в очі, бо його відтягнули в кут кімнати, за коня-гойдалку, щоб не було видно від дверей. У нього на голові суміш загустілої крові та керамічних осколків, але він живий і добре схований. Зважаючи на те, що на нього напали, коли він виходив зі спальні Стенвіна, той, хто це зробив, вочевидь мав достатньо сумління, щоб не дати шантажистові знайти його та вбити, але не мав часу, щоб унести його до більш безпечного місця.
Я швидко нишпорю по його кишенях, але все, що він взяв у Стенвіна, вкрадено. Іншого я і не очікував, але Дербі створив у цьому будинку стільки таємниць, що було варто спробувати.
Залишивши його спати, я йду далі, до кімнат Стенвіна в кінці коридору. Авжеж, лише страх міг змусити його забитися в цей небажаний куток будинку, так далеко від убогого комфорту решти Блекгіту. З такої точки зору це вдалий вибір. Мостини — його шпигуни, з кожним моїм кроком вони кричать про моє наближення, а довгий коридор пропонує лише один спосіб ввійти та вийти. Шантажист вочевидь вважає, що його оточують вороги, і мені, можливо, вдасться цим скористатися.
Пройшовши крізь приймальню, я стукаю у двері Стенвінової спальні. Мені відповідає дивне мовчання; шум того, хто намагається не шуміти.
— Це констебль Джим Рештон, — кажу я так, щоб було чутно за дверима й ховаю кастет. — Мені треба поговорити з вами.
У відповідь на це оголошення чується якась метушня. Кімнату легко перетинають кроки, скреготять шухляди, щось підняли та пересунули, і зрештою з-за дверей чується голос.
— Заходьте! — каже Тед Стенвін.
Він сидить на стільці, засунувши руку в лівий черевик, який начищає із завзяттям солдата. Я злегка здригаюся через потойбічність цього видовища. Коли я бачив цього чоловіка востаннє, він лежав у лісі мертвий, а я нишпорив по його кишенях. Блекгіт підібрав його, струсив пил і завів пружину, щоб той зміг зробити все знову. Навіть якщо це не пекло, диявол уважно все конспектує.
Я дивлюся за спину шантажиста. Його охоронець міцно спить на ліжкові й гучно дихає забинтованим носом. Мене дивує, що Стенвін його не переніс, а ще більше дивує те, що шантажист повернув свій стілець лицем до ліжка — так само, як зробила Анна у випадку з дворецьким. Стенвін вочевидь небайдужий до цього хлопа.
Цікаво, як би він реагував, якби дізнався, що Дербі весь цей час був поруч?
— Ага, а ось і чоловік, що стоїть у центрі всього цього! — каже Стенвін, і його щітка завмирає, поки він оглядає мене.
— Здається, ви знаєте щось, чого не знаю я, — спантеличено кажу я.
— Авжеж знаю, бо інакше я не був би хорошим шантажистом, — каже він і вказує на старий дерев'яний стілець біля каміна.
Приймаючи його запрошення, я підсовую стілець ближче до ліжка, так, щоб не зачепитися за брудну газету та крем для взуття.
На Стенвіні багатий варіант лівреї конюха: випрасувана біла бавовняна сорочка, чорні штани без жодної плями. Коли я бачу його зараз, у звичайному одязі, коли він сам чистить собі черевики, оселившись у напівзруйнованому куті колись розкішного будинку, я не розумію, що йому дали дев'ятнадцять років шантажування. Щоки та ніс вкриті кровоносними судинами, що полускалися, а запалі очі, почервонілі й спраглі до сну, безупинно поглядають, чи не заходять у двері чудовиська.
За його бравадою ховається душа, що перетворилася на попіл, а вогонь, що рухав ним, давно вже згаснув. Це рвані лахміття переможеного чоловіка, його секрети — єдине, що може його тепер зігріти. На цей час він уже боїться своїх жертв так само сильно, як вони бояться його.
Мене вражає жаль. Щось у становищі Стенвіна здається мені жахливо знайомим, і я відчуваю, як глибоко всередині, під моїми носіями, де залишається справжній Ейден Бішоп, ворушиться спогад. Я прибув сюди через жінку. Я хотів її врятувати, але не міг. Блекгіт був моїм шансом… На що?.. На нову спробу?
Що я мав тут зробити?
— Поговорімо відверто, — каже Стенвін, не зводячи з мене очей. — Ви дієте разом із Сесілом Ревенкортом, Чарльзом Канінгемом, Деніелом Колріджем і кількома іншими людьми; ви всі рознюхуєте вбивство, яке відбулося дев'ятнадцять років тому.
Усі мої попередні думки розлітаються.
— О, не треба так дивуватися, — каже він, розглядаючи матову пляму на черевику. — Канінгем прийшов сьогодні рано вранці ставити питання від імені свого жирного хазяїна, а Деніел Колрідж з'явився кілька хвилин по тому. Вони обоє хотіли знати про чоловіка, якого я підстрелив, коли відганяв убивцю майстра Гардкасла. А тепер прийшли ви. Мету вашого візиту не важко вгадати, якщо маєш два ока та трохи мозку.
Він кидає на мене погляд; з-під безтурботного фасаду на мить визирає холодний розрахунок. Відчуваючи на собі його увагу, я добираю правильні слова, які мають відкинути його підозри, але мовчання триває, стає напруженим.
— Мені цікаво було, як ви це сприймете, — бурчить Стенвін, ставить черевик на газету й витирає руки ганчіркою.
Коли він знов починає говорити, його голос стає тихим і м'яким, неначе він розповідає казку.
— Мені здається, що це раптове прагнення правосуддя має одну з двох причин, — каже він, виколупуючи кишеньковим ножем бруд з-під нігтів. — Або Ревенкорт унюхав, що тхне скандалом, і платить вам, щоб ви розслідували це для нього, або ви вірите, що є великий злочин, розкривши який ви потрапите на сторінки газет і прославитеся.
Він глумиться з мого мовчання.
— Слухайте, Рештоне, ви не знаєте ні мене, ні мій бізнес, але в цьому бізнесі такі, як ви, відомі. Ви роботяга-коп, який зустрічається з багатою жінкою, яку не може собі дозволити. У прагненні вгору немає нічого поганого, я сам це пройшов, але вам, щоб піднятися по щаблях, знадобляться гроші, а я можу допомогти. Інформація має цінність, а це означає, що ми можемо допомогти один одному.
Він тримає мій погляд, але це дається йому нелегко. На його шиї напружено пульсує вена, на чолі набрякають крапельки поту. Ця пропозиція несе в собі небезпеку, і він це розуміє. Але я все одно відчуваю її спокусу. Рештонові дуже хочеться розбагатіти для Ґрейс. Він хоче купувати їй одяг, платити за вечерю частіше, ніж раз на місяць.
Але річ у тім, що бути копом йому хочеться сильніше.
— Скільки людей знають, що Люсі Гарпер — ваша дочка? — прямо питаю я.
Настає моя черга дивитися на
Вперше я запідозрив це, коли дивився, як він тероризує Люсі під час обіду лише тому, що вона мала необачність звернутися до нього за іменем, коли просила його дати дорогу. Коли я побачив це очима Белла, я над цим не сильно замислювався. Стенвін — нахаба та шантажист, тож усе здавалося природним. І лише коли я побачив те саме очима Денса, я почув приязнь у голосі Люсі, побачив страх на його обличчі. Повна кімната людей, що залюбки штрикнуть його ножем поміж ребрами, а тут вона мало не розповідає їм, що він їй близький. З таким самим успіхом вона могла б намалювати собі мішень на спині. Не диво, що він зірвався. Йому треба було, щоб вона якнайшвидше пішла геть.
— Яка Люсі? — питає він, сильно скрутивши ганчірку в руці.
— Не ображайте мене запереченнями, Стенвіне, — перебиваю його я. — У неї ваше руде волосся, а медальйон з її портретом ви тримаєте в піджаку, разом із книгою-шифром до вашого шантажистського бізнесу. Дивно, що такі різні речі лежать разом, але з іншого боку це єдині небайдужі вам речі. Чули б ви, як вона захищала вас перед Ревенкортом.
Кожний факт з моїх уст б'є його, наче молотом.
— Це неважко зрозуміти, — кажу я. — Для того, хто має два ока та трохи мозку.
— Чого вам треба? — тихо питає він.
— Мені треба знати, що насправді сталося того ранку, коли було вбито Томаса Гардкасла.
Його язик блукає по губах, мозок починає працювати, коліщата та механізми змащуються брехнею.
— Чарлі Карвер та ще один чоловік відвели Томаса до озера, а там зарізали його, — каже він і знов бере в руки черевик. — Карвера я зупинив, але другий утік. Хочете почути ще якісь старі історії?
— Якби мене цікавила брехня, я звернувся б до Гелени Гардкасл, — кажу я та нахиляюся вперед, склавши руки між колінами. — Адже вона була там, так? Як і сказав Альф Міллер. Усі вважають, що родина подарувала вам плантацію за спробу врятувати їхнього хлопчика, але я знаю, що все було не так. Ви шантажуєте Гелену Гардкасл дев'ятнадцять років, відколи загинув хлопчик. Того ранку ви щось побачили, і весь цей час тримали це при собі. Вона казала своєму чоловікові, що гроші потрібні для втримання в секреті походження Канінгема, але ж це не так? Насправді все серйозніше.
— А якщо я не розповім вам, що я бачив, що тоді? — ричить він, відкинувши черевик убік. — Ви поширите чутки, що батько Люсі Гарпер — сумно відомий Тед Стенвін, і чекатимете, хто вб'є її перший?
Я розкриваю рот для відповіді, але на подив, не кажу жодного слова. Авжеж, мій план був саме такий, але, сидячи тут, я згадав про той випадок на сходах, коли Люсі відвела збентеженого дворецького на кухню, щоб він не потрапив у халепу. На відміну від свого батька вона має добре серце, повне ніжності та сумнівів — саме таке, на яке зручніше наступити таким, як я. Не диво, що Стенвін тримався осторонь, залишивши виховання матері. Він, певно, всі ці роки передавав сім'ї трохи грошей, щоб вони не злидарювали, поки він не отримає можливість увезти їх туди, де їх не дістануть його могутні вороги.