Стюарт Тёртон – Сім смертей Івлін Гардкасл (страница 54)
Він повертається до нас спиною та крокує сходами вгору, до своєї спальні.
— Не звертай уваги, — каже Деніел. — Він вважає, що я діяв через жадібність. Він не розуміє, наскільки це важливо. Відповіді у книзі, я впевнений у цьому!
Він схвильований, наче хлопча, яке отримало нову рогатку.
— Ми майже впоралися, Денсе, — каже він. — Ми майже вільні.
— І що тоді трапиться? — питаю я. —
— Не знаю, — каже він. — Напевно, Ейден Бішоп прокинеться знову, разом із власними спогадами. Сподіваюсь, що він не пам'ятатиме жодного з нас. Ми — погані сни, які краще забути, — він дивиться на годинник. — Не думаймо про це зараз. Анна призначила сьогодні ввечері зустріч з Беллом. Якщо вона не помилилася, Лакей чув про це й обов'язково з'явиться. Їй знадобиться наша допомога, щоб спіймати його. Це залишає нам приблизно чотири години на те, щоб знайти в цій книзі потрібне. Може, перевдягнешся й зайдеш до моєї кімнати? Зробімо це разом.
— Я зараз прийду, — кажу я.
Його легковажність дуже стимулює. Сьогодні ми розберемося з Лакеєм і дамо відповідь Чумному Лікареві. Десь у будинку решта моїх носіїв безумовно розробляють плани, як врятувати життя Івлін, а це означає, що мені треба лише розібратися, як врятувати ще й Анну. Я не можу повірити, що вона весь цей час брехала мені, і не можу уявити, що залишу це місце без неї, після всього того, що вона зробила для мене.
Коли я повертаюся до своєї кімнати, мостини озиваються луною, весь будинок бурчить під вагою тих, хто повернувся з лісу. Усі готуватимуться до вечері.
Я заздрю їхньому вечору, бо на мене попереду чекають темніші справи.
— Ось ти де, — кажу я, глянувши навколо, чи не почує мене хто-небудь. — Це правда, що ти — те, що залишилося від початкового Ейдена Бішопа?
У відповідь я отримую лише мовчання, і десь у глибині відчуваю, що Денс глузує з мене. Можу лише уявити, що цей суворий юрист сказав би про людину, яка ось так розмовляє сама з собою.
Окрім слабкого світла каміна, у моїй кімнаті темно, слуги забули запалити перед моїм приходом свічки. В мені прокидається підозра. Я підіймаю до плеча рушницю. Коли ми заходили в будинок, єгер намагався забрати її в мене, але я відігнав його, наполягаючи, що це частина моєї приватної колекції.
Запаливши ліхтар біля дверей, я бачу Анну: вона стоїть у куті кімнати, опустивши руки, обличчя безвиразне.
— Анно, — здивовано кажу я й опускаю рушницю. — Якого…
Позаду мене скрипить деревина, мій бік проймає болем. Груба рука тягне мене назад, прикриваючи рот. Я різко обертаюся й бачу перед собою Лакея. На його губах глузлива посмішка, його очі дряпають моє обличчя, неначе хочуть вирити з-під нього те, що вглибині.
Ті самі очі.
Я намагаюсь кричати, але він міцно затуляє мій рот.
Він підіймає ніж. Дуже повільно він проводить вістрям вниз по моїх грудях, а потім б'є ним у живіт, і біль від кожного нового удару затьмарює біль від попереднього, доки не залишається нічого, крім болю.
Мені ніколи не було так холодно, я ніколи не почувався так спокійно.
Мої ноги підкошуються, його руки підхоплюють мою вагу та обережно кладуть мене на підлогу. Він дивиться мені в очі та всмоктує поглядом життя, що з них витікає.
Я відкриваю рот, щоб закричати, але звідти не виходить жодного звуку.
— Біжи, кролику, — каже він, наблизившись до мого обличчя. — Біжи.
42
День другий
(продовження)
Я кричу, підстрибую на ліжку дворецького, але Лакей відразу повертає мене назад.
— Це він? — питає він, озираючись через плече на Анну, яка стоїть біля вікна.
— Так, — каже вона; її голос тремтить.
Лакей нахиляється близько, його голос хрипкий, моєї шиї торкається подих, від якого тхне пивом.
— Недостатньо далеко плигнув, кролику, — каже він.
Лезо входить у мій бік, кров тече на простирадло, з нею витікає моє життя.
43
День сьомий
Я кричу в задушливій темряві, спиною притиснутий до стіни, коліна притулені до підборіддя. Я інстинктивно хапаюся за те місце, куди було ударено ножем дворецького, лаю себе за дурість. Чумний Лікар казав мені правду: Анна зрадила мене.
Мене нудить, мій розум намагається знайти якесь раціональне пояснення, але я бачив її власними очима. Весь цей час вона мені брехала.
— Замовкни! — сердито кажу я.
Моє серце стукотить, дихання поверхове. Мені треба заспокоїтися, інакше від мене не буде толку. Упродовж хвилини я намагаюся думати про будь-що, аби не про Анну, але це напрочуд важко. Дотепер я не розумів, наскільки часто мої думки тягнулися до неї.
Вона була безпекою, затишком.
Вона була моїм другом.
Трохи посунувшись, я намагаюся зрозуміти, де я прокинувся та чи немає безпосередньої небезпеки. На перший погляд мені нічого не загрожує. Плечами я торкаюся стін, що стоять обабіч від мене, шпарину біля правого вуха пронизує світло, ліворуч від мене картонні коробки, біля ніг — пляшки.
Я підношу наручний годинник до променя й виявляю, що зараз 10:13. Белл ще навіть не дійшов до будинку.
— Ще досі ранок, — полегшено кажу я собі. — Я досі маю час.
Мої губи сухі, язик потріскався, повітря аж загустіло від запаху плісняви, неначе мені в горло запхнули брудну ганчірку. Було б непогано випити чогось, бажано холодного, будь-чого з льодом. Здається, минуло дуже багато часу відтоді, як я прокинувся під бавовняним простирадлом, коли денні муки ще терпляче чекали в черзі по той бік теплої ванни.
Я не розумів тоді, яке це щастя.
Мій носій, певно, проспав у цій позі всю ніч, бо рухатися боляче. На щастя, панель праворуч від мене піддається, я відштовхую її майже без зусиль, і через яскраве світло в кімнаті, до якої я потрапляю, з очей течуть сльози.
Я в довгій галереї, що простягнулася вздовж будинку; зі стелі звісилося павутиння. Стіни з темної деревини, на підлозі валяється багацько старих меблів, вкритих пилом і проточених майже наскрізь шашелем. Обтрусившись, я стаю на ноги й розминаю залежалі кінцівки. Виявляється, мій носій провів ніч у комірці під невеличким маршем сходів, що веде на сцену. Перед запиленою віолончеллю лежать розгорнуті пожовтілі ноти; коли я дивлюся на них, мені здається, що я проспав якусь велику катастрофу, що поки я був у тій комірці, настав і минув судний день.
Якого біса я там робив?
Долаючи біль, я хитко йду до одного з вікон, що йдуть вздовж галереї. Воно дуже брудне, але я протираю рукавом у бруді дірку й бачу внизу садок Блекгіту. Я на верхньому поверсі будинку.
Я звично починаю мацати по своїх кишенях, шукаючи підказки щодо того, хто я тепер, але розумію, що потреби в цьому немає. Я Джим Рештон. Мені двадцять сім років, я констебль поліції, а мої батьки, Маргарет і Генрі, сяють від щастя кожного разу, коли розповідають комусь про мене. Я маю сестру, собаку, я закоханий у жінку на ім'я Ґрейс Девіс, і саме через неї я потрапив на цю вечірку.
Якщо раніше між мною та моїми носіями й були якісь бар'єри, тепер від них майже нічого не залишилося. Я майже не відрізняю життя Рештона від свого. На жаль, спогади про те, як я потрапив у комірку, затуманені пляшкою віскі, з якої Рештон пив учора. Я пам'ятаю, як розповідав старі історії, сміявся та танцював, безрозсудно проживав вечір, який не мав у собі іншої мети окрім розваг.
Чи був там Лакей? Це він сунув мене в шафу?
Я напружую пам'ять, але вчорашня пиятика геть розмита. Хвилювання змушує мою руку інстинктивно простягнутися до шкіряного портсигара, який Рештон тримає в кишені, але всередині залишилася лише одна сигарета. Мені кортить запалити її, щоб заспокоїти нерви, але за таких обставин легка нервовість слугуватиме мені краще; надто, якщо мені доведеться битися, щоб звільнитися звідси. Лакей відстежив мене від Денса до дворецького, тож навряд чи я буду в безпеці в Рештоні.
Тепер моїм найвірнішим другом буде обережність.
Пошукавши навколо якусь зброю, я знаходжу бронзову статую Атласа. Піднявши її над головою, я крадуся вперед, прокладаю шлях крізь стіни з гардеробів та крізь велетенське павутиння зі сплутаних стільців, і зрештою добираюся до чорної завіси, що перетинає кімнату. На стіни спираються картонні дерева, біля них стоять вішалки з великою кількістю одягу. Серед них є шість або сім убрань чумного лікаря, в коробці на підлозі лежить купа капелюхів і масок. Видається, тут родина колись гралася в театр.
Скрипить мостина, смикається завіса. За нею хтось крадеться.
Я напружуюся. Піднявши над головою Атласа, я…
До мене вривається червонощока Анна.
— О, слава Богу! — каже вона, побачивши мене.
Вона захекана, навколо червоних очей темні кола. Біляве волосся розпущене й сплутане, чепець зібгано в руці. Альбом для замальовок, що описує кожного з моїх носіїв, запханий під фартух.
— Ти Рештон, так? Ну ж бо, ми маємо лише півгодини на те, щоб урятувати інших! — каже вона й намагається схопити мою руку.
Я задкую, досі тримаючи статую над собою, але захеканий вступ і відсутність вини в її голосі збили мене з пантелику.
— Я нікуди з тобою не піду, — кажу я, стискаючи Атласа трохи міцніше.
На її обличчі спантеличення, а трохи згодом — розуміння.
— Це через те, що трапилося з Денсом і дворецьким? — питає вона. — Я нічого про те ще не знаю, я ні про що не знаю, насправді. Я нещодавно прокинулася. Я лише знаю, що ти у восьми різних людях, а Лакей убиває їх, і що нам треба піти й врятувати тих, хто залишився.