Стюарт Тёртон – Сім смертей Івлін Гардкасл (страница 37)
Фортепіанна музика тягне мене крізь натовп до довгої галереї, де гості пригощаються напоями, поки слуги готують по інший бік дверей їдальню. Взявши з однієї з таць віскі, я шукаю Міллісент. Я сподівався дати Дербі можливість попрощатися з нею, але її ніде не видно. Взагалі-то, єдиним, кого я там упізнаю, є Себастьян Белл, який проходить крізь вестибюль, ідучи до своєї кімнати.
Зупинивши одну з покоївок, я питаю про Гелену Гардкасл, сподіваючись, що господиня будинку може бути десь поруч, але та досі не з'явилася. Це означає, що її не було весь день. Відсутність офіційно перетворилася на зникнення. Те, що леді Гардкасл неможливо знайти в день смерті її доньки, не може бути збігом, але я не можу бути певним, свідок вона чи підозрювана. Так або інакше я це з'ясую.
У моєму келиху пусто, у голові стає туманно. З усіх боків мене оточують сміх і розмови, друзі та коханці. Ці веселощі будять у Дербі злість. Я відчуваю його огиду, його відразу. Він ненавидить цих людей, ненавидить цей світ. Він ненавидить самого себе.
Слуги проходять повз мене зі срібними тарілками, процесія приносить останню трапезу Івлін.
Звідси мені чути її сміх. Вона ходить серед гостей так, ніби попереду в неї все життя, але коли вранці Ревенкорт згадав про небезпеку, було очевидно, що вона знала, що щось не так.
Відставивши келих, я йду через вестибюль до коридору, що веде до кімнати Івлін. Якщо відповіді існують, можливо, я знайду їх там.
Вогники в лампах ледь горять. Усе тихе та гнітюче, забутий край світу. На півдорозі я помічаю якийсь спалах — з тіней з'являється щось червоне.
Лакейська ліврея.
Він стоїть на моєму шляху.
Я завмираю. Озирнувшись, я намагаюсь оцінити, чи встигну до вестибюля раніше, ніж він на мене кинеться. Шансів мало. Я навіть не певний, чи мої ноги послухаються, коли я скажу їм рухатися.
— Даруйте, сер, — каже писклявий голос.
Лакей робить крок до мене, і виявляється низьким худорлявим хлопчиськом, не більш як тринадцяти років, з прищами та нервовою усмішкою.
— Прошу, — каже він через секунду, і я розумію, що заступив йому дорогу.
Пробурмотівши вибачення, я даю йому пройти й полегшено видихаю.
Лакей зробив мене таким переляканим, що саме лише припущення про його присутність позбавляє сил навіть Дербі, який готовий натовкти пику навіть сонцю за те, що те обпекло його. Може, саме це й було метою Лакея? Саме тому він залякував Белла та Ревенкорта, замість убити їх? Якщо це триватиме, він зможе прикінчити моїх носіїв без жодного спротиву.
Я вартий вигаданого ним прізвиська «кролик».
Я обережно йду далі, до кімнати Івлін, але там заперто. Стукаю — ніхто не відповідає. Не бажаючи йти, не доклавши хоч якихось зусиль, я відходжу від дверей, щоб штовхнути їх плечем з розгону. І саме тоді помічаю, що двері до спальні Гелени розташовані так само, як і двері до вітальні Ревенкорта. Зазирнувши всередину обох кімнат, я виявляю, що їхні розміри однакові. Отже, кімната Івлін була колись вітальнею Гелени. У такому разі з неї до спальні Гелени мають бути двері, а це корисно, бо замок до спальні Гелени з ранку досі не виправили.
Моє припущення виявляється правильним: суміжні двері приховані під гобеленом, що висить на стіні. На щастя, ці двері не замкнені, і мені вдається прокрастися в кімнату Івлін.
Зважаючи на її зіпсовані стосунки з батьками, я не здивувався б, якби побачив, що вона спить у прикомірку з мітлами, але спальня досить зручна, хоча й скромна. У центрі знаходиться ліжко з балдахіном, за завісою є ванна та раковина. Покоївку, вочевидь, сюди якийсь час не впускали, бо в ванні досі холодна брудна вода, рушники лежать мокрою купою на підлозі, кольє недбало кинули на туалетний столик. поруч із ним купа зібганих серветок, заплямованих макіяжем. Штори зсунуті, у каміні багато дровин. У кутах стоять чотири мерехтливі масляні лампи, які стискають морок між собою та світлом каміна.
Я тремчу від задоволення: це вторгнення збуджує Дербі, по моєму тілу проходить тепла хвиля. Я відчуваю, як мій дух намагається відсахнутися від носія, і це все, що я можу робити, щоб триматися себе, коли перебираю речі Івлін, шукаючи щось таке, що може змусити її сьогодні піти до дзеркального басейну. Вона неохайна: знятий одяг запхано куди завгодно, куди він вмістився, ювелірні прикраси купами лежать у шухлядах упереміш зі старими шарфами та шалями. Немає ніякої системи, ніякого порядку, жодного натяку на те, що вона дозволяє покоївці наближатися до своїх речей. Якими б не були її секрети, вона приховує їх не тільки від мене.
Я ловлю себе на тому, що погладжую рукою шовкову блузу, насуплено дивлюся на руку й розумію, що цього хочу не я, а він.
Це Дербі.
Скрикнувши, я відсмикую руку та зачиняю гардероб.
Я відчуваю його бажання. Він хоче, щоб я опустився на коліна, мацав її речі, вдихав її запах. Він тварина, і впродовж секунди він мав контроль.
Витерши с чола краплини поту, я роблю глибокий вдих, щоб опанувати себе й продовжити пошуки.
Я звужую коло своєї уваги до однієї точки, стежу за своїми думками, не залишаю жодної шпарини, в яку б він міг пролізти. Але все одно це розслідування марне. Мало не єдиним цікавим предметом є старий альбом, в якому наклеєні цікавинки з життя Івлін: старе листування з Майклом, малюнки з її дитинства, уривки віршів і підліткових роздумів, що всі разом складаються в портрет дуже самотньої жінки, яка страшенно любила свого брата, а тепер жахливо сумує за ним.
Закривши альбом, я ховаю його під ліжком, де я його знайшов, і, так само тихо, як зайшов, залишаю кімнату, тягнучи всередині себе біснуватого Дербі.
30
Я сиджу в кріслі в темному куті вестибюля, розташувавшись так, щоб мені було добре видно двері спальні Івлін. Наближається вечеря, але пам’ятаючи про те, що Івлін через три години буде мертва, я маю намір відстежувати кожний її крок до дзеркального басейну.
Така терплячість моєму носієві зазвичай не властива, але я виявив, що йому подобається палити, і це доречно, бо від паління в мене трохи паморочиться голова, і це притуплює присутність у моїх думках Дербі. Ось така приємна, хоча й дещо несподівана, користь від цієї успадкованої звички.
— У потрібний вам час вони будуть готові, — вторгнувшись у мій світ, каже Канінгем.
Він присів біля мого крісла. На його обличчі задоволена усмішка, а я не можу нічого второпати.
— Хто буде готовий? — питаю я, дивлячись на нього.
Усмішка зникає, він зніяковіло підводиться на ноги.
— Даруйте, пане Дербі, я вас переплутав з іншим, — поспішно каже він.
— Я і є дехто інший, Канінгеме, це я, Ейден. Але все одно я не маю жодної гадки, про що ви говорите.
— Ви просили мене зібрати декого до купи, — каже він.
— Ні, не просив.
Певно, ми обоє однаково спантеличені, бо обличчя Канінгема скрутилося таким самим вузлом, як і мій мозок.
— Вибачте, він сказав, що ви зрозумієте, — каже Канінгем.
— Хто сказав?
Новий звук привертає мою увагу до вестибюля, я повертаюсь у кріслі й бачу Івлін, яка швидко йде по мармуровій підлозі й плаче, затуливши обличчя руками.
— Візьміть ось це, я мушу йти, — каже Канінгем і тиче мені в руку папірець, на якому написано «усі вони».
— Зачекайте! Я не знаю, що це означає! — кричу я йому навздогін, але запізно, його вже немає.
Я би пішов за ним, але за Івлін у вестибюль забігає Майкл, а я ж тут саме для цього. Це ж саме ті відсутні моменти, коли хоробра добра Івлін, з якою я познайомився як Белл, перетворюється на наречену-самовбивцю, яка порішить себе біля дзеркального басейну.
— Іві, Іві, не йди! Скажи мені, що я можу зробити, — каже Майкл, схопивши її за лікоть.
Вона хитає головою; у світлі канделябра блищать сльози, схожі на діаманти, що спалахують у її волоссі.
— Я просто… — вона затинається. — Мені треба…
Похитавши головою, вона звільняється від нього й проноситься повз мене до своєї спальні. Влучивши ключем у замок, вона прослизає всередину й гепає за собою дверима. Майкл сумно проводжає її поглядом і хапає келих портвейну з таці, яку Меделін несе до їдальні.
Вино зникає одним ковтком, його щоки червоніють.
Взявши з рук покоївки тацю, він указує їй на двері до спальні Івлін.
— Не турбуйся про це, доглянь за своєю хазяйкою, — наказує він.
Цей щедрий жест дещо зіпсований наступним замішанням, коли він намагається вигадати, що йому тепер робити з отриманими тридцятьма келихами хересу, портвейну та бренді.
Мені з крісла видно, як Меделін стукає у двері Івлін, і з кожним проігнорованим стуком бідолашна служниця засмучується сильніше. Врешті-решт вона повертається до вестибюля, де Майкл досі дивиться навколо, не знаючи, де поставити тацю.
— Боюсь, що мадемуазель… — Меделін розпачливо змахує руками.
— Нічого страшного, Меделін, — втомлено каже Майкл. — Це був важкий день. Дай поки що їй спокій. Я певний, що вона тебе покличе, коли ти будеш їй потрібна.
Меделін якийсь час вагається, озирається на двері Івлін, але зрештою робить те, що їй сказали, і зникає на сходах, що ведуть униз, на кухню.
Дивлячись на всі боки, шукаючи, як позбутися таці, Майкл помічає, що я дивлюся на нього.
— Я, певно, схожий на повного бовдура, — каже він, зашарівшись.
— Радше на невмілого офіціанта, — відверто кажу я. — Як я розумію, вечеря пішла не за планом?