Стивен Кинг – Талiсман (страница 98)
—
І почвара-Етерідж у лютій посмішці оголив своє єдине ікло.
—
— Допоможи мені пересунути цей клятий комод! — зашипів Джек.
— Так, — кивнув Річард. — Так, гаразд, ми пересунемо комод, а потім я ляжу і, можливо, піду в лазарет. Як гадаєш, Джеку? Що скажеш? Це гарний план? — На його обличчі застигло благання: він дуже хотів, щоб Джек визнав його план гарним.
— Можливо, — відповів Джек. — Усьому свій час. Зараз комод. Вони можуть почати жбурляти каміння.
Скоро Річард знову провалився в сон — стогнав і щось бурмотів. Гірше того, з кутиків його міцно заплющених очей текли сльози.
— Я не можу його віддати, — казав Річард сльозливим, враженим голосом п’ятирічної дитини, — я хочу, щоб мій тато був зі мною, будь ласка, скажіть мені, де мій тато, але його зараз немає в шафі, мені потрібен мій тато, він скаже мені, що робити. Будь ласка…
Камінь поцілив у вікно. Джек закричав. Задня стінка комода взяла на себе удар. Декілька уламків скла проскочили в щілину праворуч і ліворуч від неї, впали на підлогу і розбилися на друзки.
—
— Не можу, — стогнав Річард, крутячись під ковдрою.
—
Ще один камінь. Джек інстинктивно пригнувся, хоча камінь знову вдарився об комод. Собаки вили, валували й гарчали.
— Не треба Сібрук-Айленда, — бурмотів уві сні Річард. — Де мій тато? Я хочу, щоб він вийшов із тієї шафи.
Джек став навколішки, почав трясти Річарда, повторюючи:
— Прокидайся, це всього лишень сон, прокидайся заради Бога,
— Будь ласка, будь ласка, будь ласка, — зазвучав знадвору хор нелюдських голосів. У Джека з’явилося відчуття, що навколо Нельсон-гауза зібралися звіролюди з Веллсонового «Острова доктора Моро»[221].
—
Собаки вили.
Полетіло чергове каміння, яке перетворило скло на дрібний пил, б’ючись об задню стінку комода, розхитуючи його.
—
—
—
Руки Річарда захиталися в повітрі. Камені летіли і билися об комод. Скоро, думав Джек, прилетить достатньо велика каменюка, щоб пробити тонку стінку і звалити комод на них.
Надворі покручі сміялися, ревіли і щось скандували огидними кролячими голосами. Собаки — схоже, ціла зграя — вили і гарчали…
—
Джек дав йому ляпаса. Очі Річарда широко розплющилися. Секунду він витріщався на Джека, не впізнаючи друга, неначе сон спалив його розум. Потім схлипнув і голосно видихнув.
— Жахний сон. Напевно, через температуру. Але не пам’ятаю точно, що мені снилося, — різко додав він, ніби остерігався, що Джек його розпитуватиме.
— Річарде, нам треба тікати з цієї кімнати.
— Тікати з цієї?.. — Річард дивився на Джека, як на божевільного. — Я не можу, Джеку. У мене висока температура… не менша від ста трьох градусів, може, усі сто чотири або сто п’ять[222]. Я не можу…
— Якщо в тебе і підвищилася температура, то максимум — на градус, — спокійно заперечив Джек. — Може, й менше.
— Але я весь горю, — заперечив Річард.
— Вони жбурляють каміння, Річарде.
— Галюцинації не можуть жбурляти каміння, Джеку. — Річард неначе пояснював тугодумові щось дуже просте, але неймовірно важливе. — Це все побрехеньки Сібрук-Айленда. Це…
Новий град каміння пролетів крізь вікно.
—
— Ходімо, Річарде. — Джек звів друга на ноги. Підвів до дверей, а потім вивів у коридор. Йому було дуже шкода Річарда. Може, не так сильно, як Вовка… але приблизно.
— Ні… хворий… температура… я не можу…
Чергові камені загупали по комоду в них за спиною. Річард запищав і схопився за Джека, як потопельник. Дикий сміх долинав із двору. Джек побачив, що обличчя Річарда зблідло ще більше і що його хитає, і швидко підвівся. Але не встиг він підхопити друга, як той упав у відчинені двері кімнати Руела Ґарднера.
Річард просто знепритомнів. Він отямився, щойно Джек ущипнув його за ніжну шкіру між великим і вказівним пальцями. Річард не збирався обговорювати те, що відбувалося назовні… удавав, що не розуміє Джекових слів.
Коридором вони обережно пройшли до сходів. Джек зазирнув у кімнату відпочинку і присвиснув.
— Річарде, ти тільки поглянь!
Річард неохоче зиркнув. У кімнаті відпочинку панував розгардіяш. Стільці — перекинуті. Диванні подушки — розрізані. Портрет батька-засновника «Тайєра» на дальній стіні — спотворений: хтось домалював диявольські роги, що стирчали із сивого волосся, хтось інший прималював під носом вуса, а ще хтось третій використав щось гостре, аби невміло надряпати в паху член. Вітрину шафи з пам’ятними подарунками було розбито.
Джеку дуже не подобався неймовірний і незбагненний жах, що зачаївся в обличчі Річарда. У певному сенсі, він легше пережив би появу загонів ельфів, які стрункими неземними лавами крокують коридорами, ніж поступове знищення Школи Тайєра, яку він так любив. Річард вірив, що у Школі Тайєра поєднуються добро і шляхетність, що вона — непорушний бастіон у світі, де ні на що не можна розраховувати… навіть на повернення батьків, які пішли в шафи.
— Хто це накоїв? — сердито запитав Річард. І сам відповів: — Ці почвари. Більше нема кому. — Він поглянув на Джека, і, судячи з виразу обличчя, йому відкрилася істина. — Можливо, це колумбійці, — раптом заявив він. — Вони, можливо, колумбійці, і це, можливо, війна наркокланів, Джеку. Тобі не спадало таке на думку?
Джеку довелося потамувати бажання розреготатися. Так, подібне пояснення міг запропонувати тільки Річард Слоут. Колумбійці. Кокаїнова війна в Школі Тайєра в Спрінгфілді, штат Іллінойс. Елементарно, мій любий Ватсоне, загадку розв’язано на сім із половиною відсотка.
— Гадаю, усе можливо, — відповів Джек. — Давай поглянемо, що там нагорі.
— Навіщо, заради Бога?
— Ну… може, ми там когось знайдемо. — Джек у це не вірив, але відчував, що потрібне хоч якесь обґрунтування. — Може, там хтось сховався. Хтось нормальний, як ми.
Річард поглянув на Джека, потім на розгромлену кімнату відпочинку, і в нього на обличчі знову відбився біль. Тепер Річардове обличчя ніби говорило: «
— Наркотики — біда нашої країни, — заговорив Річард лекторським тоном. — Тільки минулого тижня я читав у «Нью-Паблік» статтю про поширеність наркотиків, Джеку, і ці люди могли обкуритися. Вони могли нанюхатися кокаїну! Вони могли…
— Ходімо, Річарде, — спокійно обірвав його Джек.
— Я не впевнений, що зможу піднятися сходами, — забурчав як дідуган Річард. — У мене надто висока температура, щоб підніматися сходами.
— Що ж, тоді зроби велику Тайєрську спробу, — сказав Джек, тягнучи Річарда в правильному напрямку.
Коли вони дійшли до сходового майданчика другого поверху, у застиглу тишу Нельсон-гауза повернувся звук.
Надворі загарчали і загавкали пси: швидше за все, їх зібралося вже не десять і не двадцять, а сотні. Раптом закалатали дзвони в каплиці. І від цього дзвону псяки, які носилися подвір’ям, просто оскаженіли. Вони кидалися один на одного, зчепившись, качалися в неприбраній і порослій бур’янами траві, рвали зубами все, до чого могли дістатися. На очах у Джека котрийсь собака вчинив напад на в’яз. Інший стрибнув на бронзову статую Тайєра, і від удару вищиреної морди об твердий метал бризнула кров. Джек з огидою відвернувся.
— Ходімо, Річарде.
Річард швидко підкорився.
Другий поверх заповнювали перевернуті меблі, розбиті вікна, шматки оббивки, платівки, які, ймовірно, правили за фрізбі, розкиданий одяг.
Третій поверх затягнув туман. Тут було тепло і волого, як у тропічному лісі. Коли Джек і Річард підійшли до дверей із написом «ДУШ», стало зовсім гаряче. Тонкі мацаки пари, які зустріли їх на сходах, обернулися на густу, непроникну завісу.
— Залишайся тут, — сказав Джек. — Чекай на мене.
— Звісно, Джеку, — безтурботно відповів Річард, підвищивши голос, щоб його не заглушила вода, що лилася в душі. Його окуляри запітніли, але він не збирався їх витирати.
Джек відчинив двері й зайшов. Спека була тягучою і вологою. Одяг миттєво намок від поту і насиченого парою повітря. У оздобленій плиткою кімнаті гриміла вода. Вона текла із усіх двадцяти душових голівок, які були направлені на складену посеред душової кімнати спортивну амуніцію. Вода повільно просочувалася крізь цю купу, наповнюючи приміщення парою. Джек зняв черевики і повільно обійшов кімнату по периметру, намагаючись на намокнути і не обпектися, тому що той, хто влаштував цей рейвах, не збирався вмикати холодну воду. Джек по черзі вимкнув воду в усіх кабінках. Це не мало сенсу, жодного сенсу, і він лаяв себе за загублений час, який міг витратити на пошуки способу втекти з Нельсон-гауза і Школи Тайєра до того, як ті почвари накинуться на них. Жодного сенсу, хіба що не тільки Річарду потрібно було створити якусь подобу порядку із хаосу… створити порядок і підтримувати його.