Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 45)
— Так, мабуть. Але це була її бісова ідея — приїхати сюди, — форкає Гардкасл, бере й собі сигару й захлопує скриньку. — Розумієте, я зі шкіри пнуся, щоб її підтримати, але, хай йому грець, відтоді, як сюди приїхали, ми з нею майже не бачимося. З неї й двох слів не видушити. Якби ж то я вірив у всі ті надприродні штуки, то вирішив би, що вона одержима.
Сірники передають з рук до рук, кожен присутній виконує свій власний ритуал із запалювання сигари. Петтіґрю водить сірником туди й назад, Геррінґтон обережно підносить його до самого кінчика, Саткліфф улаштовує цілу виставу, розмахуючи сірником у повітрі. Але Гардкасл нехтує всіма цими витребеньками: він просто запалює сигару, кинувши на мене виразний погляд.
У мені спалахує блищик дружньої прихильності, залишки якоїсь дужчої емоції, яка нині вигоріла вщент, залишивши по собі самі жарини.
Видихнувши довгий шлейф жовтого диму, Гардкасл умощується у фотелі.
— Джентльмени, я запросив вас сюди сьогодні, бо в усіх нас із вами є дещо спільне, — починає він доволі скуто. Стає зрозуміло, що початок промови він ретельно підготував. — Нас усіх шантажує Тед Стенвін, але я знаю, як нам звільнитися з його лабетів. Якщо ви готові вислухати мене, я розповім про свій задум.
Він вичікувально дивиться на кожного з нас, сподіваючись реакції.
Петтіґрю і Геррінґтон мовчать, але нечема Саткліфф аж форкає від несподіванки, мало не похлинувшись віскі.
— Кажіть, Пітере, — вимовляє нарешті Петтіґрю.
— У мене дещо є на Стенвіна. Дещо таке, що ми можемо обміняти на нашу свободу.
У кімнаті западає тиша. Петтіґрю посувається на самісінький краєчок фотеля, геть забувши про сигару, яку й досі тримає в руках.
— І чому ж ви цим дечим і досі не скористалися? — питає він.
— Тому що ми всі в цьому по вуха, — одказує Гардкасл.
— Чи то радше тому, що це з біса небезпечно! — утручається побуряковілий Саткліфф. — Ви ж знаєте, що станеться, якщо бодай один з нас піде проти Стенвіна! Він тоді оприлюднить усе, що має на кожного з нас, і тоді нам усім гаплик! Точнісінько так, як це сталося з Маєрсоном!
— А так він з нас усю кров виссе! — запально заперечує Гардкасл.
— Це він з вас її виссе, Пітере! — відгукується Саткліфф, тицяючи тлустим пальцем у стіл. — Просто ви незабаром отримаєте купу грошви від Рейвенкорта й вам дуже не хочеться, щоб Стенвін і її собі загріб!
— Цей покидьок уже майже двадцять років хазяйнує в моїй кишені! — вигукує Гардкасл, дещо зашарівшись. — Скільки ще це має тривати?
Він зводить погляд на Петтіґрю.
— Ну ж бо, Крістофере, ви ж маєте бути готовим мене вислухати. Стенвін — це саме та причина… — Його посірілим обличчям проносяться грозові хмари сорому. — Ну, може, Елспет і не пішла б, якби…
Петтіґрю надпиває з келиха; він не докоряє, не заохочує, але я бачу, як червоніє в нього шия, як пальці стискають келих — так міцно, що аж нігті білішають.
Гардкасл квапливо переключається на мене.
— Хай навіть Стенвін тримає нас за горло, але ми можемо звільнитися, якщо діятимемо всі разом! — каже він, ударяючи стиснутим кулаком по долоні. — Тільки якщо ми доведемо йому, що здатні на відсіч, він до нас дослухається.
Саткліфф пирхає:
— Та це ж…
— Стривайте-но, Філіпе, — перериває його Геррінґтон. Погляд морського офіцера прикипів до Гардкасла. — То що саме у вас є на Стенвіна?
Гардкасл підозріливо зиркає на двері, потім стишує голос.
— У нього є дитина, яку він десь приховує, — каже він. — Ховає її, адже боїться, що цим фактом можуть скористатися проти нього. Але Деніел Коулрідж стверджує, що з’ясував ім’я малечі.
— Той картяр? — питає Петтіґрю. — А він до цього який стосунок має?
— Та якось не випало слушної нагоди про це розпитати, старий, — озивається Гардкасл, погойдуючи келих у долонях. — Є такі темні місцини, куди можуть потикатися лише деякі, іншим туди зась.
— Подейкують, що він платить половині лондонської челяді за відомості про їхніх панів, — озивається Геррінґтон, випнувши губу. — Я б не здивувався, якби з’ясувалося, що те саме відбувається в Блекгіті. А Стенвін, авжеж, пропрацював тут достатньо довго, щоб його таємниця стала відома. Знаєте, а в цьому, схоже, щось є…
Слухаючи, як вони обговорюють Деніела, я відчуваю якесь химерне хвилювання. Я вже впродовж певного часу знаю, що він моя остання подоба, але, оскільки діє він у моєму майбутньому, ніколи вповні не асоціював його із собою. Бачити, як наші розслідування поєднуються, — це приблизно те саме, що вгледіти на обрії жаданий острів. Нарешті між нами пролягає шлях, що веде мене до нього!
Гардкасл зводиться, гріє руки біля каміна. Тепер, коли його освітлює полум’я, я бачу, що роки забрали в нього набагато більше, ніж дали. Невпевненість наче підточила його зсередини, позбавила навіть натяку на міць і силу. Ця людина розламана навпіл, і потім ці половинки поєднані абияк. Мені здається, що я бачу між ними шпарину у вигляді дитячого силуету.
— А чого від нас сподівається Коулрідж? — питаю я.
Гардкасл дивиться на мене порожніми, невидющими очима.
— Перепрошую? — питає він.
— Ви сказали, що в Деніела Коулріджа є дещо на Стенвіна, а це означає, що він хоче навзамін щось отримати й від нас. Як на мене, саме з цієї причини ви всіх нас тут зібрали.
— Саме так, — підтверджує Гардкасл, смикаючи на піджаку ґудзик, що теліпається на одній нитці. — Йому потрібна послуга.
— Одна послуга? — уточнює Петтіґрю.
— По одній послузі від кожного з нас з обіцянкою, що ми виконаємо його прохання, хай би коли він до нас звернувся й хай би про що попросив.
Усі присутні ззираються, на обличчях сумнів. Почуваюся шпигуном у ворожому таборі. Я не впевнений, що саме замислив Деніел, але, вочевидь, маю зараз зробити так, щоб ця розмова завершилася на його користь.
На
— Я за, — кажу бундючно. — Стенвіна давно вже час прижучити.
— Згоден, — приєднується Петтіґрю, махаючи рукою, щоб відігнати від обличчя цигарковий дим. — Надто вже довго він тримав мене за горло. Що скажете, Кліффорде?
— Згоден, — киває старий моряк.
Усі голови обертаються до Саткліффа, який роззирається, видивляючись щось у кутах.
— Одного біса на іншого міняємо, — зауважує нарешті адвокат-нечупара.
— Можливо, — погоджується Гардкасл. — Але, Філіпе, я також читав Данте. Не всі кола пекла однакові. То що скажете?
Саткліфф знехочу киває, прикипівши поглядом до келиха.
— От і добре, — підсумовує Гардкасл. — Я зустрінуся з Коулріджем, а ще до вечері ми розберемося зі Стенвіном. Якщо все буде добре, покладемо цьому край іще до того, як оголосимо про заручини.
— І ми з однієї кишені потрапимо до іншої, — бурчить Петтіґрю, вихиляючи залишки з келиха. — Оце приємно бути джентльменом!
35
Коли обговорення справи завершено, Саткліфф, Петтіґрю й Геррінґтон так само вервечкою виходять з вітальні, оповиті цигарковим димом. Сам Пітер Гардкасл підходить до грамофона, який стоїть на креденці. Бавовняною хустинкою витирає пил із платівки, опускає голку й клацає вимикачем. З широкого бронзового розтруба лунає Брамс.
Махнувши іншим рукою — мовляв, на мене не чекайте, — я зачиняю двері до коридору. Пітер сідає біля вогню й поринає в задуму. Він і досі не помітив моєї присутності, і мені здається, що нас розділяє глибочезна прірва, хоча насправді між мною й ним лише кілька кроків. Денсова стриманість змушує його зволікати.
Він не любить, коли його відволікають, і самому йому не до шмиги дошкуляти іншим. До того ж запитання, які я маю поставити, дуже особисті, а це тільки ускладнює справу. Я просто загруз у Денсових манерах. Два дні тому це б узагалі не стало мені на заваді, але кожна нова подоба сильніша за попередню, тому чинити опір Денсові — це все одно, що йти проти шквального вітру.
Згідно з вимогами етикету, ввічливо кашляю. Гардкасл озирається у своєму кріслі й бачить мене біля дверей.
— А, друже Денс… — каже він. — Щось забули?
— Я сподівався, що ми можемо поговорити наодинці.
— Щось не так зі шлюбним контрактом? — нашорошується він. — Мушу визнати, я переймався, що Саткліфф аж надто часто зазирає в пляшку…
— Ідеться не про Саткліффа, а про Евелін, — кажу я.
— Евелін… — повторює він. Нещодавня тривога змінюється втомою. — Так, авжеж. Ходіть-но сюди, сідайте поближче до вогню, у цьому бісовому будинку так зимно, що не варто ще й на протязі стояти…
Поки я вмощуюся у фотелі, він підсмикує холоші й простягає ноги до вогню. Хай там які в нього грішки, але манери в лорда Пітера й справді бездоганні.
— Отже, — каже він трохи згодом, вирішивши, що вимог етикету тепер дотримано. — То що там з Евелін? Напевне, вона відмовляється виходити заміж?
Зеленого поняття не маючи, як би це вишукано сформулювати, я вирішую йти навпростець.
— Боюся, усе куди серйозніше, — кажу я. — Хтось хоче вбити вашу доньку.
— Убити? — супиться він, аж тоді всміхається кутиками губ, наче очікуючи на продовження жарту. Переконавшись, що я цілком щирий, Гардкасл подається вперед, спантеличено скривившись.
— Ви серйозно? — питає він, зціпивши руки.