Стюарт Тёртон – Сім смертей Івлін Гардкасл (страница 57)
У кінці коридору збираються люди, напіводягнені чоловіки та переполохані жінки — вони схопилися з ліжок через шум. Їхні очі дивляться то на кров на стінах, то на тіла на підлозі, і з непристойною цікавістю зупиняються на мені. Якщо Лакей серед них, він ховається за спинами.
І це, напевно, добре.
Я такий злий, що можу знову зробити щось безрозсудне.
Сходами збігає Доктор Діккі; на відміну від решти гостей він уже вдягнутий, величезні вуса майстерно напомаджені, лиса голова блищить якимось лосьйоном
— Що тут в біса сталося?! — вигукує він.
— Ґолд сказився, — кажу я, дозволяючи голосу тремтіти від емоцій. — Він почав бити дворецького коцюбою, тож я…
Я показав йому вінця вази.
— Дівчино, принесіть мені мій лікарський саквояж! — звертається Діккі до Анни, яка навмисно впала йому в очі. — Він біля мого ліжка.
Виконуючи його доручення, Анна починає вправно складати фрагменти майбутнього докупи, при цьому не видно, що вона контролює події. Доктор каже, що дворецькому потрібне тепле та тихе місце, тож Анна рекомендує сторожку, а також каже, що може давати дворецькому ліки. Просто тому, що іншого підхожого місця для його утримання немає, вирішено, що Ґолда слід також доправити до сторожки й регулярно давати йому снодійне, доки хтось зі слуг — Анна викликається знайти кого-небудь — не привезе з селища полісмена.
На зроблених нашвидкуруч ношах вони спускають дворецького сходами, Анна на ходу полегшено посміхається мені. Я у відповідь лише збентежено суплю лоб. Стільки зусиль докладено, а я досі не певний, чого ми цим досягли. Дворецький буде прикутий до ліжка й стане ввечері легкою здобиччю Лакея. Ґреґорі Ґолда накачають снодійним і підвісять. Він житиме, але його розум зламано.
Це не дуже надихає, а надто, якщо згадати, що ми виконуємо саме його інструкції. Ту книгу дав Анні Ґолд, і хоча він останній з моїх носіїв, я не маю жодної гадки, що він намагається зробити. Я навіть не можу бути певним, чи знає про це він сам. Після всього, що з ним сталося.
Я риюся у своїй пам'яті, шукаю побачені мигцем фрагменти майбутнього, які ще не прожив. Мені досі треба дізнатися, що означає «усі вони» в повідомленні, що Канінгем доставляє Дербі, і чому той каже, що зібрав якихось людей. Я не знаю, чому Івлін бере у Дербі сріблястий пістолет, якщо в неї вже є чорний револьвер з кімнати матері, або чому, поки вона вбиває себе, Дербі охороняє камінь.
Це розчаровує. Я бачу розкидані переді мною хлібні крихти, але не знаю, чи не ведуть вони мене до краю кручі.
На жаль, іншого шляху я не бачу.
45
Звільнившись від поважного віку Едварда Денса, я також сподівався позбутися і його докучливих болячок, але ніч у шафі наче оповила мої кістки ожиною. Кожний рух, кожний нахил або поворот призводять до різкого болю, до моєї купи скарг додаються нові. Шлях до моєї спальні виявився несподівано стомливим. Схоже, Рештон минулого вечора справив на людей незабутнє враження, бо мій рух по будинку постійно переривається дружніми потискуваннями руки або плесканням по спині. Вітання розкидані там, де я пройшов, наче каміння; їхня щирість загоює мої рани.
Дійшовши до своєї кімнати, я відкидаю свою силувану усмішку. На підлозі лежить білий конверт, усередині нього щось об'ємне. Певно, хтось просунув його під двері. Розриваючи його, я дивлюся в обидва боки вздовж коридору, чи немає того, хто залишив цю пошту.
— Ґреґорі Ґолд, — зітхаю я, прочитавши ініціали.
Певно, він приніс цей конверт перед тим, як напав на дворецького.
Тепер я розумію, як почувається Анна. Літери ледь розбірливі, інструкції незрозумілі навіть після того, як мені вдалося розплутати цей жахливий почерк.
Відкинувши записку та шахову фігуру на столик, я запираю двері й користуюся ніжкою стільця як засувом. Раніше б я відразу взявся вивчати Рештонові пожитки або розглядати його обличчя, але я вже й так знаю, що лежить у його шухлядах і який він на вигляд. Достатньо лише подумати про питання — і отримую відповідь, а тому знаю, що в шухляді для шкарпеток схований латунний кастет. Його було відібрано кілька років тому в одного скандаліста, і він уже кілька разів ставав у пригоді. Я надіваю його, думаючи лише про Лакея та про те, як він нахилився до мене, вдихав мій останній видих і зітхав від задоволення, додаючи мене до свого приватного списку.
Мої руки тремтять, але Рештон — не Белл. Констебля страх радше мотивує, ніж знерухомлює. Він хоче розшукати Лакея та покінчити з ним, повернути втрачене в попередніх сутичках почуття гідності. Згадуючи нашу першу бійку цього ранку, я певний, що саме Рештон погнав мене сходами вниз у коридор. Це була його злість, його гордість. Він отримав контроль, а я цього навіть не помітив.
Цього не можна більше дозволяти.
Безрозсудність Рештона доведе нас до смерті, а я не хочу втрачати носія. Якщо я хочу звільнити з цього безладу себе та Анну, мені треба випередити Лакея, а не бігати весь час за ним; здається, я знаю, хто може мені в цьому допомогти, але вмовити буде важко.
Знявши з руки кастет, я наливаю раковину й починаю митися перед дзеркалом.
Рештон — молодий чоловік (втім, не настільки молодий, яким він сам себе уявляє), високий, сильний і незвичайно вродливий. Його ніс вкритий веснянками, медовий колір очей і коротке біляве волосся натякають, що це обличчя сформувалося без впливу сонячного світла. Мало не єдина недосконалість на ньому — на плечі старий шрам від кулі; довга рвана лінія давно вже вицвіла. Цей спогад відкрився б мені, якби я спитав, але болю мені вистачає й без того, щоб запрошувати у свій розум чужі страждання.
Коли я витираю груди, ручка дверей торохтить і я хапаю кастет.
— Джиме, ти тут? Хтось запер двері.
Голос жіночий, хриплий і сухий.
Надівши свіжу сорочку, я відсуваю стілець, відчиняю двері й бачу за ними спантеличену молоду жінку, яка тримає кулак, щоб постукати ще раз. З-під довгих вій на мене дивляться сині очі; червоний спалах губної помади — єдиний колір на холодному обличчі. Їй трохи більше, ніж двадцять, густе чорне волосся звішується на накрохмалену білу сорочку, заправлену в бриджі для їзди верхи; від її присутності кров у жилах Рештона прискорюється.
— Ґрейс… — мій носій кидає ім'я мені на язик, а разом із ним багато іншого. Я варюсь у бульйоні з палкого кохання, піднесення, збудженості та неадекватності.
— Ти вже чув, що накоїв мій клятий дурник-брат? — питає вона, проштовхуючись повз мене.
— Напевно, зараз почую.
— Він уночі взяв один з автомобілів, — каже вона, падаючи на ліжко. — Вдягнений наче райдуга, він розбудив о другій годині ночі старшого конюха та поїхав до селища.
Вона все розуміє неправильно, але в мене немає способу врятувати добре ім'я її брата. То було моє рішення взяти машину, втекти з будинку й поїхати до селища. Цієї миті Дональд Девіс спить десь на ґрунтовій дорозі, де я його залишив, і мій теперішній носій намагається кинутися по пошуки.
Рештонова відданість майже нездоланна, і шукаючи її причину, я відразу натрапляю на жахіття. Ця приязнь до Дональда Девіса сформувалася серед багна та крові траншей. Вони обоє відправилися на війну як дурні, а повернулися братами, кожний розбитий у таких місцях, про які знав лише другий.
Я відчуваю його гнів щодо мого ставлення до його друга.
А може, я просто гніваюся сам на себе.
Ми настільки перемішані, що вже не розібрати.
— Це я винна, — розпачливо каже Ґрейс. — Він збирався купити в Белла ще тієї отрути, тому я погрожувала розповісти про це батькові. Я знала, що він на мене сердиться, але не думала, що він втече, — вона безпорадно зітхає. — Як ти гадаєш, він не зробив нічого дурного?
— З ним усе добре, — заспокійливо кажу я, сідаючи поруч із нею. — Це просто нерви.
— Хотіла б я, щоб ми ніколи не зустрічали того клятого доктора, — каже вона, розгладжуючи долонею складки на моїй сорочці. — Дональд сам на себе несхожий, відколи з'явився цей Белл зі своєю скринею. Клятий опій — він без нього не може. Мені тепер ледь вдається розмовляти з ним. Якби ми могли щось…
Її слова раптово обриваються появою ідеї. Я бачу, як її очі більшають, неначе вона стежить за своєю вигадкою, як за конем, на якого поставила гроші.
— Мені треба піти й спитати дещо в Чарлі, — різко каже вона, цілує мене в губи та мчить у коридор.
Вона йде геть швидше, ніж я встигаю зреагувати, і залишає по собі відчинені двері.
Я встаю, щоб зачинити їх: розпалений, стурбований і сильно спантеличений. Загалом, коли я сидів у тій комірці, все було набагато простіше.
46
Крок за кроком я повільно просуваюся коридором, зазираючи в кожні двері перед тим, як пройти повз них. На руку надітий кастет, я сіпаюся від кожного звуку або тіні, стережуся нападу, в плануванні якого не сумніваюся; розумію, що мені не здолати Лакея, якщо він захопить мене зненацька.
Відсунувши оксамитову завісу, що перегороджує коридор, я проходжу в покинуте східне крило Блекгіту; різкий вітер смикає штори і вони ляпають по стінах, наче шматки м'яса по прилавку.