Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 49)

— Був іще хтось… — кажу звільна, хапаючись за тоненьку ниточку споминів. — Здається, жінка. Саме через неї я сюди приїхав… але я не зміг її врятувати.

— Як її звали? — питає Анна, торкаючись моєї вкритої зморшками руки й зазираючи в обличчя.

— Не пам’ятаю, — кажу я. У голові аж стугонить від напруги.

— Це була я?

— Не знаю, — повторюю я. Спомин вислизає. На щоках у мене сльози, у грудях пече. Я почуваюся так, наче когось втратив, але навіть гадки не маю, кого саме. Дивлюся в широко розверсті карі очі Анни.

— Нічого не пам’ятаю, — бурмочу кволо.

— Мені так шкода, Ейдене.

— Не треба, — озиваюся, відчуваючи, як повертаються сили. — Ми виберемося з Блекгіту, присягаюся, але діятиму я так, як сам уважаю за потрібне. Я зроблю все так, що в нас усе вийде, просто повірте мені, Анно.

Я сподіваюся почути якісь заперечення, але вона натомість усміхається. Ця усмішка мене бентежить.

— То з чого почнемо? — питає дівчина.

— Я збираюся відшукати Гелен Гардкасл, — кажу, витираючи обличчя хусточкою. — У вас є якісь новини щодо Лакея? Минулої ночі він убив Дербі, і я не сумніваюся, що він і по Денсову душу прийде.

— Власне, я тут дещо надумала. — Вона зазирає під ліжко й видобуває звідти альбом для замальовок, який розгортає й кладе мені на коліна.

Це той самий альбом, у який вона раз у раз зазирає, але в мене не виходить видивитися в ньому жодного хитромудрого мережива причин і наслідків. Як на мене, сторінки заповнені якоюсь маячнею.

— Мені ж начебто не можна це бачити? — цікавлюся, схиливши голову, щоб прочитати її нерозбірливий почерк, ще й догори дриґом. — Яка честь!

— Ніяка це не честь, я дозволяю вам побачити тільки те, що потрібно, — озивається вона.

На сторінці обведені колом попередження, нашкрябані нашвидкуруч замальовки подій цього дня, набазграні квапливою рукою уривки розмов — усе хаотично, без жодного контексту, який міг би їх пояснити. Я впізнаю кілька моментів, серед яких стрімкий начерк того, як Ґолд гамселить дворецького, але більшість цієї писанини для мене позбавлена жодного сенсу.

І лише роздивляючись цей обурливий безлад, я помічаю, що Анна намагалася сяк-так його впорядкувати. Олівцем вона сумлінно понадписувала якісь примітки: власні здогади, указівки точного часу… Усі наші розмови занотовані, позначені покликання на попередні події, ретельно виокремлено корисну інформацію.

— Сумніваюся, що ви зможете знайти тут щось корисне, — каже Анна, спостерігаючи за моїми спробами розібратися. — Я отримала цей альбом від одного з ваших утілень. З тим самим успіхом він узагалі міг би бути написаний іноземною мовою. Переважну більшість записів важко зрозуміти, але я дещо додала, усі ті відомості про ваші подоби, які наразі маю. Тут геть усе, що мені відомо. Інформація про кожне ваше втілення і його дії. Це єдине, що я наразі здатна зробити, але записи неповні. Є прогалини. Саме тому мені потрібно, щоб ви розказали мені, коли найкраще буде побачитися з Беллом.

— З Беллом? Але навіщо?

— Цей Лакей вистежує саме мене, отже, ми повідомимо йому, де мене шукати, — каже вона, квапливо записуючи щось на аркуші паперу. — А тоді залучимо ще кілька ваших подоб і накинемося на нього, щойно він видобуде ножа.

— І як ми заманимо його до пастки? — питаю я.

— За допомогою оцього. — Вона вручає мені записку. — Якщо ви розповісте, як провів день Белл, я покладу цю записку там, де він достеменно її знайде. А потім побіжно згадаю про це, коли буду на кухні, і вже за годину про зустріч буде відомо всім і кожному в цьому будинку. Лакей достеменно про неї дізнається.

Не полишайте Блекгіту. Від вас залежить не лише власне життя, але й багато інших. Зустрінемося біля гробівця на фамільному цвинтарі о двадцять по десятій вечора, я тоді вам усе поясню.

З любов’ю

Анна

Я повертаюся подумки до того вечора, коли Белл та Евелін з револьвером у руці йшли вогким цвинтарем, де врешті-решт знайшли хіба тіні й розбитий компас, заляпаний кров’ю. Якщо це передвісник нашого майбутнього, то він якось не вельми надихає. Але хто сказав, що все буде саме так? Це просто ще один фрагмент прийдешнього, який поки що не пов’язаний із загальною картиною — це станеться лише згодом, тоді, коли прийдешнє перетвориться для мене на теперішнє. Лише тоді я збагну, що все це означає.

Анна чекає на мою відповідь, а отже, збентеження, яке мене поймає, — недостатня причина для заперечень.

— Ви знаєте, чим усе це завершиться? Спрацює наш задум чи ні? — питає вона, нервово бгаючи манжету.

— Не знаю. Але, хай там як, це все одно найкращий план з тих, що ми наразі маємо, — кажу я.

— Але самі ми не впораємося, а ваших подоб стає дедалі менше.

— Не хвилюйтеся, я знайду підмогу.

Я беру авторучку й додаю до записки ще один рядок, який урятує бідолаху Белла від чергових негараздів.

До речі, не забудьте про рукавички, вони вже от-от займуться.

37

Коней чути звіддалік — десятки підків цокають бруківкою там, попереду. І запах теж не бариться — затхлий, змішаний зі смородом гною, такий густий, що навіть вітер його не розвіює. Отже, спершу я відчуваю їхню присутність, а вже потім їх бачу — десь із три десятки запряжених у карети коней, яких виводять зі стаєнь на дорогу, що веде до селища.

Коней за вуздечки ведуть стайничі, убрані в однострої: картузи, білі сорочки, широкі сірі штани. Через це вбрання відрізнити їх один від одного практично неможливо, так само як і тих коней, про яких вони дбають.

Нашорошено кидаю оком на копита цих тварин. Раптово згадую, як іще хлопчиком випав із сідла, як кінське копито вгатило мене в груди, як тріснули кістки…

«Не піддавайтеся Денсові».

Зусиллям волі вивільняюся з полону спогадів своєї подоби, опускаю руку, яку інстинктивно скинув був до шраму на грудях.

Паскудно.

Беллова особистість практично не проявлялася, але Дербі з його хтивістю, а тепер ще й Денс із його манірністю й дитячими травмами неабияк ускладнюють мені завдання.

Кілька коней у юрбі кусають своїх сусідів, гнідим потоком м’язів ідуть брижі неспокою. Цього мені задосить, щоб нерозважливо відступити з дороги, втрапивши простісінько в купу гною.

Поки я намагаюся струсити це паскудство з черевиків, один зі стайничих полишає гурт.

— Чи можу я чимось вам прислужитися, містере Денс? — цікавиться він, здіймаючи кашкет.

— Ми знайомі? — питаю, здивований тим, що цей чоловік мене впізнав.

— Перепрошую, сер. Мене звати Освальд, сер, я сідлав учора вашого жеребця. Так добре, сер, бачити, що джентльмен уміє їздити верхи. Ниньки таке вже рідкість.

Він усміхається, демонструючи два ряди щербатих, аж брунатних від тютюну зубів.

— Так, авжеж, — кажу я, поки коні, що минають нас, легенько поштовхують його в спину. — Власне, Освальде, я шукаю леді Гардкасл. Вона мала зустрітися з Алфом Міллером, головним стайничим.

— Щодо її вельможності не знаю, сер, але з Алфом ви оце щойно розминулися. Він хвилин десять, як пішов з кимось. Мабуть, до озера прямують, бо рушили тією стежкою, що веде вздовж пасовця. Під аркою пройдете, сер, а тоді праворуч. Мабуть, іще наздоженете їх, якщо поквапитеся.

— Дякую, Освальде.

— Та нема за що, сер.

Знову здійнявши кашкет, він повертається до товаришів. Тримаючись на узбіччі, я йду до стаєнь. Завдання неабияк ускладнює розхитана бруківка. У якійсь іншій подобі я рухався б набагато вправніше, просто переступаючи через хиткі камені. Але Денсові старезні ноги вже втратили колишню жвавість, і щоразу, коли черговий камінь під моєю вагою хитається, мені підтинаються коліна й кісточки, і я мало не падаю.

Роздратований, проходжу попід аркою й бачу подвір’я, засипане вівсом, сіном і розтовченими овочами. Якийсь хлопчак заповзято намагається розмести сміття по кутках. Мабуть, ці спроби були б успішнішими, якби він сам не був удвічі нижчим за свою мітлу. Хлопчак боязко зиркає на мене, коли я проходжу повз, і намагається шанобливо зняти кашкет, але його зриває в нього з голови поривом вітру. Коли я знову кидаю на нього погляд, він мчить за кашкетом через увесь двір, наче за звіяними вітром мріями.

Стежка вздовж пасовища зовсім розквашена після зливи, там суцільні калюжі й багнюка. Штани в мене геть заляпані, а я ж здолав лише половину шляху. Під ногами тріщить вітролам, з віття над головою скрапує мжичка. У мене відчуття, що за мною спостерігають, і, попри те що жодного доказу немає — самі лише розшарпані нерви, — я ладен заприсягтися, що відчуваю чужу присутність отам, за деревами, відчуваю погляд, що пильнує кожен мій крок. Можу тільки сподіватися, що помиляюся, адже, якщо Лакей зараз справді вигулькне на стежці, упоратися з ним мені забракне сил, а втекти я просто не зможу. Отже, жити мені залишиться стільки, скільки йому знадобиться часу, щоб вирішити, як саме мене вколошкати.

Ані головного стайничого, ані леді Гардкасл я досі не бачу. Знехтувавши гарними манерами, я рухаюся нервовим підтюпцем, навсібіч розхлюпуючи багно.

Незабаром стежка повертає від пасовця до лісу. Що далі я від стайні, то дужчає відчуття, що за мною спостерігають. Пагони ожини чіпляються за одяг, я квапливо продираюся крізь зарості, аж допоки нарешті десь поблизу лунають голоси й плюскіт води. Мене охоплює полегшення, і я лише тепер усвідомлюю, що весь цей час мимоволі тамував дух. Ще два кроки — і ми стикаємося зі стайничим. Але обіч з ним іде не леді Гардкасл, а Каннінгем, Рейвенкортів камердинер. Він убраний у цупке пальто й довгий фіолетовий шарф, той самий, що його саме намагатиметься розплутати, коли перерве розмову Рейвенкорта з Деніелом.