Стюарт Тёртон – Сім смертей Івлін Гардкасл (страница 39)

— Хіба він не ваш друг? Він сказав мені, що ви допомагали йому розслідувати.

Кожне її слово просочене сумнівом і зневагою, але я надто заінтригований, щоб сприймати це на власний рахунок. Чи може цей Рештон бути ще одним моїм носієм? Можливо, навіть тим самим чоловіком, хто попросив Канінгема доставити те «усі вони» й зібрати кількох людей. Хай там як, але мене він, схоже, залучив до свого плану. Інше питання — чи можу я йому довіряти?

— Де до вас звернувся Рештон? — питаю я.

— Пане Дербі, — впевнено каже вона. — Я б залюбки посиділа та відповіла на всі ваші запитання, але ми не маємо на це часу. Через десять хвилин я маю бути біля дзеркального басейну, і мені неможна спізнюватися. Взагалі-то, саме тому я тут, мені потрібен той сріблястий пістолет, що ви взяли у лікаря.

— Невже ви хочете все це зробити?! — скрикую я, підстрибуючи зі свого крісла.

— Наскільки я розумію, ваші друзі близькі до того, щоб виявити того, хто хоче мене вбити. Їм просто потрібно трохи більше часу. Якщо я не піду, вбивця зрозуміє, що щось не так, а цим я не можу ризикувати.

Два кроки — і я біля неї.

— Ви стверджуєте, що вони знають, хто стоїть за всім цим? — схвильовано питаю я. — Вони дали хоча б натяк на те, хто це може бути?

Івлін тримає під світлом одну з камей Міллісент Дербі — обличчя зі слонової кістки на синьому шнурку. Її рука тремтить. Це перша ознака страху, яку я в ній бачу.

— Не дали, але я сподіваюсь, що незабаром вони це з'ясують. Я довіряюся вашим друзям, що вони врятують мене раніше, ніж я буду змушена зробити щось… непоправне.

— Непоправне? — перепитую я.

— У записці було написано дуже чітко: або я вбиваю себе біля дзеркального басейну об одинадцятій вечора, або замість мене помре дехто, хто мені дуже близький.

— Фелісіті? — питаю я. — Я знаю, що ви взяли лист від неї біля колодязя, і що ви просили її допомоги у справі з вашою матір'ю. Майкл сказав, що вона ваша стара подруга. Вона в небезпеці? Її хтось схопив і утримує проти її волі?

Це пояснило б, чому я не зміг знайти її.

Скринька з прикрасами грюкає — зачинена. Івлін повертається обличчям до мене, її долоні лежать на трюмо.

— Вибачте, що виявляю нетерплячість, але хіба ви не мусите зараз десь бути? — каже вона. — Мене попросили нагадати вам про камінь, за яким треба догледіти. Вам це про щось каже?

Я киваю, згадавши про послугу, про яку мене сьогодні просила Анна. Коли Івлін вбиватиме себе, я маю стояти біля каменя. Я мушу не рухатися. Навіть на сантиметр, сказала вона.

— У такому випадку, тут моя робота закінчена, я мушу йти, — каже Івлін. — Де сріблястий пістолет?

Навіть у її маленьких пальчиках він видається дрібничкою, радше прикрасою, ніж зброєю, досить ганебним способом скінчити життя. Я питаю себе, чи не в цьому й сенс, чи немає в знарядді смерті якогось тихого докору, так само, як і в способі? Івлін не просто вбивають, її соромлять, над нею домінують.

Її позбавили права вибирати.

— Який красивий засіб смерті, — каже Івлін, дивлячись на пістолет. — Будь ласка, не спізніться, пане Дербі, я маю підозру, що від цього залежить моє життя.

Кинувши останній погляд на скриньку з прикрасами, вона йде.

31

Охопивши себе руками проти холоду, я стою над каменем, що Анна так обережно розмістила, і боюсь зробити навіть маленький крок ліворуч, де мене хоча б трохи грітиме одна з жаровень. Я не знаю, навіщо я тут, але якщо це частина плану, що врятує Івлін, я стоятиму на цьому місці, доки кров не замерзне.

Глянувши в напрямку дерев, я мигцем бачу прихованого мороком Чумного Лікаря в його звичайному місці. Він дивиться не на дзеркальний басейн, як мені здалося, коли я бачив це очима Ревенкорта, а кудись праворуч. Судячи з положення його голови, він розмовляє з кимось, але з такої відстані я не можу побачити, з ким. У будь-якому разі, це дає мені надію. Івлін сказала, що знайшла серед моїх носіїв союзників, отже, в тих кущах хтось має чекати, готовий прийти їй на допомогу?

Івлін з'являється рівно об одинадцятій, рука з пістолетом безвольно висить. Пропливаючи то крізь тінь, то крізь світло, вона рухається вздовж жаровень, її блакитна бальна сукня волочиться по траві. Мені кортить відібрати в неї пістолет, але ж десь працює чиясь невидима рука, вона рухає незрозумілі мені важелі. Я певний, що будь-якої хвилини хтось крикне й зупинить це. Один з моїх майбутніх носіїв примчить з темряви та скаже Івлін, що все скінчилося, що вбивцю спіймано. Вона впустить пістолет і вдячно схлипне, а Деніел пояснить, яким чином ми можемо звільнитися разом з Анною.

Вперше відтоді, як усе це почалося, я відчуваю себе частиною чогось більшого.

Натхнений цим, я не сходжу з місця, я стою над своїм каменем.

Івлін зупинилася біля води й розглядає дерева навколо. На мить мені здається, що вона помітить Чумного Лікаря, але вона відводить погляд, не подивившись у той бік. Вона неспокійна, вона злегка похитується, наче під музику, яку крім неї ніхто не чує. Полум'я жаровень відбивається в діамантах її кольє, неначе впоперек її шиї тече рідкий вогонь. Вона тремтить, на її обличчі зростає відчай.

«Щось не так».

Я озираюся на бальну залу й бачу, що біля вікна стоїть Ревенкорт, тужливо дивиться на свою подругу. На його губах зріють слова, але запізно, вони вже не допоможуть.

— Боже, допоможи мені, — шепоче Івлін в ніч.

По її щоках течуть сльози, вона спрямовує пістолет на свій живіт і натискає гачок.

Постріл такий гучний, неначе весь світ тріснув; у ньому тоне мій страдницький скрик.

У бальній залі всі затамовують подих.

Здивовані обличчя повертаються до дзеркального басейну, їхні очі шукають Івлін. Вона схопилася за живіт, з-поміж її пальців тече кров. Вона виглядає спантеличеною, неначе їй дали щось, що не мали давати, але не встигнувши щось зрозуміти, вона похиляється та падає вперед, у воду.

У небі вибухають феєрверки, гості витікають з дверей бальної зали, ахають і вказують напрям. Хтось біжить до мене, ноги гупають по бруду. Щойно я обертаюсь, чиєсь тіло всією вагою врізається в мене, і я падаю на землю.

Намагаючись підвестися, людина дряпає пальцями моє обличчя, ударяє коліном у живіт. Характер Дербі, який і раніше вже намагався звільнитися, зрештою опановує мною. Люто закричавши, я починаю лупцювати це тіло в темряві, хапати одяг, а мій суперник намагається звільнитися.

Я вию від розчарування, бо мене хтось відриває від землі; мого суперника теж віднесли, нас обох міцно тримають слуги. Коли навколо нас розливається світло ліхтаря, я бачу Майкла Гардкасла, який відчайдушно намагається звільнитися з сильних рук Канінгема, що не пускають його до тіла Івлін.

Я вражено дивлюся на нього.

«Змінилося».

Це одкровення вбиває в мені бажання битися, моє тіло в руках слуги розслабляється, я дивлюся на дзеркальний басейн.

Коли я бачив цю подію як Ревенкорт, Майкл схопив свою сестру, не в змозі зрушити її. А тепер високий чоловік у двобортному плащі витягає її з води й накриває залите кров'ю тіло піджаком Діккі.

Слуга відпускає мене, і я падаю на коліна саме вчасно, щоб побачити, як схлипує Майкл Гардкасл, якого уводить Канінгем. Вирішивши запам'ятати це диво якнайліпше, я дивлюся навкруги. Край дзеркального басейну доктор Діккі стоїть навколішки біля тіла Івлін і обговорює щось з другим чоловіком, який, схоже, керує. Ревенкорт повернувся до канапи в бальній кімнаті й сидить, спершись на тростину, занурений у роздуми. Оркестр оточили п'яні гості, які не знають про жахливу подію надворі й хочуть, щоб музиканти продовжували грати; слуги нічого не роблять, а лише хрестяться, коли наближаються до тіла під піджаком.

Лише Бог знає, як довго я сиджу там у темряві та спостерігаю за всім цим. Достатньо довго, щоб усіх інших завів у будинок чоловік у плащі. Достатньо довго, щоб нерухоме тіло Івлін віднесли геть. Достатньо довго, щоб змерзнути, заклякти.

Достатньо довго, щоб мене знайшов Лакей.

Він виходить з-за дальнього рогу будинку. До його поясу прив'язаний маленький мішок, з рук крапає кров. Вийнявши ніж, він починає водити лезом взад-вперед впоперек вінчика однієї з жаровень. Я не розумію, чи точить він його, чи просто розігріває, але не думаю, що це важливо. Він хоче, щоб я бачив це, чув моторошний скрегіт металу об метал.

Він дивиться на мене, чекає на мою реакцію, а я, дивлячись на нього, дивуюся, як люди могли побачити в ньому слугу. Хоч він і вдягнутий у традиційну червоно-білу ліврею лакея, він не має ані крихти традиційної улесливості. Він високий і худий, рухи мляві, брудне біляве волосся, темні очі та дурна посмішка, що могла би бути чарівливою, якби не була такою пустою. А ще цей зламаний ніс.

Фіолетовий, набряклий, він спотворює його обличчя. У світлі вогню Лакей видається дивною істотою, що вдягнулася людиною, але тепер маска сповзла.

Лакей підносить ніж до очей, щоб краще роздивитися свою роботу. Задовольнившись, він відрізає ним від поясу мішок і кидає його до моїх ніг.

Той гупає, впавши; тканина просякнута наскрізь кров'ю й зав'язана мотузкою. Лакей хоче, щоб я відкрив, але я не маю бажання потурати йому.

Підвівшись, я знімаю піджак і розминаю трохи заціпенілу шию.

Десь на задвірках мого розуму голос Анни кричить, щоб я тікав. Її правда, мені має бути страшно, і в будь-якому іншому носії я злякався б. Це очевидна пастка, але я вже втомився боятися цього чоловіка.