Стюарт Тёртон – Сім смертей Івлін Гардкасл (страница 53)

— І не забувайте, усі ваші таємниці в моїх руках, — він робить паузу, щоб усі усвідомили це. — А тепер, гадаю, вам усім треба повертатися, поки ніхто не прийшов шукати нас.

Цю пропозицію зустріто схвальним бурмотінням, усі починають зникати в лісі. Попросивши мене жестом залишитися, Деніел чекає, доки всі відійдуть достатньо далеко, і лише тоді звертається до мене.

— Допоможи мені обшукати його кишені, — каже він, закочуючи рукава. — Незабаром цією дорогою повертатимуться решта мисливців, і я не хочу, щоб нас побачили з тілом.

— Що ти накоїв, Деніеле?! — шиплю на нього я.

— Завтра він житиме, — каже він, байдуже відмахуючись. — Я завалив опудало.

— Ми маємо розв'язувати вбивство, а не скоювати!

— Дай маленькому хлопчикові електричний потяг, і він одразу спробує зіштовхнути його з рейок, — каже він. — І це нічого не каже про його характер, ніхто його за це не судить.

— Ти вважаєш, що це гра?! — кажу я, вказуючи на тіло Стенвіна.

— Це головоломка, частину якої не шкода зіпсувати. Розв'яжи її — і ми можемо їхати додому, — він хмуриться на мене, наче на незнайомця, який спитав дорогу до неіснуючого місця. — Я не розумію, що тебе непокоїть?

— Якщо ми розв'яжемо вбивство Івлін запропонованим тобою способом, ми не заслуговуємо на повернення додому! Хіба ти не розумієш — маски, що ми носимо, видають нас! Викривають нас.

— Що ти верзеш? — каже він, обшукуючи кишені Стенвіна.

— Ми ніколи не буваємо більшою мірою собою, ніж коли вважаємо, що ніхто нас не бачить, невже ти не розумієш? Байдуже, що завтра Стенвін житиме, бо сьогодні ти його вбив. Ти холоднокровно вбив людину, і це заплямить твою душу до кінця життя. Я не знаю, чому ми тут, Деніеле, чому це з нами відбувається, але ми маємо доводити, що це несправедливо, а не бути вартими цього.

— Ти не розумієш, — каже він, і в його голос прослизає презирство. — Ми не можемо скривдити цих людей, це все одно як скривдити їхні тіні на стіні. Я не розумію, чого ти від мене хочеш?

— Щоб ми трималися більш високих стандартів, — кажу я, підвищуючи голос. — Щоб ми були кращими за наших носіїв! Убити Стенвіна — рішення Деніела Колріджа, твоє рішення має бути іншим! Ти хороша людина, не можна забувати про це.

— Хороша людина, — зневажливо каже він. — Уникання неприємних дій не робить людину хорошою. Глянь, де ми знаходимося, що з нами зробили. Щоб утекти звідси, ми маємо робити те, що потрібно, навіть якщо наша природа вимагає іншого. Я розумію, що в тебе це викликає гидливість, що тобі таке не до снаги. Я теж був таким, але більше не маю часу ходити навшпиньки навколо своєї етики. Я можу припинити це сьогодні ввечері, і маю намір зробити це, тож не оцінюй мене по тому, наскільки я тримаюся своєї хорошості, оцінюй по тому, чим я готовий пожертвувати заради того, щоб ти міг триматися своєї. Якщо я зазнаю невдачі, тобі ніщо не заважатиме спробувати інший спосіб.

— А як ти житимеш з собою, якщо досягнеш успіху? — вимагаю я.

— Я подивлюся на обличчя своїх рідних і знатиму, що втрачене тут було менш важливим, ніж нагорода за те, що я вибрався звідси.

— Невже ти в це дійсно віриш?! — кажу я.

— Вірю, і ти теж повіриш, провівши тут ще кілька днів, — каже він. — А тепер, будь ласка, допоможи мені обшукати його, поки нас тут не побачили. Я не маю наміру витрачати цей вечір на спілкування с поліцією.

Нема сенсу сперечатися з ним, засувки за його очима опущені.

Я зітхаю й підходжу до трупа.

— Що треба шукати? — питаю я.

— Відповіді, як і завжди, — каже він, розстібуючи скривавлений піджак шантажиста. — Стенвін зібрав кожну брехеньку Блекгіту, в тому числі й останній фрагмент нашої головоломки — причину вбивства Івлін. Усе, про що йому вдалося дізнатися, міститься в книзі, написаній шифром, для читання якого потрібна інша книга. Перша книга в мене, а другу Стенвін повсякчас тримає на собі.

Йдеться про книгу, яку Дербі вкрав зі спальні Стенвіна.

— Це ти забрав її в Дербі? — питаю я. — Мене вдарили по голові майже відразу, як вона потрапила в мої руки.

— Авжеж, ні, — каже він. — Колрідж послав декого здобути цю книгу ще до того, як я в нього вселився. Я навіть не знав, що він цікавиться Стенвіновим бізнесом, доки мені не доставили цю книгу. Якщо це тебе втішить, я думав про те, щоб попередити тебе.

— То чому не попередив?

Він знизує плечима:

— Дербі — скажений пес. Я вирішив, що всім буде краще, якщо він кілька годин поспить. А тепер до діла, у нас обмаль часу.

Здригнувшись, я опускаюся біля тіла на коліна. Не годиться людині так помирати, навіть такій, як Стенвін. Його груди схожі на фарш, кров просочила одяг наскрізь. Вона тече навколо моїх пальців, коли я нишпорю в кишенях його штанів.

Майже не в змозі дивитися, я дію повільно.

Деніел не вагається, він плескає долонями по сорочці та піджаку Стенвіна, на позір сліпий до розірваної плоті, що видніється з-під них. На той час, коли ми закінчили, ми знайшли портсигар, кишеньковий ніж і запальничку, але ніякого шифру.

Ми дивимось один на одного.

— Треба перевернути його, — каже Деніел, озвучуючи мої думки.

Стенвін був великим чоловіком, і ми доклали багато зусиль, щоб покласти його на живіт. Але результат вартий цього: труп, який на тебе не дивиться, обшукувати набагато легше.

Поки Деніел проводить руками вздовж штанин Стенвіна, я підіймаю піджак і помічаю опуклість на підкладці, оточену необережними стібками.

Мені соромно за відчуте хвилювання. Останнє, чого я хочу — виправдовувати методи Деніела, але тепер, коли ми на порозі відкриття, я відчуваю піднесення.

Скориставшись кишеньковим ножем померлого, я розрізаю стібки, і книга з шифром вислизає в мою руку. Лише коли вона випала, я помічаю, що там є ще дещо. Засунувши туди руку, я виймаю маленький срібний медальйон, з якого знято ланцюжок. Усередині нього малюнок, і хоч він старий і потрісканий, на ньому безумовно зображено маленьку руду дівчинку семи або восьми років.

Я показую медальйон Деніелові, але той надто зайнятий гортанням сторінок книги.

— Це воно! — схвильовано каже він. — Це наш вихід.

— Я дуже на це сподіваюся, — кажу я. — Ми за нього дуже дорого сплатили.

Він відриває погляд від книги вже іншим чоловіком, ніж той, хто починав читати. Це не той Деніел, якого знав Белл, і не той, якого побачив Ревенкорт. Це навіть не той, хто кілька хвилин тому виправдовував необхідність своїх дій. Це переможець, що однією ногою вже за дверима.

— Я не пишаюся зробленим, — каже він. — Але ти маєш повірити, іншим способом ми б цього не досягли.

Може, він цим і не пишається, але й не соромиться. Це очевидно, і я згадую попередження Чумного Лікаря.

«Той Ейден Бішоп, котрий вперше потрапив до Блекгіту… Те, чого він хотів, і те, як він до цього йшов, було… непохитним. Той чоловік ніколи не зміг би втекти з Блекгіту».

Деніел у своєму відчаї припускається тих самих помилок, яких завжди припускався я, як про це й попереджав Чумний Лікар.

Що б не сталося, я не можу дозволити собі стати цим.

— Ти готовий іти? — питає Деніел.

— Ти знаєш дорогу додому? — питаю я, оглядаючи ліс і розуміючи, що не маю жодної гадки, як ми сюди потрапили.

— Нам на схід, — каже він.

— І де ж тут схід?

Сунувши руку в кишеню, він виймає Беллів компас.

— Позичив у нього вранці, — каже він, кладучи компас на долоню. — Дивно, як усе повторюється, скажи?

41

Ми виходимо до будинку досить несподівано: дерева поступаються багнистому газону, ярко сяють освітлені свічками вікна. Мушу визнати, що я радий побачити Блекгіт. Попри рушницю, я всю цю подорож озирався через плече, виглядаючи Лакея. Якщо книга з шифром настільки важлива, як вважає Деніел, я змушений припустити, що наш суперник теж її шукає.

Він незабаром прийде по нас.

У верхніх вікнах шмигають туди-сюди силуети, мисливці здіймаються сходинками в золотаве сяйво вестибюля, де знімають і залишають кашкети та піджаки, зоставляючи на мармурі калюжі брудної води. Повз нас проходить покоївка з тацею, на якій несе херес, і Деніел бере два келихи для нас.

Дзенькнувши по моєму келихові, він виливає свій собі в горло, тим часом до нас підходить Майкл. Як і всі ми, він має такий вигляд, ніби щойно виліз з ковчега; чорне волосся прилипнуло до блідого обличчя. Глянувши на його годинник, я дізнаюсь, що вже 6:07.

— Я послав двійко довірених слуг, щоб вони забрали Стенвіна, — шепоче він, беручи з таці херес. — Я сказав їм, що наткнувся на його тіло, коли повертався з полювання, і наказав сховати його в одному зі старих сараїв. Ніхто його не знайде, а я не викликатиму поліцію до завтрашнього ранку. Вибачте, але я не залишу його гнити в лісі довше, ніж необхідно.

Він стискає в руці напівпорожній келих з хересом, і хоча алкоголь дав його щокам трохи кольору, вони все одно бліді.

Людей у вестибюлі стає менше. Дві служниці вже принесли відра з мильною водою й насупивши лоби чекають зі швабрами в руках, сподіваючись присоромити нас, щоб ми пішли й дали їм можливість виконати свою роботу.

Потерши очі, Майкл вперше дивиться просто на нас.

— Я дотримуватимуся обіцянки мого батька, — каже він. — Але мені це не подобається.

— Майкле… — каже Деніел, простягаючи руку, але Майкл відступає на крок.

— Ні, будь ласка, — каже він відверто зрадженим голосом. — Поговоримо іншого дня, але не зараз, не сьогодні.