Стюарт Тёртон – Сім смертей Евелін Гардкасл (страница 26)

— Чому ви не попередили мене про одруження Рейвенкорта й Евелін? — різко питаю я.

— Хотів вас принизити, — відповідає він.

Зустрівшись із ним очима, ціпенію, щоки буряковіють. Очі в нього зелені, зіниці темні, наче чорнильні ляпки. У погляді впевненість — такої вистачить на те, щоб здіймати на герць армії чи палити храми. Помагай Боже Рейвенкортові, якщо цьому хлопцеві колись набридне бути в нього напохваті.

— Рейвенкорт марнославний, його легко збентежити, — каже Каннінгем незрушно. — Я помітив, що ви успадкували цю рису його характеру, тому вирішив цим скористатися.

— Але чому? — допитуюся, вражений його відвертістю.

— Ви шантажували мене, — знизує він плечима. — Ви ж не вважаєте, що це вам так минеться?

Кліпаю кілька секунд, аж тоді вибухаю реготом. Нестримним реготом, аж складки плоті трясуться, — так мені подобається його зухвалість. Я принизив його, і він віддячив мені тим самим — приниженням. А знадобилася йому для цього лише дещиця терпіння. Хіба ж це не чудово?

Каннінгем супиться, брови його зсуваються.

— Ви що, не сердитеся? — питає він.

— Вам, вочевидь, байдуже до того, серджусь я чи ні, — кажу, витираючи сльози, що навернулися на очі. — До того ж, хай там як, але першим камінь жбурнув я. А отже, немає сенсу нарікати на те, що у відповідь прилетіла ціла брила.

Мої веселощі викликають у мого бесідника усмішку.

— Схоже, ви й справді не такий, як лорд Рейвенкорт, — каже він звільна, наче зважуючи кожне слово.

— Почнімо з того, що мене звуть інакше, — кажу я, простягаючи йому руку. — Ейден Бішоп.

Він міцно потискає мою долоню, усмішка ширшає.

— Приємно познайомитися, Ейдене. Я Чарльз.

— Що ж, Чарльзе, я не збираюся нікому викривати вашу таємницю й перепрошую, що погрожував це зробити. Я просто хочу врятувати Евелін Гардкасл і забратися з Блекгіту, а часу в мене і для того, і для іншого обмаль. Мені потрібен друг.

— Мабуть, навіть не один, — каже він, протираючи рукавом окуляри. — Щиро кажучи, ваша історія такою мірою химерна, що навряд чи я спромігся б лишатися осторонь, навіть якби мав таке бажання.

— Тоді рушаймо, — підсумовую я. — За словами Деніела, Евелін буде вбито сьогодні на балу, об одинадцятій годині вечора. Якщо ми маємо її врятувати, то нам треба бути саме там.

Бальна зала розташована з іншого боку вестибюля. Каннінгем підтримує мене під лікоть, поки ми туди йдемо. Із селища прибувають екіпажі, шикуються на гравійній під’їзній алеї. Форкають коні, лакеї розчахують двері, впускаючи гостей у маскарадному вбранні, які сновигають туди й назад, ніби канарейки, що їх повипускали з кліток.

— Чому Евелін змушена вийти заміж за Рейвенкорта? — пошепки питаю в Каннінгема.

— Через гроші, — відповідає той. — Лорд Гардкасл відомий не тільки своїм талантом невдало вкладати кошти, але й тим, що ніколи не вчиться на власних помилках. Ширяться чутки, що він своїми оборудками вже майже довів родину до банкрутства. В обмін на право отримати Евелін за дружину Рейвенкорт пообіцяв лордові й леді Гардкаслам щедру винагороду, ще й зобов’язався за кілька років купити в них Блекгіт за грубі гроші.

— То он воно що, — кажу я. — Гардкасли в скруті, тому вирішили віддати під заставу власну дочку, наче якісь старі коштовності…

Подумки повертаюся до ранкової шахової партії, згадую посмішку Евелін, коли я простував до виходу з оранжереї. Але ж Рейвенкорт не наречену собі купує, а безодній колодязь зневаги! Цей старий дурень хоч розуміє, у яку халепу встряє?

— А як щодо Себастіана Белла? — питаю, згадавши про доручення, яке давав був Каннінгемові. — Ви з ним поговорили?

— На жаль, ні. Нетяга лежав на підлозі непритомний, коли я зазирнув до його кімнати, — каже він зі щирим співчуттям. — А ще я побачив там мертвого кроля. Схоже, у цього вашого Лакея якесь збочене почуття гумору. Я покликав лікаря й залишив їх удвох. Гадаю, ваш експеримент доведеться відкласти на інший день.

Розчарування моє тоне в музиці, яка б’ється в зачинені двері бальної зали. Слуга прочиняє їх перед нами, і звуки вихоплюються до вестибюля. Усередині щонайменше півсотні людей, які кружляють у м’якому світлі люстри, наїжаченої свічками. На підвищенні біля віддаленої стіни завзято грає оркестр, але більшість кімнати відведена для танців: арлекіни пускають бісиків єгипетським царицям і всміхненим дияволицям. Блазні вистрибують і знущаються, збивають з чужих голів напудрені перуки, висмикують з рук визолочені маски на довгих паличках. Сукні, плащі й криноліни шелестять підлогою, стовписько збиває з пантелику. Єдине вільне місце — поряд із Майклом Гардкаслом, адже промені його блискучої маски-сонця такі довгі й гострі, що підступатися до нього просто небезпечно.

Ми спостерігаємо за подіями з галереї, з якої ведуть до залу маленькі східці. Я мимоволі тарабаню пальцями по бильцях у такт музиці. Якась частина мене, та, що залишилася від Рейвенкорта, знає цю мелодію, ба більше, любить її. Йому кортить узяти інструмент і заграти.

— Рейвенкорт що, уміє грати? — запитую в Каннінгема.

— Умів замолоду, — відповідає той. — Він був справді талановитим скрипалем, це всі визнавали. Але зламав руку, коли катався верхи, і відтоді вже не міг грати так само віртуозно, як раніше. Гадаю, йому й досі цього бракує.

— І справді бракує, — відповідаю я, здивований глибиною цієї туги.

Відкидаючи ці думки, зосереджуюся на більш нагальних справах. А втім, у мене зеленого поняття немає, як видивитися Саткліффа в цьому натовпі.

«Чи як знайти Лакея».

Серце в мене заходиться. Про це я й не подумав. Серед галасу й штурханини удар леза може минутися геть непоміченим.

Від самої цієї думки Белл накивав би п’ятами до власної спальні, але Рейвенкорт — людина міцнішого гарту. Якщо замах на Евелін буде скоєно саме тут, то тут я й мушу бути, хай там що. Чарльз підтримує мене попід руку, і ми спускаємося сходами, намагаючись триматися в тих кутках бальної зали, які губляться в затінку.

Клоуни плескають мене по плечу, навколо кружляють у вихорі танцю жінки, ховаючи обличчя під машкарами-метеликами. Я майже не зважаю на все це, проштовхуючись до диванів біля дверей у сад: там можна буде дати спочинок змореним ногам.

Аж дотепер я бачив інших гостей Блекгіту лише маленькими групами, тому їхня неприязнь відчувалася не так сильно. Зараз я наче опинився в її тенетах — і це зовсім інше відчуття. Що щільнішим стає натовп людей і що гучнішим галас, то густішає габа зла навкруги. Більшість чоловіків мають такий вигляд, наче всю другу половину дня провели, зазираючи до чарки, тож тепер вони не танцюють, а радше тиняються довкола, похитуючись, гримаючи один на одного й витріщаючись на оточення. Поводяться, наче справдешні дикуни. Панянки регочуть, закидаючи голови, їхній макіяж пливе, волосся скуйовджене, а вони все переходять від одного партнера до іншого, змушуючи казитися маленьку зграйку заміжніх леді. Ті боязко з’юрмилися, нашорошено позираючи на цих захеканих створінь із шаленими очима.

«Машкара ліпше за все здатна продемонструвати справжнє єство людини».

Чарльз обіч мене стає дедалі напруженішим, щокроку міцніше стискає пальці на моєму лікті. Усе це неправильно. Веселощі надто надсадні. Останнє свято перед тим, як було зруйновано Гоморру.

Нарешті ми дістаємося дивана. Чарльз допомагає мені вмоститися на подушках. У натовпі сновигають покоївки, розносячи таці з напоями, але з нашого кутка підкликати їх просто немає змоги. Розмовляти в такому галасі неможливо, але Каннінгем показує на столик з шампанським, довкола якого, непевно тримаючись на ногах, юрмляться гості. Я киваю, витираючи піт з чола. Можливо, шампанське допоможе мені заспокоїти розшарпані нерви. Камердинер іде, щоб принести пляшку. Я відчуваю легенький подув протягу й помічаю, що хтось прочинив двері в сад — либонь, для того, щоб бодай трішки провітрити. Там, за вікнами, темно, хоч в око стрель, але челядь запалила жарівниці, і тепер вервечка тремких вогників указує шлях до свічада ставка, оточеного деревами.

Темрява клубочиться, набирає обрисів, щільнішає, наближається, свічки освітлюють бліде обличчя.

Не обличчя — машкару.

Білу порцелянову машкару з пташиним дзьобом.

Роззираюся, шукаючи поглядом Чарльза, сподіваючись, що він десь поблизу, тож зуміє перехопити цього хлопа, але натовп відтіснив від мене камердинера. Знову озираюся на двері до саду й бачу, як Моровий Лікар плечем розсуває гульвіс, прокладаючи собі шлях.

Хапаючи ціпок, важко спинаюся на ноги. Либонь, потонулі кораблі з океанського дна піднімають, докладаючи куди менше зусиль. Чвалаю до виру маскарадного вбрання, у якому сховалася моя здобич. Мигцем бачу то виблиск машкари, то змах плаща, але Моровий Лікар наче лісовий туман: ухопити його неможливо.

Він зникає десь у віддаленому кутку зали.

Роззираюся, намагаючись його видивитися, аж раптом хтось мало не збиває мене з ніг.

Мало не заревівши від люті, озираюся й стикаюся з карими очима, що дивляться на мене з-за порцелянової дзьобатої машкари. Серце заходиться, я здригаюся, але людина швидко знімає маску, і я бачу худорляве юнацьке обличчя.

— Боже милий, перепрошую, — вигукує молодик. — Я не…

— Рочестере! Рочестере, ходіть-но сюди! — гукають його з натовпу.

Ми з незнайомцем водночас озираємося й бачимо, що до нас наближається ще один гість, убраний у стрій Морового Лікаря. А за ним іще один. Іще трьох я помічаю серед натовпу. Моя здобич множиться, але жоден із цих людей не може бути моїм бесідником. Один надто кремезний і приземкуватий, інший надто високий і худорлявий, усі вони лише недосконалі копії оригіналу. Вони намагаються відтягти від мене свого приятеля, але я хапаю когось із них за руку — байдуже, кого саме, вони всі однакові.