Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 27)

— Звідки у вас ці костюми? — допитуюсь.

Цей хлопчина спантеличено витріщається на мене, сірі очі налиті кров’ю. Погляд його тьмяний, позбавлений жодного виразу — порожній дверний отвір, за яким немає й натяку на думку. Він висмикує руку, тицяє пальцем мені в груди.

— Агов, а чемніше можна? — бурмотить напідпитку.

Йому аж кулаки сверблять, і, змахнувши ціпком, я даю йому нагоду дістати прочуханку, на яку він так напрошувався. Важкий удар ціпком по нозі — і він опускається на одне коліно. Лається, намагаючись підвестися, спирається долонею на підлогу — і я зараз же кінцем ціпка пришпилюю його руку до паркету.

— Костюми, — вигукую я. — Звідки ви їх узяли?

— На горищі знайшли, — відповідає він; пополотніле обличчя здається таким само білим, як забута машкара. — Та їх там кількадесят на вішаку!

Він намагається вивільнити долоню, але я ж поки що не спираюся на ціпок усією вагою! Я дужче налягаю на нього — і обличчя мого бесідника кривиться від болю.

— Звідки ви про них дізналися? — питаю, трохи послаблюючи тиск.

— Якийсь лакей учора розповів, — каже він, в очах міняться сльози. — Він і сам уже в такому був — у машкарі, у циліндрі, усе як годиться. У нас не було костюмів, тому він провів нас усіх на горище, щоб ми собі щось підібрали. Він й іншим допомагав. Там, либонь, два десятки людей було, слово честі!

«Схоже, Моровий Лікар не хоче, щоб його знайшли».

Ще якусь мить дивлюся, як він корчиться на підлозі, подумки зважуючи його щирість до виразу болю на обличчі. Доходжу висновку, що вони приблизно однакові, і зводжу ціпок, дозволяючи хлопчині забратися. Він шкандибає геть, стискаючи постраждалу руку. Щойно молодик зникає з поля зору, як, помітивши мене в натовпі, з юрби вигулькує Майкл і рішучо прямує в мій бік. Він схвильований, на щоках маковіють червоні плями. Губи швидко ворушаться, але слів не чути через музику й сміх.

Я подаю знак, що не розумію, тому він підходить ближче.

— Чи ви не бачили моєї сестри? — гукає він.

Хитаю головою, відчуваючи раптовий страх. По його очах я завважую, що щось не так, але, перш ніж устигаю розпитати його, він знову зникає у вирі гостей.

Мені спекотно, у голові паморочиться, погане передчуття не полишає мене. Проштовхуюся назад до дивана, знімаю краватку-метелик, розстібаю комірець. Повз мене мчать постаті в машкарах, оголені жіночі руки блищать від поту.

Мене млоїть, свято анітрохи не тішить. Я розмірковую, чи, може, варто приєднатися до пошуків Евелін, коли повертається Каннінгем. Він приносить пляшку шампанського в срібному відерці з льодом і два келихи на довгих ніжках. Метал упрів, і Каннінгем так само. Минуло так багато часу, що я вже й забув, куди саме він ходив.

— Де ви були?! — горлаю йому просто у вухо.

— Здалося… бачив Саткліффа, — кричить він у відповідь, половину слів геть не чути через музику. — …Маскарадний стрій…

Схоже, з Каннінгемом сталося те саме, що й зі мною.

Киваю, — мовляв, зрозуміло, — а відтак ми сідаємо й мовчки п’ємо, видивляючись Евелін. Моя тривога дужчає. Треба звестися, обшукати будинок, розпитати гостей, але Рейвенкорт на такі подвиги не спроможний. У цій кімнаті забагато люду, а він надто зморений. Він тямущий спостерігач, а не людина дії, і, якщо я хочу допомогти Евелін, скористатися треба саме його найкращими рисами.

Завтра, можливо, я сновигатиму будинком, але сьогодні маю просто дивитися. Мені треба побачити все, що відбуватиметься в бальній залі, завважити кожну дрібницю, щоб запобігти трагічним подіям цього вечора.

Шампанське заспокоює мене, але я відставляю келих убік, не бажаючи втрачати ясність розуму. Саме тоді помічаю Майкла, який простує вгору сходами, що ведуть до галереї над бальною залою.

Оркестр замовкає, гомін і сміх звільна згасають, і всі обертаються до господаря маєтку.

— Перепрошую, що перериваю веселощі, — каже Майкл, учепившись у поруччя сходів. — У мене до вас дивне запитання: чи хтось, бува, не знає, де зараз моя сестра?

Натовпом перекочуються брижі пошепту, гості ззираються. За хвилину стає зрозуміло, що Евелін у бальній залі немає.

Першим її помічає Каннінгем.

Він торкається мого плеча й показує на неї: Евелін, заточуючись напідпитку, іде повз запалені жарівниці до дзеркального ставка. Вона вже доволі далеко, її то освітлює полум’я, то вона зникає в потемку. А в руці виблискує маленький сріблястий пістолет.

— Покличте Майкла! — гукаю я.

Каннінгем проштовхується крізь натовп, а я спинаюся на ноги й, похитуючись, шкандибаю до вікна. Окрім нас із Чарльзом, ніхто інший іще не встиг її побачити. У залі знову здіймається гамір, миттєве хвилювання, викликане Майкловим запитанням, ущухає. Скрипаль ладнає інструмент, на годиннику одинадцята вечора.

Я дістаюся дверей у сад саме тієї миті, коли Евелін підходить до ставка.

Вона тремтить і заточується.

Стоячи поміж дерев буквально за кілька кроків від водойми, за нею незворушно спостерігає Моровий Лікар. Полум’я ліхтарів відбивається в його машкарі.

Сріблястий пістолет зблискує, коли Евелін підносить його до живота. Музику й розмови крає звук пострілу.

Менше з тим, ще якусь мить здається, ніби нічого не сталося. Евелін стоїть біля самої води, наче милуючись власним відображенням. Потім ноги їй підтинаються, пістолет падає з руки, а сама вона долілиць валиться у воду. Моровий Лікар схиляє голову й зникає в темряві між дерев.

Я лише почасти усвідомлюю, що довкола лунають крики, що за спиною в мене метушаться якісь люди, вибігають на моріжок, а в небі вибухає обіцяний феєрверк, заливаючи ставок різнокольоровим світивом.

Я дивлюся, як Майкл мчить у темряву до сестри, яку вже запізно рятувати. Він кличе її на ім’я, його голос заглушують вибухи петард. Він заходить до чорнильно-чорної води й піднімає тіло. Зашпортуючись та зісковзуючи, він намагається витягти її зі ставка, але врешті-решт падає, досі стискаючи Евелін в обіймах. Він цілує її обличчя, благає розплющити очі, але все марно. Смерть уже зробила ставку, Евелін програла й сплатила за свій програш, віддавши найцінніше.

Сховавши обличчя у вологому волоссі сестри, Майкл ридає. Він не усвідомлює, що довкола вже зібралася юрба. Сильні руки відривають його від мертвого тіла, кладуть його на траву. Доктор Діккі дістає змогу опуститися навколішки й оглянути Евелін. Утім його навички не потрібні. Рана в животі й срібний пістолет на траві самі по собі доволі промовисті. Попри це, він усе одно схиляється над нею, притискає пальці до шиї, намагаючись намацати пульс, а потім дбайливо витирає брудну воду з її обличчя.

Досі стоячи біля тіла навколішки, він жестом підкликає Майкла, бере скорботного молодика за руку, схиляє голову й заходиться бурмотіти ледь чутно щось, схоже на молитву.

Я вдячний йому за таке шанобливе ставлення.

Кілька жінок ридають на дбайливо підставлених плечах своїх супутників, але їхня вистава непереконлива. Враження таке, ніби бал іще не завершено. Наче вони й досі танцюють, просто па змінилися. Евелін заслуговує на більше, ніж стати розвагою для цих людців, яких вона зневажала. Доктор, здається, це розуміє, тому що кожна його дія, навіть найменша, ніби повертає їй якусь дещицю гідності.

Молитва триває всього хвилину, і, коли вона спливає, Діккі накриває обличчя Евелін власним піджаком, наче незмигний погляд її очей є гіршим видовищем, ніж криваві плями на сукні.

На щоці доктора виблискує сльозинка. Він зводиться, обіймає Майкла за плечі й веде згорьованого брата Евелін геть. Мені здається, ніби вони обидва миттю постарішали — так повільно рухаються, згорблені, розчавлені тягарем горя, що гнітить їх обох.

Щойно вони заходять до будинку, натовпом ширяться чутки. Мовляв, уже їде поліція, а ще знайшли прощальну записку, а ще це привид Чарлі Карвера, який занапастив іще одне дитя Гардкаслів. Усі ці балачки витають між гостей, а коли дістаються мене, оповідь уже збагатилася деталями й подробицями, достатніми для того, щоб її можна було презентувати у світському товаристві.

Видивляюся Каннінгема, але його ніде не видно. Не уявляю, куди це він подівся. Утім погляд у нього меткий, а руки вправні, тож він, напевне, знайшов собі справу, на відміну від мене. Постріл мене просто збентежив.

Повертаюся до спорожнілої бальної зали, важко опускаюся на канапу, на якій сидів до того, і намагаюся зосередитися. Мене й досі трясе.

Знаю, що завтра моя подруга знову буде жива-здорова, але це не змінює того, що сталося, це не здатне вплинути на спустошення, яке я відчув, коли став свідком подій.

Евелін наклала на себе руки, і винен у цьому я. Її весілля з Рейвенкортом було покаранням, приниженням, яке мало підштовхнути її до межі, і, хай навіть мимоволі, я відіграв у цьому певну роль. Саме Рейвенкорта вона ненавиділа, саме моя присутність змусила її прийти до дзеркального ставка з пістолетом у руці.

А як щодо Морового Лікаря? Він же обіцяв мені свободу в обмін на розслідування вбивства, яке не скидатиметься на вбивство! Утім я на власні очі бачив, як Евелін застрелилася після того, як, охоплена відчаєм, утекла з вечері. Жодного сумніву щодо її дій чи мотивів немає, і це змушує мене замислитися щодо справжніх намірів мого тюремника. Може, його пропозиція була лише черговим знущанням, примарою надії, ганяючись за якою, можна збожеволіти?