Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 5)

Лише годину тому я був вважав, що вбивця грає зі мною, знущається морально, але фізично не зашкодить. Серед людей я почувався в достатній безпеці, щоб наполягати, що ми маємо вирушити на пошуки тіла Анни, тим самим прискоривши пошук її вбивці. Але тепер усе інакше. Хтось уже зазіхав на моє життя, і я не маю жодного наміру затримуватися тут, щоб у душогуба з’явилася нагода спробувати ще раз. Мертві не можуть сподіватися на те, що живі повернуть їм борги. Хай там як я завинив перед Анною, сплатити свій борг доведеться звіддаля. От поспілкуюся зі своїм добрим самарянином у вітальні, а потім діятиму так, як і порадив мені Діккі, — повернуся до селища.

Час мені вирушати додому.

4

Вода вихлюпується через краї ванни, поки я квапливо змиваю із себе шар бруду й падолисту — щільний, наче друга шкіра. Пильно роздивляюся вимите рожеве тіло, намагаючись знайти родимки чи шрами — будь-що, аби пригадати бодай щось. За двадцять хвилин я маю бути на першому поверсі, але про Анну я наразі знаю не більше, ніж тоді, коли, зашпортуючись, піднявся на ґанок Блекгіт-гаусу. Битися в кам’яну стіну власного розуму було не вельми приємно, навіть коли я ще вважав, що це якось зарадить пошукам, але зараз відсутність бодай якихось відомостей узагалі може звести все на пси.

Коли я нарешті завершую митися, вода у ванні геть чорна, і настрій у мене такий самий. Понуро витираюся рушником і роздивляюся стос випрасуваного одягу, який приніс камердинер. Убрання здається мені якимось аж надміру манірним, але, передивившись уміст одежної шафи, я враз розумію, що завдання, яке перед ним стояло, виявилося не з легких. Беллів гардероб (так, я й досі не спромігся усвідомити, що він і я — одна й та сама особа) — це кілька однакових костюмів, два смокінги, мисливський стрій, дюжина сорочок і кілька камізельок. Усі вони різних відтінків сірого й чорного — непоказний однострій людини, що веде надзвичайно безлике життя. Те, що ця істота могла спровокувати когось до насильства, найхимерніше в сьогоднішніх ранкових подіях.

Хутко вдягаюся, але нерви в мене такі розшарпані, що для того, щоб примусити себе рушити до дверей, доводиться глибоко вдихнути й навіть приголубити себе самого різким словом. Інстинкт підказує, що я маю щось покласти до кишені, перш ніж полишити кімнату, і рука мимоволі тягнеться до креденця, але безпорадно завмирає. Отже, я мусив узяти щось, чого зараз там немає, але от що саме, не пам’ятаю. Мабуть, мене переслідують старі звички Белла, тінь мого колишнього життя. Цей потяг такою мірою потужний, що я почуваюся вкрай химерно, виходячи з кімнати з порожніми руками. На жаль, єдина річ, яку я приніс із лісу, — це той бісів компас, але тепер і він десь подівся. Либонь, його забрав мій самарянин — той, кого доктор Діккі назвав Деніелом Коулріджем.

Пойнятий хвилюванням, виходжу до коридору.

Усі спомини, що в мене наразі є, — це те, що відбулося вранці, та й навіть їх мені годі втримати в пам’яті.

Челядник, якого я перестрів, пояснює мені, як пройти до вітальні. Вона виявляється за обідньою залою, на іншому боці мармурового вестибюля, куди я увірвався сьогодні вранці. Місце неприємне: панелі темного дерева й криваво-червоні запони викликають асоціації з величезною домовиною; вугілля тліє в каміні, наповнюючи повітря мастким згаром. Тут зібралися десь із дюжину гостей, і, попри те що стіл заставлений холодними наїдками, більшість присутніх вмостилася в обіпнутих шкірою фотелях чи стоїть біля вікон у свинцевих рамах, похмуро дивлячись на негоду, що вирує там, зовні. Покоївка у фартуху, заляпаному джемом, непомітно сновигає між панством, збираючи брудні тарілки й спорожнілі келихи на величезну срібну тацю, яку насилу втримує. Опасистий чолов’яга в зеленому твідовому мисливському строї вмостився за фортепіано в кутку й награє якусь сороміцьку пісеньку — щоправда, смак присутніх ображає радше невправне виконання, ніж зміст. На піаніста ніхто не звертає уваги, хоча він аж зі шкіри пнеться.

Уже майже полудень, а Деніела немає. Тому я роздивляюся карафки в буфеті, зеленого поняття не маючи щодо їхнього вмісту й не уявляючи, який із цих напоїв мені до смаку. Урешті-решт наливаю собі якоїсь брунатної рідини й озираюся на інших гостей, сподіваючись побачити в чиїхось очах вогник упізнання. Якщо один із присутніх на мене напав, він достеменно не стримає роздратування, побачивши, що я живий-здоровий. Авжеж, якщо лиходій себе викриє, мій мозок його впізнає?.. Певна річ, за умови, що мене взагалі стане на те, щоб відрізнити присутніх одне від одного. Майже всі чоловіки тут — галасливі, мордаті нахаби у твідових мисливських строях, а жінки вбрані в скромні спідниці, лляні блузи й кардигани. На відміну від своїх гучних супутників, вони поводяться тихо й статечно, нишком споглядаючи мене краєм ока. Враження таке, що за мною спостерігають крадькома, наче за якимось екзотичним птахом. Страшенно неприємне відчуття, хоча причини такої поведінки цілком зрозумілі. Деніел, розпитуючи присутніх, не міг не згадати про те, у якому я стані. Тож тепер мимоволі я також став для тутешніх гостей розвагою.

Стискаючи келих, намагаюся відволіктися, дослухаючись до розмов навколо, але враження таке, що я запхав голову просто в трояндовий кущ. Половина присутніх нарікає, інша половина — це ті, на кого вони нарікають. Їм не подобається житло, їжа, челядь, що ледарює замість бути напохваті, віддаленість маєтку й те, що їх сюди привезли замість пояснити, як дістатися самотужки (одначе тільки Бог віда, як би вони знайшли цей будинок у глушині). А понад усе, втім, усіх дратує негостинність леді Гардкасл, яка й досі не вийшла до панства попри те, що багато з гостей прибули до Блекгіту ще напередодні ввечері, тому її відсутність вони розцінюють як особисту образу.

— Перепрошую, Теде, — вигукує служниця, намагаючись протиснутися повз якогось чоловіка за п’ятдесят. Він кремезний, засмаглий, з ріденькою рудою чуприною. Мисливський стрій мало не лусне на повнявому тілі: ще трохи — і його можна буде зважити череванем. На засмаглому обличчі яскраво сяють блакитні очі.

— «Теде»? — вигукує він злостиво, перехопивши дівчину за зап’ясток і стискаючи його так, що покоївка аж кривиться від болю. — Та за кого в біса ти мене маєш, Люсі?! Я для тебе містер Стенвін, я з вами, щурами з наймиття, більше не знаюся!

Вона вражено киває, озирається на нас, благаючи про допомогу. Ніхто ані м’язом не ворухне, навіть фортепіано прикусило язика. Вони ж усі бояться цього чолов’ягу, розумію я. І, на свій сором, сам також його боюся. Ціпенію, спостерігаючи за ними з-під примружених повік і страшенно сподіваючись, що не приверну уваги цього грубіяна.

— Облиште її, Теде, — каже Деніел Коулрідж, з’являючись в отворі дверей.

Голос його зимний і впевнений. У ньому бринить натяк на загрозу.

Стенвін сапає й, примружившись, дивиться на Деніела. Як супротивники вони один одному не рівня. Стенвін кремезний, приземкуватий і аж парує люттю. Деніел стоїть, тримаючи руки в кишенях і схиливши голову до плеча, але щось у його поставі змушує Стенвіна вгамуватися. Можливо, він боїться, що втрапить під потяг, на прибуття якого немов чекає Деніел.

Зібравшись на дусі, цокає годинник.

Форкнувши, Стенвін відпускає покоївку, бурмотить щось нерозбірливе і йде, зачепивши плечем Деніела, який і досі стовбичить у дверях.

Кімната одностайно зітхає, знову оживає фортепіано, героїчний годинник і далі цокає, наче нічого не сталося.

Деніел оцінювально переводить очі з одного обличчя на інше.

Неспроможний витримати цей пильний погляд, дивлюся на власне відображення в шибі. На моєму лиці огида, відраза до незліченних вад власного характеру. Спершу вбивство в лісі, тепер ще й це. Скільки ще халеп я омину, перш ніж стане відваги втрутитися?

До мене підходить Деніел, його віддзеркалення примарою виринає в шибі.

— Белле, — каже тихо, торкаючись мого плеча. — Можна вас на хвилинку?

Згорбившись від сорому, що тисне на плечі, іду слідом за ним до сусіднього з вітальнею кабінету. Погляди всіх присутніх впинаються мені в спину. Тут навіть іще похмуріше, ніж у вітальні: плющ, який давно не підстригали, оповив вікна у свинцевих рамах, олійні фарби потьмянілих картин поглинають те благеньке світиво, що сотається крізь шиби. Письмовий стіл стоїть біля вікна з краєвидом на моріжок. Схоже, за ним нещодавно хтось сидів. З-під перової ручки клаптиком промокального паперу розпливається пляма атраменту, обіч лежить канцелярський ніж. Це ж уявити лишень, які послання народжуються в цій гнітючій атмосфері.

У протилежному кутку кімнати, біля ще одних дверей, спантеличений молодик у мисливському строї зазирає в рупор грамофона, достеменно дивуючись, чому платівка обертається, але жодного звуку немає.

— Один семестр у Кембриджі — і він уже вирішив, що він Ісамбард Кіндом Брунель[8], — зауважує Деніел, змусивши молодика покинути своє заняття.

Йому щонайбільше двадцять чотири роки. Волосся темне, риси якісь сплюснені, пласкі — враження таке, що обличчя його притиснули до скла. Угледівши мене, юнак широко всміхається, і крізь подобу дорослого чоловіка, наче крізь віконечко, визирає хлопчик.

— Беллі, телепню, от ви де! — вигукує він, водночас потискаючи мені руку й плескаючи по спині. Мене наче затискають у лещатах його приязні.