Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 42)

Мене підводять із землі, я вию від безсилої люті. З моїм суперником роблять те саме, слуги міцно нас тримають. Коли хтось приносить ліхтар, я бачу знавіснілого Майкла Гардкасла, який несамовито намагається виборсатися з дужих рук Каннінгема, що не дає йому змоги наблизитися до нерухомого тіла Евелін.

Спантеличено дивлюся на нього.

«Усе змінилося!»

Від цього одкровення моє бажання битися де й дівається, тіло відпружує. Слуги й досі тримають мене, а я дивлюся на дзеркальний ставок.

Коли я бачив цю подію очима Рейвенкорта, саме Майкл намагався витягти сестру й не міг цього подужати. А зараз якийсь високий чоловік у тренчкоті витягає її з води, накриває скривавлене тіло піджаком доктора Діккі.

Слуга відпускає мене, я падаю навколішки саме вчасно, щоб побачити, як згорьованого Майкла Гардкасла веде геть Каннінгем. Роздивляюся, щоб запам’ятати якомога більше з цих неймовірних змін. Біля ставка доктор Діккі стоїть навколішки обіч тіла Евелін і розмовляє про щось із чоловіком, який тримається доволі зверхньо. Рейвенкорт у бальній залі відійшов від вікна, повернувся до канапи й згорбився над нею, замислено спираючись на ціпок. Оркестр оточили п’яні гості, які, гадки не маючи про жахіття, що відбулося надворі, вимагають, щоб музики грали далі. Слуги тиняються без діла, квапливо хрестяться, опинившись поблизу накритого піджаком тіла.

Лише Бог відає, як довго я сиджу в темряві, спостерігаючи за подіями. Принаймні достатньо довго, щоб усіх інших відрядив назад до маєтку той чоловік у тренчкоті. Достатньо довго для того, щоб нерухоме тіло Евелін віднесли геть. Достатньо довго для того, щоби змерзнути й задубіти.

Достатньо довго для того, щоб мене знайшов Лакей.

Він виходить з-за дальнього рогу будинку. До пояса приточений якийсь міх, руки в крові. Витягши ножа, він водить лезом туди й сюди по краю однієї з жарівниць. Не знаю, гострить він лезо чи гріє його, але, мабуть, це не має значення. Він хоче, щоб я бачив це, щоб чув моторошний скрегіт металу об метал.

Він спостерігає за мною, сподіваючись якоїсь реакції, але, роздивляючись його, я розмірковую тільки про те, як хтось узагалі міг прийняти його за когось із челяді. І хоча вбраний у звичайну червону з білим ліврею, у ньому немає й натяку на послужливість. Він високий і худорлявий, рухається повільно, у нього брудне біляве волосся, гостре підборіддя й темні очі, а усмішка могла б здатися чарівливою, якби не була така фальшива. А ще в нього зламаний ніс — багровий, набряклий, — і це неабияк спотворює його риси.

У світлі жарівниці Лакей схожий на істоту, яка намагається вдавати людину, от лише машкара сповзла.

Він наближає ніж до очей, щоб роздивитися лезо. Задоволений результатом своїх зусиль, зрізає мішок з пояса й кидає його мені до ніг. Той важко вдаряється об землю, рядно наскрізь просякле кров’ю. Міх затягнутий мотузкою. Лакей хоче, щоб я його розгорнув, але я не збираюся йому потурати.

Зводжуся, знімаю піджак, розминаю задубілу шию.

Десь у глибині свідомості лунає крик Анни, яка наказує мені тікати. Вона має слушність, і я мав би злякатися і в іншій подобі достеменно злякався б. Це, авжеж, пастка, але я втомився боятися цієї людини. Настав час битися, хоча б лише задля того, щоб переконати себе, що я взагалі на це здатний.

Якусь мить ми дивимося один на одного. Періщить дощ, дме вітер. Авжеж, першим діє Лакей. Він рвучко обертається й мчить у темряву лісу.

Завивши, наче одержимий, я припускаю за ним.

У лісі мене обступають дерева, гілля дряпає обличчя, листя дедалі щільнішає. Ноги втомлюються, але я все біжу, аж допоки розумію, що більше не чую його кроків.

Рвучко зупиняюся, роззираюся, відхекуючись.

Наступної миті він кидається на мене, затискає мені рота, щоб придушити крики. Лезо крає мені бік, простромлює грудну клітку. У горлі булькотить кров. Ноги мені підтинаються, але сильні руки, що обхопили мене, не дають упасти.

Лакей дихає уривчасто, часто. Але не через утому — від захвату й щасливого передчуття.

Спалахує сірник — крихітна цятка світла просто в мене перед обличчям. Він опускається навколішки. Безжальні чорні очі пронизують мене.

— Хоробре Кроленя, — каже Лакей і перерізає мені горло.

32

— …Прокиньтеся! Прокиньтеся, Ейдене!

Хтось тарабанить у двері.

— Та прокиньтеся ж ви нарешті! Ейдене! Ейдене!

Похлинаюся втомою, кліпаю, роздивляючись. Я сиджу у фотелі, укритий циганським потом, вологий одяг обліпив тіло. Тепер ніч, на столику обіч блимає свічка.

На колінах лежить картатий шотландський коц, на заяложеній книзі — старечі руки. Набряклі вени, зморшкувата шкіра поцяткована чорнилом і пігментними плямами. Розминаю негнучкі від віку пальці.

— Ейдене, будь ласка! — лунає з коридору.

Зводжуся з крісла, чвалаю до дверей, задавнений біль прокидається в тілі, наче рій потривожених шершнів. Начепи риплять, нижній край дверей дряпає підлогу. Я бачу довготелесого Ґреґорі Ґолда, який знесилено прихилився до одвірка. Він майже такий самий на вигляд, як тоді, коли накинеться на дворецького. От лише зараз він важко дихає, смокінг подертий і забрьоханий багном.

Він стискає ту саму шахову фігурку, яку мені дала Анна. Це, а ще те, що назвав мене справжнім ім’ям, підтверджує, що він іще одне моє втілення.

Напевно, така зустріч мала б мене потішити, але він у жахливому стані, знервований, скуйовджений, наче щойно з пекла.

Побачивши, він хапає мене за плечі. Темні очі запалені, погляд пливе.

— Не виходьте з карети! — каже він, бризкаючи слиною. — Хоч що робіть, але не виходьте з карети!

Його страх наче хвороба, наче інфекція, яка поймає й мене також.

— Що з вами сталося? — питаю я, голос стинається.

— Він… він знову…

— Що знову?

Ґолд трясе головою, плескає себе по скронях. По щоках течуть сльози, але я зеленого поняття не маю, як його заспокоїти.

— Що знову, Ґолде? — повторюю я.

— Ріже, — видушує він і закасує рукав.

Я бачу порізи. Вони мають точнісінько такий вигляд, як оті, з якими отямився того, першого ранку Белл.

— Ти не хотітимеш… не хотітимеш, але все одно її зрадиш… Розкажеш… Усе їм розкажеш… Проти волі, але розкажеш… — белькотить він. — Їх двоє… Двоє. Однаковісінькі на вигляд, але двоє.

Він збожеволів, це зрозуміло. У цьому чоловікові не лишилося ані дещиці здорового глузду. Простягаю до нього руку, збираючись завести до кімнати, але він лякається, задкує, врізається в стіну…

Але й досі товкмачить те саме.

— Не виходьте з карети, — сичить він і зникає в коридорі.

Я виходжу за ним слідом, але там надто темно. Коли ж я повертаюся, прихопивши свічку, у коридорі вже нікого немає.

33

Тіло дворецького, біль дворецького, габа снодійного. Схоже на повернення додому.

Я напівпритомний і от-от знову провалюся в сон.

Вечоріє.

Крихітною кімнатою никає туди й назад людина з рушницею.

Це не Моровий Лікар.

Це не Ґолд.

Почувши, що я ворухнувся, людина обертається.

Постать тоне в сутінках, я не можу збагнути, хто це. Розтуляю рота, але не здатен видушити ані звука.

Заплющую очі й знову непритомнію.

34

— Батьку!

Здригаюся, побачивши просто перед собою ластате обличчя юнака з рудим волоссям і блакитними очима. Я знову давній старигань, сиджу у фотелі, коліна накриті шотландським коцом. Юнак схилився до мене, зігнувшись майже під прямим кутом, руки тримає зчепленими за спиною, наче соромиться їхнього вигляду.

Суплюся, і він квапливо задкує на крок.

— Ви просили мене розбудити вас о чверть на десяту, — каже вибачливо.

Від нього тхне віскі, тютюном і страхом. Страх переповнює його аж по вінця, проступає жовтими плямами на білках його очей, нашорошених і зацькованих, наче у тварини, яку от-от уполює мисливець.

За вікнами розвидніло, свічка давно вже згасла, від вогню в каміні залишився самий попіл. Непевний спомин про те, як я був дворецьким, доводить, що після відвідин Ґолда я знову заснув, хоча й не пам’ятаю цього. Жах того, що пережив Ґолд, — того, що незабаром доведеться пережити мені самому, — не давав мені склепити очей аж до світанку.

«Не виходьте з карети».