Стивен Кинг – Талiсман (страница 99)

Він повернувся в коридор і побачив, що Річарда нема.

— Річарде? — крикнув Джек, відчуваючи, як швидко забилося серце.

Жодної відповіді.

— Річарде!

У повітрі висів важкий запах розлитого одеколону.

— Річарде, де ти, чорт забирай!

Рука Річарда лягла на плече Джека, і той закричав.

— Не розумію, чому ти так кричав, — сказав Річард пізніше. — Це ж був усього лишень я.

— Я просто нервую, — втомлено відповів Джек.

Вони сиділи на третьому поверсі в кімнаті хлопця з на диво гармонійним ім’ям Альберт Гамберт. Річард казав, що його прозвали Альбертом Пузирем, бо він був найтовстішим хлопчиком у школі, і Джек вірив у це — кімнату було забито шкідливою їжею. Відчувалося, що цей хлопчик понад усе на світі боїться не заборони тренувань з баскетболу і не двійки за тригонометрію. Ні, його лякало інше: прокинутися вночі й з’ясувати, що поряд немає упаковки пончиків або кексів із арахісовим маслом. Усі його запаси було розкидано по кімнаті. Скляна банка з маршмелоу розбилася, але Джек ніколи не любив маршмелоу. Так само, як лакричних черв’яків. Альберт тримав цілу коробку цих ласощів на верхній полиці шафи. На коробці Джек прочитав: «З Днем народження, любий. Від твоєї мами».

«Одні мами шлють коробки з лакричними черв’яками, інші батьки — блейзери “Брукс Бразерс”, — втомлено подумав Джек, — і якщо є різниця, то одному Джейсону відомо, в чому вона полягає».

Вони знайшли в кімнаті Альберта Пузиря достатньо їжі, щоб улаштувати трапезу з ковбасками «Слім Джимс», пепероні, нарізаної скибками, і картопляними чіпсами зі смаком солі й оцту. На десерт з’їли упаковку печива. Джек приніс із коридору викинутий туди стілець Альберта і сів біля вікна. Річард умостився на ліжку.

— Так, ти справді нервуєш, — погодився Річард і похитав головою, коли Джек запропонував йому останнє печиво. — Це, звісно ж, параноя. Усе через те, що ти провів останні два місяці в дорозі. Тобі покращає, щойно ти повернешся до матері, Джеку.

— Річарде, — Джек відкинув порожню упаковку «Феймос Еймос», — годі молоти дурниці. Ти що, не бачиш, що відбувається в кампусі?

Річард облизнув губи.

— Я це пояснив. У мене температура. Може, нічого і не відбувається, а якщо й навпаки, то нічого незвичайного. Це моя свідомість сприймає все неправильно. Це один варіант. Інший… ну… драг-дилери.

Річард пересунувся до узголів’я ліжка Альберта Пузиря.

— Ти не вживав наркотиків, Джеку? У своїх мандрах? — Очі Річарда знову спалахнули розумним сяйвом. «Ось логічне пояснення, логічний вихід із цієї ситуації, — промовляло це світло, — Джек якимось чином виявився причетним до торгівлі наркотиками, і ці люди прийшли за ним».

— Ні, — втомлено відповів Джек. — Я завжди вважав, що ти адекватно оцінюєш ситуацію, Річарде, і навіть уявити не міг, що на власні очі побачу, як ти — ти! — використовуєш голову, щоб викривляти факти.

— Джеку, це якась маячня… і ти це знаєш.

— Нарковійни в Спрінгфілді, штат Іллінойс? — перепитав Джек. — І хто з нас розповідає побрехеньки Сібрук-Айленда?

Саме тієї миті в кімнату влетів камінь, засипавши уламками скла підлогу.

Розділ тридцять третій

Річард у мороці

Річард закричав і виставив уперед руку, щоб захистити обличчя. Полетіло скло.

— Подай його сюди, Слоуте!

Джек підвівся. Тупа злість виповнила його. Річард схопив друга за руку.

— Джеку, ні! Відійди від вікна!

— Нахуй, — прогарчав Джек. — Я втомився, що про мене говорять, як про піцу.

Почвара-Етерідж стояла через дорогу, на тротуарі на краю двору, і дивилася на них.

— Геть звідси! — заволав Джек на чудовисько. Несподіване натхнення сонячним спалахом засяяло в його голові. Він завагався, а тоді заревів: — Наказую вам забиратися звідси! Усім вам! Наказую піти геть іменем моєї матері, королеви!

Псевдо-Етеріджа пересмикнуло, наче його вдарили батогом по обличчю. Тоді вираз болісного здивування зник і потвора ощирилася.

— Вона мертва, Сойєре! — гукнула вона. Але Джекові очі в мандрах стали гострішими, тож він роздивився вираз нервового дискомфорту під маскою тріумфу. — Королева Лаура померла, і твоя матір також померла… померла в Нью-Гемпширі… померла і смердить.

— Геть! — закричав Джек, і йому здалося, що потвору знову пересмикнуло в незрозумілій люті.

Блідий і розгублений Річард приєднався до нього біля вікна.

— Про що це ви двоє перегукуєтеся? — запитав він. Друг невідривно дивився на переодягнену почвару, яка щирилася до них через дорогу. — Звідки Етерідж знає, що твоя мати в Нью-Гемпширі?

— Слоуте! — заволав фальшивий Етерідж. — Де твоя краватка?

Річардове обличчя перекосила провина. Його руки кинулися до оголеної шиї в сорочці.

— Цього разу ми тобі пробачимо, якщо ти виженеш свого пасажира, Слоуте! — волало чудовисько. — Якщо ти виженеш його, усе стане так, як раніше! Ти ж хочеш цього, правда?

Річард витріщався на фальшивого Етеріджа і несвідомо — Джек був певен цього — кивав. Його обличчя втілювало глибинне нещастя, а очі блищали від непролитих сліз. О так, він дуже хотів, щоб усе стало так, як раніше.

— Хіба ти не любиш свою школу, Слоуте? — волав Етерідж на вікно Альберта.

— Так, — пробурмотів Річард, проковтнувши ридання. — Так, звісно ж, я люблю її.

— А ти знаєш, що ми робимо з маленькими гівнюками, які не люблять школу? Віддай його нам! І все буде так, наче його ніколи тут не було.

Річард повільно повернувся до Джека і дивився на нього переляканими порожніми очима.

— Тобі вирішувати, друже Річі, — м’яко сказав Джек.

— Він перевозить наркотики, Річарде! — волала далі почвара-Етерідж. — Чотири чи п’ять видів! Кокс, гашиш, «янгольський пил»[223]! Він штовхає цю гидь, щоб оплатити собі дорогу на захід! Де, по-твоєму, він роздобув таке хороше пальто? Те, в якому він був, коли вперше з’явився на твоєму порозі?

— Наркотики, — сказав Річард зі значним, тремтливим полегшенням. — Я так і знав.

— От тільки ти не віриш у це, — сказав Джек. — Наркотики не міняли твоєї школи, Річарде. А ось собаки…

— Вижени його, Сл… — голос потвори-Етеріджа стихав і стихав.

Коли двоє хлопців глянули вниз, чудовисько вже зникло.

— Куди ходив твій батько, як гадаєш? — м’яко запитав Джек. — Як гадаєш, куди він ходив, коли не вийшов із шафи, Річарде?

Річард повільно повернувся до Джека, і його обличчя, зазвичай таке спокійне, розумне і незворушне, розлетілося на друзки. Його груди нерівномірно здіймалися. Раптом Річард упав Джекові на руки, стискаючи їх зі сліпим переляком.

— Воно дотор-р-р-кнулося д-до ме-менееее! — закричав він до Джека. Його тіло в Джекових руках тремтіло, наче електричний дріт під максимальним струмом. — Воно доторкнулося до мене, дотор-р-р-кнулося д-до мене, щось звідти т-т-торкнулося мене, І Я Н-НЕ ЗНА-А-Ю, ЩО ТО БУЛО!

Притиснувши до Джекового плеча гаряче чоло, Річард видавив із себе історію, яку зберігав у собі всі ці роки. Вона виходила грубими маленькими шматками, як деформовані кулі. Слухаючи його, Джек пригадав момент, коли його власний батько пішов у гараж… і повернувся за дві години з іншого боку кварталу. Це було погано, але те, що трапилося з Річардом, виявилося ще гіршим. Це пояснювало Річардове металеве, безкомпромісне визнання реальності, усієї реальності і нічого, крім реальності. Пояснювало його несприйняття всього вигаданого, навіть наукової-фантастики… а Джек знав із власного шкільного досвіду, що такі технарі, як Річард, обожнювали НФ… звісно, якщо це була чиста наука, як у класиків Гайнлайна, Азімова, Артура С. Кларка, Ларрі Нівена. Приберіть від нас усіляке метафізичне лайно на кшталт Робертів Сілверберґів та Баррі Малзберґів, будь ласка, але ми читатимемо про зоряні квадранти і логарифми, аж доки вони не потечуть нам із вух. Але не Річард. Річардова нелюбов до вигадок просунулася настільки глибоко, що він не брався читати жоден роман, якщо тільки це не було домашнє завдання. У дитинстві він дозволяв Джекові обирати замість нього літературу для відгуків на книжки за власним вибором, не надто переймаючись, про що там написано. Він пережовував ці книжки, ніби то була каша. Це стало справжнім викликом для Джека: знайти історію — будь-яку історію, — яка сподобалася б Річарду, розважила б Річарда, захопила б Річарда, як часом хороші романи й історії захоплюють самого Джека… на Джекову думку, до хороших належали ті, що були мало не домірними самому Дивовиддю, і кожна з них пропонувала власну версію Територій. Але йому ніколи не вдавалося видобути з нього жодного тріпотіння, жодної іскри, узагалі жодної реакції. Був то «Рудий поні»[224], «Демон на перегонах», «Ловець у житі»[225] чи «Я — легенда»[226] — реакція завжди однакова: насуплення, зануджене зосередження, а тоді не менш набурмосений і нудний книжковий відгук, за який Річард отримував «С» або, якщо вчитель англійської був особливо щедрим того дня, — «В». У ті кілька семестрів, коли Річард не потрапляв на дошку пошани, це траплялося через його трійку з англійської.

Коли Джек дочитав «Володаря мух» Вільяма Ґолдінга, його кидало то в жар, то в холод, то в тремтіння. Він почувався захопленим і наляканим, і понад усе на світі хотів (як і завжди, коли історія була особливо хорошою), щоб ця книга не закінчувалася, а продовжувалась далі й далі, як життя. От тільки життя було значно нуднішим і безглуздішим, ніж історії. Він знав, що Річарду потрібно здавати відгук на книжку, тому дав йому обшарпаний том у паперовій обкладинці, гадаючи, що цього разу трапиться диво. Має ж Річард якось зреагувати на історію про цих загублених хлопців та їхнє здичавіння. Але Річард відмучив «Володаря мух» так само, як і всі попередні романи, а тоді написав черговий книжковий відгук — гарячий і яскравий, ну просто як у похмільного паталогоанатома, що робить звіт про розрізування жертви автомобільної аварії. «Та що це з тобою? — у відчаї вибухнув Джек. — Що ти, заради Бога, маєш проти хорошої історії, Річарде?» Річард ошелешено глянув на нього, вочевидь і справді не розуміючи причину Джекової злості. «Але ж насправді не існує такої речі, як добре вигадана історія, хіба ні?» — відповів він.