Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 3)
— А ось і ваша спальня, еге ж? — вигукує мій супутник, відчиняючи двері майже в кінці коридору.
Холодне повітря ляпає мені в обличчя, змушуючи трохи отямитись, але мій супутник одразу ж іде до вікна, щоб опустити підняту стулку. Слідом за ним я заходжу до затишної кімнати. Посеред неї височіє ліжко під балдахіном, королівську велич якого хіба трошки псує обвисла запона й заяложені завіси, гаптовані доволі облізлими птахами. У лівому кутку кімнати стоїть розсувна ширма, у шпарини між її тахлями я бачу чавунну ванну. За винятком цього, меблів тут обмаль, тільки нічний столик і велика одежна шафа біля вікна, потріскані й побляклі. З особистих речей тут лише Біблія короля Якова на нічному столику — обкладинка заяложена, кути сторінок заламані.
Поки мій добрий самарянин змагається із застряглою віконною рамою, я підходжу до нього, і краєвид з вікна миттю виганяє всі інші думки в мене з голови.
Нас зусібіч оточує густий ліс. У зеленій запоні ані селища, ані путівця. Без компаса, якби вбивця не продемонстрував милосердя, я ніколи не дістався б сюди, але все одно я не можу позбутися відчуття, наче мене заманили прямісінько в пастку. Кінець кінцем, нащо душогубові вбивати Анну й лишати мене живим? Єдино задля якогось далекосяжного плану. Чого треба від мене цьому дияволу такого, що він не міг дістати просто там, у лісі?
Мій супутник нарешті з виляском опускає стулку вікна й показує на крісло біля каміна, полум’я в якому ледь жевріє. Він передає мені хрусткого білого рушника з креденця[6], а відтак сідає на край ліжка, закинувши ногу на ногу.
— Ну ж бо, стариганю, тепер розповідайте все від початку, — каже він.
— Часу немає, — відповідаю я, хапаючись за бильце фотеля. — Згодом я відповім на всі ваші запитання, але спершу ми мусимо викликати поліцію та обшукати ліс! Там ховається безумець!
Він роздивляється мене, наче сподіваючись віднайти правду в складках мого забрьоханого вбрання.
— На жаль, викликати поліцію ми не зможемо: сюди не провели телефонної лінії, — каже, потираючи потилицю. — Але можна обшукати ліс і відрядити когось із челяді до селища, якщо ми таки щось знайдемо. Скільки часу вам потрібно, щоб перевдягтися? Вам доведеться показати, де саме все сталося.
— Розумієте… — Я кручу в руках рушник. — Це буде важко: я заблукав…
— Ну, тоді опишіть убивцю, — каже він і підсмикує холошу. Я бачу кісточку й сіру шкарпетку. — Який він був?
— Обличчя я не бачив, але на ньому було цупке чорне пальто.
— А ця Анна?
— Вона теж була в чорному, — кажу я, і щоки в мене маковіють, бо розумію, що більше нічого не знаю. — Я… Одне слово, мені відомо тільки її ім’я.
— Перепрошую, Себастіане. Я вирішив, що ви знайомі.
— Ні… — белькочу я. — Ну, тобто можливо. Я не певен.
Звісивши руки з колін, мій добрий самарянин нахиляється до мене зі спантеличеною усмішкою.
— Щось я не добираю. Як таке може бути, що ви знаєте її ім’я, але не певні, чи ви з нею знайомі?
— Я втратив пам’ять, хай йому грець! — перериваю його, скидаючи тягар цього зізнання просто на підлогу між нами. — Я навіть власного імені не пам’ятаю, а як друзів звати — тим паче!
Хвиля скепсису здіймається в його очах. І мені не годиться його за це винуватити: я й сам розумію, якою мірою безглуздо все це звучить.
— Моя пам’ять жодного стосунку не має до того, що я бачив, — наполягаю я, чіпляючись за залишки його довіри до себе. — Я бачив жінку, яку хтось переслідував, вона кричала, але її крик урвався після пострілу. Ми маємо обшукати ліс!
— Зрозуміло… — Він затинається, струшує якусь порошинку зі штанів. Наступні його слова звучать дуже обережно: він ретельно їх добирає, а вимовляє ще обачніше, наче пропонуючи мені якесь приношення: — А чи можливо таке, що ті двоє, яких ви побачили, — то були закохані голуб’ята? Може, вони просто бавилися в лісі? А звук… то могла хруснути якась гілка. Чи, може, то був постріл зі стартового пістолета? Холостим набоєм?
— Ні, ні, вона кликала на допомогу! Вона була налякана! — вигукую я і, не стримавшись, схвильовано схоплююся зі стільця, упускаючи на підлогу брудний рушник.
— Так, так, авжеж, — каже він заспокійливо, спостерігаючи, як я міряю кроками кімнату. — Я вам вірю, друже мій, але полісмени дуже прискіпливі щодо таких речей. До того ж їм подобається шити штатських людей у дурні…
Я безпорадно дивлюся на нього, відчуваючи, що тону в морі банальності.
— Її убивця дав мені оце, — кажу, раптом згадавши про компас, який лежить у мене в кишені. Витягаю його. Він зашмарований брудом, тому доводиться протерти його рукавом. — Там, позаду на корпусі, є монограма, — показую тремким пальцем.
Він вивчає компас, примруживши очі, ретельно оглядає його зусібіч.
— С. Б., — каже він звільна, зводячи очі на мене.
— Так!
— Себастіан Белл. — Він замовкає на мить, помітивши моє спантеличення. — Це ваше ім’я. С. — це Себастіан. Це ваші ініціали. Це
Роззявляю рота. І стуляю його, так і не видушивши жодного звуку.
— Напевне, я його загубив, — кажу нарешті. — А вбивця, мабуть, знайшов.
— Можливо, — киває він.
Саме його доброзичливість змушує мене почуватися так, ніби ґрунт вислизає з-під ніг. Він, певна річ, уважає, що я схиблений бевзь напідпитку, який цілу ніч вештався лісом, а тепер, повернувшись, верзе казна-що. Утім, замість лютитися, він мене жаліє. Оце найгірше. Лють вагома й відчувана, її прояви можна спростувати хоча б за допомогою кулаків. А жаль — це габа туману, у якій просто губишся.
Падаю у фотель, стискаю скроні. Там, у лісі, убивця, а я не годен переконати бесідника в тому, що нам загрожує небезпека.
«Убивця, який підказав вам шлях додому?»
— Я достеменно знаю, що саме бачив, — наполягаю я.
«Та ви навіть не знаєте, хто ви такий!»
— Певна річ, — киває мій бесідник, не розуміючи причини цієї заяви.
Я дивлюся в порожнечу, думаю тільки про жінку на ймення Анна, яка лежить у лісі мертва.
— Слухайте-но, ви поки що відпочиньте, — каже він, зводячись. — А я тим часом порозпитую, чи не зник, бува, хтось із будинку. Може, тоді ситуація стане зрозумілішою…
Тон у нього заспокійливий, але буденний. Хай там який доброзичливий цей чоловік щодо мене самого, він не йме віри моїм словам. Щойно зачинивши за собою двері, він задля годиться спитає когось із челяді, а тим часом мертва Анна й далі лежатиме в лісі.
— Я бачив, як убили жінку, — кажу, зморено спинаючись на ноги. — Я мав її захистити, але не зробив цього. І тепер ладен обшукати кожен дюйм цього лісу, якщо знадобиться, аби довести, що кажу правду.
Якусь мить він пильно дивиться мені просто в очі, його скепсис пасує перед моєю впевненістю.
— І звідки ви маєте намір почати? — запитує він. — Довкола тисячі акрів лісу, а ви, попри всі свої добрі наміри, на ногах не тримаєтеся. Хай там хто ця Анна, вона вже мертва, а її вбивця накивав п’ятами. Зачекайте годину — я зберу пошуковий загін і розпитаю челядь. Бодай хтось у цьому будинку має знати, хто вона така й куди поділася. Ми її знайдемо, обіцяю, але діяти треба розважливо… — Він стискає моє плече. — Ви згодні дослухатися до мене? Дайте мені годину. Будь ласка.
Мене аж душить незгода, але він таки має рацію. Мені треба відпочити, відновити сили, і, хоча смерть Анни ятрить сумління, я не хочу самотою вештатися лісом. Я ж заледве звідти врятувався.
Поступаюся, смиренно киваючи.
— Дякую, Себастіане, — каже він. — Для вас уже готують ванну. Опорядкуєте себе, а я відряджу до вас лікаря й накажу камердинерові приготувати для вас одяг. Відпочиньте трохи, зустрінемося у вітальні, коли час буде обідати.
Поки він не пішов, мені треба спитати, що це за місце таке, спитати, що я роблю тут, але мене поймає нетерплячка: я хочу, щоб він якнайшвидше взявся розпитувати, щоб можна було пристати до пошуків. Зараз одне тільки запитання не дає мені спокою. Він уже прочинив двері, коли мені нарешті вдається дібрати слова.
— У маєтку є хтось із моїх родичів? — питаю я. — Хтось, хто про мене хвилюється?
Він озирається на мене через плече; в очах співчуття.
— Ви нежонатий, друже мій. Родичів не маєте, за винятком якоїсь підстаркуватої тітки, яка контролює ваші фінанси. Друзі у вас є, от я, прикладом, один з них, але хай там хто ця Анна, ви ніколи про неї не згадували під час наших розмов. Відверто кажучи, аж дотепер я від вас навіть імені цього не чув.
Під моїм розчарованим поглядом він зніяковіло відвертається й зникає в зимному коридорі. Двері зачиняються за ним, полум’я в каміні непевно стинається.
3
Схоплююся зі стільця — ще навіть не вгамувався протяг з коридору. Висуваю шухляди нічного столика, шукаючи бодай якусь згадку про Анну серед речей, хоча б щось, що могло б довести: вона не вигадка мого хворого мозку. На жаль, спальня вперто не виказує власних таємниць. Окрім портмоне з кількома фунтами, єдиний особистий предмет, який трапився мені на очі, — це листівка-запрошення із золотим тисненням. На лиці — список гостей, з іншого боку — припис від руки вишуканим почерком:
Запрошення адресоване докторові Себастіану Беллу. Лише за кілька секунд мені вдається збагнути, що це моє власне ім’я. А й справді, мій добрий самарянин раніше його згадував, але зараз, коли бачу його на папері, та ще й із зазначенням фаху, це ще дужче спантеличує мене.