Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 41)

Увагу мою привертає стукіт у двері. Глянувши на годинник, я розумію, що минуло вже понад годину. Доктора обіч немає. Мабуть, пішов, а я й не помітив.

До кімнати зазирає Евелін. Обличчя в неї бліде, щоки розпашілі від холоду. Вона й досі вбрана в блакитну вечірню сукню, хоча вже доволі пожужмлену. Діадема стирчить з кишені її довгого кремового пальта. Гумові чоботи залишають на підлозі брудні відбитки й падолист. Схоже, вони з Беллом щойно повернулися з цвинтаря.

— Евелін… — починаю я, але від горя перехоплює горло.

Евелін складає докупи все, що бачить, цокає язиком, заходить до кімнати й рішучо прямує до пляшки віскі, що стоїть на креденці. Щойно наблизивши келих мені до губ, вона рвучко перекидає його, примушуючи мене одним ковтком вихилити його вміст.

Похлинувшись, я відштовхую келих, віскі тече підборіддям.

— Нащо ви…

— У такому стані ви навряд чи зможете мені допомогти, — каже вона.

— Допомогти?

Вона пильно, оцінювально роздивляється мене, а відтак дає носовичок.

— Підборіддя витріть, у вас просто жахливий вигляд, — наказує вона. — До того ж смуток вашій пихатій пиці не личить.

— Але звідки…

— Довга історія, — озивається вона. — А в нас, боюся, часу обмаль.

Сиджу дурень дурнем, намагаючись збагнути, що відбувається, і жалкуючи, що не маю гострого Рейвенкортового розуму.

Стільки всього сталося, стільки подій, які мені не вдається скласти докупи. Я почуваюся так, наче роздивляюся докази крізь каламутне збільшувальне скло, а тим часом Евелін, погідлива, геть-чисто літній ранок, накриває обличчя Міллісент ковдрою. Байдуже, хоч як я зі шкіри пнуся, але за нею не встигаю.

Цілком очевидно, що цей напад істерики за вечерею буцімто через заручини був удаваним, адже зараз від її смутку не залишилося й сліду. Очі в неї ясні, голос замислений.

— Отже, сьогодні помру не тільки я, — каже вона, поправляючи волосся літньої леді. — Як прикро.

Від подиву я впускаю келих.

— Вам відомо про…

— Ставок? Так. Цікава справа, еге ж? — Голос у неї задумливий, наче вона описує почуту від когось історію, уже напівзабуту. Якби не різкість її тону, я б вирішив, що вона з’їхала з глузду.

— А ви, схоже, доволі стримано сприйняли цю новину, — кажу обережно.

— Бачили б ви мене зранку. Я так лютилася, що ладна була тут усе розтрощити на порох. — Евелін проводить рукою по краю туалетного столика, відчиняє скриньку Міллісент із прикрасами, торкається гребінця з перламутровим руків’ям. Її рух міг би здатися заздрісним, але водночас він якийсь шанобливий.

— Хто бажає вашої смерті, Евелін? — питаю я, спантеличений цією дивною сценою.

— Не знаю, — озивається вона. — Сьогодні, коли я прокинулася, побачила, що під двері хтось підсунув листа. Інструкції були доволі детальні.

— Але ви не знаєте, хто його надіслав?

— У констебля Рештона є одна гіпотеза, але він нею не воліє ділитися.

— У констебля Рештона?

— Хіба ж він не ваш друг? Він сказав, що ви допомагаєте йому в розслідуванні.

Кожне її слово аж сотається сумнівом і зневагою, але я надто заінтригований, щоб перейматися через це. Може, цей Рештон — іще одна моя подоба? Може, це він — та сама людина, яка попросила Каннінгема передати мені записку зі словами «Усі вони» й зібрати якихось людей разом? Хай там як, він, схоже, залучив мене до свого плану. А от чи можу я йому довіряти — то вже інше питання.

— Коли Рештон з вами спілкувався? — цікавлюсь я.

— Містере Дербі, — озивається вона твердо. — Я б залюбки отак-от сиділа з вами й відповідала на всі запитання, але в нас і справді обмаль часу. За десять хвилин я маю бути біля ставка, запізнюватися не можна. Узагалі-то я саме через це сюди й прийшла. Мені потрібен той сріблястий пістолет, що ви його забрали в доктора.

— Невже ви й справді маєте намір усе це зробити? — Я стривожено підхоплююся з крісла.

— Наскільки я розумію, ваші друзі мають от-от викрити мого майбутнього вбивцю. Їм просто треба ще трішечки часу. Якщо не піду, лиходій збагне, що щось не так. А цього я допустити не можу.

Я йду за нею назирці, серце заходиться.

— Як ви вважаєте, їм уже відомо, хто за цим стоїть? — питаю схвильовано. — Вони бодай натякнули, хто це може бути?

Евелін бере одну з прикрас Міллісент Дербі, наближає її до світла — це камея зі слонової кістки на блакитній стрічці. Рука дівчини тремтить. Чи не вперше вона демонструє бодай якусь ознаку страху.

— Ні, але сподіваюся, що вже незабаром вони це з’ясують. Я покладаюся на ваших друзів і сподіваюся, що вони врятують мене, перш ніж я змушена буду зробити щось… непоправне.

— Непоправне? — перепитую я.

— У записці все було викладене дуже чітко. Або я вбиваю себе біля ставка об одинадцятій вечора, або хтось, до кого мені не байдуже, помре замість мене.

— Фелісіті? — вигукую я. — Я знаю, що ви забрали її записку, ту, яку вона залишила вам біля колодязя, що ви попросили в неї допомоги в якійсь справі, що стосується вашої матінки. Майкл сказав, що вона ваша давня подруга. Вона в небезпеці? Хтось силоміць її утримує? Це б пояснило, чому мені не вдається її знайти.

Скриньку з прикрасами з виляском зачиняють. Евелін обертається до мене, зіпершись на туалетний столик.

— Не хочу, щоб ви зважили мене неввічливою, але, як на мене, вам уже час, — каже вона. — Мене попросили нагадати про камінь, який ви маєте пильнувати. Вам ці слова про щось кажуть?

Киваю, згадавши про послугу, про яку мене попросила сьогодні вдень Анна. Я маю стояти біля каменя, коли Евелін себе вб’є. Незрушно. Не відступати від нього ані на дюйм — так вона сказала.

— У такому разі я своє завдання виконала і йду, — каже Евелін. — Де сріблястий пістолет?

Навіть у її тендітних пальцях він здається дрібничкою, радше прикрасою, ніж зброєю, з такого вкоротити собі віку аж соромно. Я міркую над тим, чи не в цьому, бува, сенс. Може, знаряддя й спосіб убивства обрані, щоби чимось дорікнути Евелін? Її не просто вб’ють — її принизять і підкорять собі.

Її позбавляють права вибору.

— Спосіб померти нівроку, — каже Евелін, дивлячись на пістолет. — Будь ласка, не запізнюйтеся, містере Дербі, я маю підозру, що від цього залежить моє життя.

Глянувши ще раз на скриньку, вона йде.

31

Обхопивши себе руками в марній спробі захиститися від холоду, стовбичу біля каменя, який Анна так старанно розташувала в траві. Боюся ступити бодай найменший крочок ліворуч, де принаймні мене сягатиме тепло жарівниці. Не знаю, навіщо я тут, але, якщо це частина плану, здатного врятувати Евелін, я стоятиму незрушно, хай навіть кров перетвориться на кригу.

Глянувши мигцем у бік дерев, бачу Морового Лікаря, який стоїть на своєму звичному місяці, ледь помітний у потемку. Він не дивиться на ставок, як мені було здалося, коли я бачив цю сцену очима Рейвенкорта. Погляд його спрямований кудись праворуч. Судячи з нахилу голови, він, схоже, з кимось розмовляє, хоча з такої відстані я не в змозі роздивитися, з ким саме. Але хай там як, це добрий знак. Евелін зауважила, що серед моїх подоб знайшла собі спільників, а отже, певна річ, там, у заростях, ховається хтось, готовий прийти їй на допомогу.

Евелін з’являється рівно об одинадцятій; у безвладно опущеній руці — сріблястий пістолет. Вона повільно йде повз жарівницю, пірнаючи з потемку у світло; поділ синьої вечірньої сукні тягнеться по траві. Мені кортить вихопити в неї пістолет, але ж десь далеко чиясь невидима рука вже порядкує незбагненними важелями. Я впевнений, що за хвилину пролунає чийсь крик, одна з моїх майбутніх подоб вибіжить з темряви, щоб повідомити Евелін, що все завершено, що вбивцю затримано. Вона впустить пістолет і вдячно хлипатиме, а Деніел розповість, яким чином ми з Анною обоє можемо звідси вибратися.

Уперше за весь час, відколи все це почалося, я почуваюся частиною чогось більшого.

Підбадьорений цією думкою, ціпенію біля каменя.

Евелін підходить до самісінької води, озирається на дерева. Мені здається, що вона от-от має помітити Морового Лікаря, але останньої миті дівчина відводить очі. Вона ледве тримається на ногах, заточується, наче рухаючись під музику, яку чути лише їй. Полум’я жарівниці відбивається в діамантовому кольє, наче по її горлу тече рідкий вогонь. Вона тремтить, на обличчі дедалі помітніший відчай.

«Щось не так».

Озираюся на бальну залу й бачу біля вікна Рейвенкорта, який тужливо дивиться на свою подругу. Якісь слова тремтять у нього на губах, але вони вже не зарадять.

— Допоможи мені, Боже… — шепоче Евелін у темряву.

Сльози струменять її щоками. Вона спрямовує пістолет собі в живіт і натискає на гачок.

Постріл такий гучний, що світ від нього неначе розколюється навпіл. Мій зляканий зойк тоне в його гуркоті.

У бальній залі гості заклякають, затамувавши дух.

Здивовані обличчя розвертаються до ставка, очі видивляються Евелін. Вона затискає рану на животі, між пальців цибенить кров. Обличчя спантеличене, наче сталося щось, що не мало статися, але, перш ніж це усвідомлює, дівчина заточується й долілиць падає у воду.

У нічному небі вибухають феєрверки, а гості мчать з бальної зали на моріжок, тицяють пальцями, зойкають. Хтось біжить просто на мене, важко брьохаючи по багну. Я озираюся — і саме цієї миті просто в мене всією вагою врізається чиєсь тіло. Падаю на землю.

Мій нападник намагається зіп’ястися, дряпає мені обличчя, кóпає коліном у живіт. Норов Дербі, який я щосили стримував, нарешті виривається з-під контролю. Люто скрикнувши, я в глупій темряві гамселю незнайомця, хапаю його за одяг, він несамовито смикається, намагаючись вивільнитися.