Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 47)

Мені треба видобути з нього правду.

Але перед цим доведеться навідатися до стайні.

Нарешті я дізнався, де зможу перехопити невловиму господиню цього маєтку.

— Чи вам відомо, з якої причини Гелен сьогодні вранці зустрічалася з Чарльзом Каннінгемом? — запитую я в Пітера, повертаючи щоденник до шухляди.

— Мабуть, хотіла привітатися, — озивається він, наливаючи собі чергову порцію алкоголю. — Вона завжди була прихильна до цього хлопця.

— Стенвін шантажує вас саме через Каннінгема? — питаю я. — Йому відомо, що хлопець — ваш син?

— Та на Бога, Денсе!.. — вигукує він, роздратовано глянувши на мене. Я витримую його погляд, і Денс також, хоч як йому кортить перепросити й накивати звідси п’ятами.

Як же ж він мене дратує! Щоразу, коли я роззявляю рота, збираючись щось сказати, мені доводиться спершу подолати чуже зніяковіння.

— Ви ж знаєте мене, Пітере, а отже, розумієте, що мені важко про це питати, — кажу я. — Але я маю дізнатися всі подробиці, щоб розібратися в цій брудній справі.

Він розмірковує над моїми словами, повернувшись до вікна з келихом у руці. Проте дивитися там нема на що. Дерева так розрослися, що гілля мало не витискає шибки. Судячи з Пітерового настрою, він би залюбки й до будинку їх запросив.

— Він мене шантажує зовсім не походженням Чарльза Каннінгема, — каже нарешті. — Той скандал свого часу був у світській хроніці всіх газет, Гелен про це подбала. За таке грошви не отримаєш.

— Тоді що саме відомо Стенвіну?

— Мені треба, щоб ви заприсяглися, що далі це не піде, — каже він.

— Певна річ, — кажу, відчуваючи, як прискорюється пульс.

— Отже… — Він задля сміливості ковтає з келиха. — Ще коли Томас був живий, у Гелен був роман з Чарлі Карвером.

— З тим чоловіком, що вбив Томаса?! — вигукую я, виструнчуючись у кріслі.

— Жінок, які зраджують власних чоловіків, здається, порівнюють із зозулями, так? — питає він, незрушно стоячи біля вікна. — У моєму разі це порівняння просто неймовірно доречне. Він забрав мого сина, а натомість підкинув до мого гнізда своє власне пташеня.

— Своє пташеня?

— Каннінгем і справді байстрюк. Але не мій, Денсе. Він байстрюк моєї дружини. Його батько — Чарлі Карвер.

— Цей покидьок! — вигукую я, на мить утративши контроль над Денсом, обурення якого таке ж сильне, як і мій шок. — Але як це сталося?

— Карвер і Гелен кохали одне одного, — каже він гірко. — Наш шлюб ніколи не був… Просто в мене було ім’я, у родини Гелен — гроші. Це був розрахунок — хтось би навіть сказав «удалий розрахунок», — але між нами ніколи не було прихильності. Карвер і Гелен зростали разом, його батько був єгерем у маєтку її родини. Вона приховувала від мене ці стосунки. Але, коли ми побралися, саме вона перевезла Карвера до Блекгіту. На жаль, вона дізналася про мої власні позашлюбні зв’язки, тож наше подружнє життя пішло шкереберть, а за рік чи трохи більше вона вже опинилася в ліжку Карвера й незабаром завагітніла.

— Але ж ви не виховували Каннінгема як власного сина?

— Ні. Хоча під час вагітності вона змусила мене повірити, ніби ця дитина від мене, але насправді й сама до пуття не була певна, хто ж із нас батько. А я й далі з нею… Чоловіки мають певні потреби, ви ж розумієте?..

— Так, здається, розумію, — кажу зимно, згадавши кохання й повагу, які стільки років панували в шлюбі самого Денса.

— Хай там як, коли народився Каннінгем, я був на полюванні, тому Гелен доручила повитусі нишком винести немовля з маєтку й віддати до селища. Коли я повернувся, мені сказали, що дитина померла під час пологів, але за шість місяців потому, коли вона переконалася, що малий був не надто схожий на Карвера, дитя з’явилося на нашому порозі. Його притягла якась повія, з якою я мав нещастя розважитися в Лондоні. Вона ж залюбки взяла в моєї дружини гроші й заходилася стверджувати, ніби це маля моє. Гелен удала жертву, наполягла, щоб ми прийняли малого, і, соромно зізнатися, я погодився. Ми віддали хлопця куховарці, місіс Драдж, яка виховала його як власного сина. Хочете — вірте, хочете — ні, та ми й справді потім прожили кілька спокійних років. Одне за одним з’явилися на світ Евелін, Томас і Майкл, і якийсь час ми були щасливою родиною…

Протягом усієї цієї розповіді я вдивляюся в його обличчя, сподіваючись побачити на ньому бодай якісь емоції, але він просто невиразно перелічує факти. Мене знову приголомшує черствість цієї людини. Годину тому я припустив був, що Томасова смерть спопелила душу батька, але зараз я розмірковую, чи, бува, не є той ґрунт неродючим від самого початку. У душі цієї людини живе одне — корисливість.

— А звідки ви дізналися правду? — питаю я.

— Це сталося випадково, — озивається він, спираючись долонями на стіну обіч вікна. — Я вийшов прогулятися й наткнувся на Карвера й Гелен, які сперечалися щодо майбутнього хлопця. Вона все визнала.

— То чому ви з нею не розлучилися? — питаю я.

— Щоб усі дізналися про мою ганьбу? — питає він з огидою. — Позашлюбними дітьми тепер нікого не здивуєш, але уявіть лишень, який поголос пішов би, якби довідалися, що Пітерові Гардкаслу наставив роги звичайний садівник. Ні, Денсе, такого допустити було не можна!

— А що сталося після того, як ви довідалися правду?

— Я дозволив Карверу поїхати, дав йому день на те, щоб він забрався з маєтку світ за очі.

— І за цей день він устиг убити Томаса?

— Саме так, він наче сказився через нашу сварку, і… і… — Очі його каламутні, почервонілі від алкоголю. Ще б пак, адже впродовж усього ранку він вихиляв келих за келихом. — А за кілька місяців до Гелен прийшов Стенвін і став вимагати гроші за мовчання. Розумієте, Денсе, мене ж не шантажують напряму. Шантажують Гелен, а разом з тим під загрозою моя репутація. Авжеж, я йому плачу.

— А як щодо Майкла, Евелін і Каннінгема? — питаю я. — Їм щось із цього відомо?

— Наскільки я знаю, ні. Таку таємницю й без того важко зберігати, щоб іще з дітлахами нею ділитися.

— А Стенвін звідки дізнався?

— Я впродовж дев’ятнадцяти років ставив собі те саме запитання, але й досі не спромігся знайти на нього відповідь. Можливо, вони з Карвером приятелювали, челядь же спілкується між собою. Хай там як, але я в глухому куті. Усе, що мені відомо, — це те, що, коли бодай слово випливе, мені край. Рейвенкорт ненавидить скандали, і він не стане одружуватися з дівчиною з родини, прізвище якої фігурує на першій шпальті газет…

Він стишує голос, той звучить розлючено й нетверезо. Лорд Гардкасл тицяє в мене пальцем.

— Зробіть так, щоб Евелін була жива, і я виконаю будь-яке ваше прохання. Я не дозволю цій сучці залишити мене без статків, Денсе. Не дозволю.

36

Пітер Гардкасл поринає в п’яну задуму, так міцно стискаючи келих, наче боїться, що хтось на нього зазіхне. Вирішивши, що більше жодної користі з нього все одно не буде, я беру яблуко з таці з фруктами й вислизаю з кімнати, квапливо перепросивши. Двері зачиняю, щоб його вельможність не помітив, що я йду сходами нагору. Мені треба поговорити з Ґолдом, і ліпше зробити це, не наражаючись на зайві запитання.

На горішньому майданчику сходів мене вітає протяг, крутиться дзиґою, прослизає крізь надтріснуті шиби й шпарини попід дверима, шурхотить падолистом, що валяється на підлозі. Згадую, що цим самим коридором уже йшов раніше в подобі Себастіана Белла разом з Евелін, шукаючи дворецького. Химерно думати про них тут і зараз, а ще химерніше пам’ятати, що Белл і я насправді та сама особа. Його боягузтво мені просто огидне, але наразі, коли між нами вже ніби з’явилася певна відстань, я почуваюся наче відокремленим від нього. Він немов дурнувата історія, підслухана під час вечірки. Чужа ганьба.

Денс зневажає таких людей, як Белл, але я не можу його судити. Я зеленого поняття не маю, ким я є за межами Блекгіту чи як я міркую сам на сам, коли не обмежений чужим розумом. Хтозна, може, я точнісінько такий самий, як Белл… І взагалі хіба ж це аж так погано? Я заздрю його таланту співчувати так само, як Рейвенкортовому меткому розуму і Денсовому вмінню бачити сутність речей крізь габу омани. Якщо якісь із цих якостей залишаться в мене потім, коли мені вдасться вибратися з Блекгіту, я ними пишатимуся.

Переконавшись, що в коридорі я сам-один, заходжу до кімнати, де до стелі підвішений за змотужені зап’ястки Ґреґорі Ґолд. Він щось бурмотить, смикається від болю, наче намагається викараскатися з якогось нескінченного жасного сну. Співчуття спонукає мене звільнити його, але якщо Анна залишила його в такому стані, то, цілком очевидно, вона мала для цього якісь вагомі підстави.

Хай там як, мені треба з ним поговорити. Отже, я його струшую — спочатку легенько, потім дужче. Жодної реакції. Даю йому ляпаса, потім плескаю в обличчя водою з глека, що знайшовся поряд, але художник не реагує. Жах якийсь. Снодійне доктора Діккі дуже сильне, і, хоч як Ґолд намагається, оговтатися в нього не виходить. Мене нудить, остуда проймає аж до самісіньких кісток. Аж дотепер жахи майбутнього здавались якимись непевними, хиткими примарами, темними силуетами, що маячили віддалік за габою туману. Але ж оце-от я, оце моя доля.

Зводжуся навшпиньки й відгортаю його рукави, щоб роздивитися порізи на руках, які він показав мені вночі.

— Не виходьте з карети, — бурмочу, згадавши його попередження.