Стивен Кинг – Талiсман (страница 94)

Хлопці звикли проводити час у компанії один одного. І до місць на кшталт Сібрук-Айленда вони також звикли. Річард Слоут і Джек Сойєр бігали по готелях курорту і по широких розпечених пляжах усе дитинство — але тепер атмосфера таємничим чином змінилася. Несподівана серйозність і ніяковілість увійшли в їхні життя.

Смерть Філа Сойєра змінила барви майбутнього. Того, останнього, літа на Сібруці Джек почав відчувати, що, можливо, і не захоче сидіти на стільці за батьківським столом — він хотів від життя більшого. Більшого, ніж що? Він знав — це була одна з тих небагатьох речей, які Джек знав напевно, — що це могутнє «більше» пов’язане з Дивовиддями. І коли він відчув це в собі, то побачив дещо інше в Річардові: його друг не міг осягнути це «більше», але, вочевидь, йому хотілося іншого. Річард хотів меншого. Річард не бажав нічого, чого не міг би поважати.

Джек і Річард разом вешталися тими повільними годинами, які складають буття хороших курортів між ланчем і коктейлями. По суті, зайшли вони недалеко — лишень піднялися на порослий соснами пагорб позаду готелю. Знизу виблискувала вода прямокутного готельного басейну, у якому плавно і старанно плавала туди-сюди Лілі Кавано-Сойєр. За одним зі столиків за басейном сидів батько Річарда, вбраний у великий мохнатий халат і капці на босі білі ноги. Він поїдав «клубний» сандвіч[210] і водночас тримав у другій руці переносний телефон, по якому обговорював справи.

— Це те, що ти хочеш робити? — запитав Джек у Річарда, який умостився поруч і тримав у руках — як завжди — книжку. «Життя Томаса Едісона».

— Чого я хочу? Коли виросту, ти маєш на увазі? — Здається, питання трохи збентежило Річарда. — Гадаю, це цікаво. Не знаю, хочу я цього чи ні.

— А ти знаєш, чого ти хочеш, Річарде? Ти завжди кажеш, що хочеш бути хіміком-дослідником, — сказав Джек. — Чому ти так кажеш? Що це означає?

— Це означає, що я хочу бути хіміком-дослідником, — усміхнувся Річард.

— Ти ж знаєш про що я, правда? Яка мета бути хіміком-дослідником? Гадаєш, це буде весело? Гадаєш, зможеш вилікувати рак і врятувати мільйони людських життів?

Річард глянув на нього абсолютно щиро. Його очі здавалися трішки більшими через окуляри, які він почав носити чотири місяці тому.

— Не вірю, що я колись зможу вилікувати рак, ні. Та, зрештою, це і не мета. Мета — з’ясувати, як працюють речі. Важливо, що всі вони діють у впорядкований спосіб, хай би який вигляд воно не мало, і ти можеш дослідити це.

— Порядок.

— Ага, чому ти так посміхаєшся?

Джек вищирився.

— Ти зараз подумаєш, що я божевільний. Я хотів би знайти щось таке, що змусить усіх цих багатих хлопців, що ганяють м’ячики для гольфа і горланять по телефону, здаватися хворими.

— Вони вже скидаються на хворих, — відповів Річард, зовсім не маючи наміру жартувати.

— А ти не думаєш, що в житті є щось більше, ніж порядок? — Він глянув на невинне і скептичне обличчя Річарда. — Ти б не хотів трішки магії, Річарде?

— Знаєш, часом мені здається, що ти прагнеш хаосу, — сказав Річард, трохи зашарівшись. — І, думаю, ти насміхаєшся з мене. Бо якщо ти хочеш магії, то ти вщент руйнуєш те, у що я вірю. По суті, ти руйнуєш реальність.

— А може, є більше ніж одна реальність.

— Звісно, в «Пригодах Аліси в Дивокраї»! — відповів Річард, починаючи сердитися.

Він побіг між соснами, і Джек уперше збагнув, що розмова про його ставлення до Дивовидь розлютила друга. На своїх довгих ногах Джек швидко наздогнав Річарда і опинився поруч.

— Я не насміхався з тебе, — сказав він. — Просто мені було цікаво, чому ти завжди кажеш, що хочеш бути хіміком.

Річард спинився і розсудливо зиркнув на друга.

— Просто годі доводити мене до сказу такими вигадками, — сказав Річард. — Це просто побрехеньки Сібрук-Айленда. Дуже важко бути одним із шести чи семи нормальних людей у всій Америці і без усвідомлення, що у твого найкращого друга зірвало дах.

Відтоді, варто Джекові було завести мову про щось химерне, Річард миттєво все відкидав, називаючи це «побрехеньками Сібрук-Айленда».

До часу, коли Річард повернувся з їдальні, Джек уже прийняв душ. І з мокрим волоссям, що прилипло до голови, ледаче роздивлявся книжки на Річардовому столі. Коли Річард прочинив двері й зайшов у кімнату, тримаючи в руках засмальцьовану паперову серветку, обгорнуту навколо великого шматка їжі, Джек запитував себе, чи була б розмова легшою, якби на столі у друга стояли «Володар перснів» і «Небезпечні мандри»[211] замість «Органічної хімії» та «Математичних загадок».

— Що на обід? — запитав Джек.

— Тобі пощастило. Смажена курка — одна з небагатьох запропонованих тут страв, яка не змушує тебе жаліти тварину, що померла, щоб стати частиною харчового ланцюга.

Він простягнув засмальцьовану серветку Джекові. Чотири товстих, добре змащених олією шматочки курки пахли неймовірно смачно і соковито. Джек накинувся на них.

— І відколи це ти їси з рохканням? — Річард підтягнув окуляри на носі й умостився на вузьке ліжко. Під твідовим піджаком він носив візерунчатий коричневий светр з V-подібним вирізом, заправленим у пояс штанів.

Джек пережив мить ніяковості, запитуючи себе, чи взагалі можливо говорити про Території з людиною, застібнутою на всі ґудзики до такої міри, що навіть светр заправляє в штани.

— Востаннє я їв, — м’яко почав він, — вчора, під обід. Тож я трохи голодний, Річарде. Дякую, що приніс мені курку. Вона чудова. Це найсмачніша курка, яку я їв. Ти класний хлопець, Річарде, раз наважився ризикнути навчанням.

— Гадаєш, це все жарти, так? — Річард, насупившись, обсмикнув светр. — Якщо хто-небудь знайде тебе тут, мене, імовірно, виженуть. Тож нема чого дуркувати. Ми маємо визначити, яким чином ти повернешся назад до Нью-Гемпшира.

Мить мовчання. Заспокійливий погляд Джека. Колючий — Річарда.

— Річарде, я знаю, що ти хочеш, аби я пояснив, що роблю, — сказав Джек із набитим куркою ротом, — і повір мені, це буде непросто.

— А знаєш, ти виглядаєш якось інакше, — сказав Річард. — Виглядаєш… старшим. Але це не все. Ти змінився.

— Я знаю, що змінився. Ти б теж трохи змінився, якби був зі мною з вересня. — Джек посміхнувся, дивлячись на набурмосеного Річарда, вбраного, як хороший хлопчик, і зрозумів, що ніколи не зможе розповісти Річарду про його батька. Він просто не здатен зробити це. Якщо перебіг подій сам відкриє йому правду — нехай. Але сам Джек не мав серця вбивці, потрібного для такого жорстокого оприлюдення.

Друг продовжував супитися, очікуючи на початок історії. Можливо, щоб відтягнути момент, коли йому доведеться переконувати раціонального Річарда повірити в неможливе, Джек запитав:

— Хлопець із сусідньої кімнати покидає школу? З вулиці я бачив валізи на його ліжку.

— Ну що ж, це цікаво, — сказав Річард. — Тобто цікаво у світлі того, що ти сказав. Він їде, точніше, уже поїхав. Гадаю, хтось має приїхати по його речі. Одному Богу відомо, що ти зараз про все це навигадуєш, але хлопець із сусідньої кімнати — Руель Ґарднер. Син того священика, який керував будинком, з якого, за твоїми словами, ти втік. — Річард проігнорував той факт, що Джек закашлявся. — Скажімо так, загалом Руель був нормальним сусідом, але ніхто особливо не шкодуватиме, що він поїхав. Коли виринула та історія, що в місці, де керував його батько, помирали діти, він отримав телеграму з наказом залишити «Тайєр».

Джекові нарешті вдалося проковтнути шматок курки, що намагався задушити його.

— Син Сонячного Ґарднера? У того типа був син? І він був тут?

— Він прибув на початку семестру, — просто сказав Річард. — Це те, що я намагався тобі сказати раніше.

Раптом Школа Тайєра почала випромінювати для Джека загрозу, хіба тільки Річард навряд чи зможе зрозуміти це.

— Яким він був?

— Садистом, — відповів Річард. — Часом з я чув з Руелєвої кімнати справді дивні звуки. А якось я побачив у смітнику на задньому дворі мертвого кота без очей і вух. І коли бачиш його, то розумієш, що він належить до людей, які могли б катувати кота. І від нього наче тхнуло згірклою «англійською шкірою»[212]. — На добре вивірену мить Річард змовк, а тоді запитав: — Ти справді був у «Домі Сонця»?

— Тридцять днів. Це було пекло або ж його околиці. — Він вдихнув, дивлячись на Річардове досі насуплене, але хоча б наполовину переконане обличчя. — Тобі складно буде зрозуміти це, Річарде, знаю, але хлопець, що був зі мною, — вовкулака. І якби його не вбили, коли він рятував моє життя, то він би прийшов сюди зі мною.

— Вовкулака. З волоссям на долонях. Обертається на кровожерливу почвару щоразу, як Місяць уповні. — Річард замріяно роззирався маленькою кімнатою.

Джек дочекався, доки погляд Річарда повернеться до нього.

— Хочеш знати, що я роблю? Хочеш, я розкажу тобі, чому їду автостопом через усю країну?

— Якщо не розкажеш, я закричу, — сказав Річард.

— Гаразд, — сказав Джек. — Я намагаюся врятувати життя моєї матері. — Варто було вимовити це, як слова виповнили рот дивною ясністю.

— І як же ти, в біса, збираєшся це робити? — вибухнув Річард. — У твоєї матері, певно, рак. Як пояснював тобі мій батько, їй потрібні лікарі й наука… а ти рушив у мандри? Джеку, що ти збираєшся використовувати, щоб урятувати матір? Магію?

У Джека запекли очі.

— Ти правильно все зрозумів, друже Річарде. — Він звів руку й притиснув тканину на згині ліктя до вологих очей.