Стивен Кинг – Талiсман (страница 93)

Джек уже бачив, що другі ворота виходять на іншу під’їзну дорогу перед бібліотекою. Вона простягнулася на дві третини школи і закінчувалася біля смітників у сліпому завулку. Звідти починав підніматися схил, на вершині якого лежало футбольне поле.

Джек пішов угору по схилу на гамір навчальних приміщень. Коли тайєрці рушать до їдальні, він зможе знайти Річардову кімнату — у п’ятому під’їзді Нельсон-гауза.

Суха зимова трава тріщала під ногами. Джек щільно загорнувся в чудове пальто Майлса П. Кайґера. Принаймні це пальто мало стильний вигляд, на відміну від самого Джека. Він пройшов між Тайєр-голом і гуртожитком старшокласників, що носив ім’я Спенс-гауза, в напрямку до шкільного подвір’я. Ледачі передобідні голоси лунали крізь вікна Спенс-гауза.

Джек зиркнув у напрямку двору і побачив чоловіка похилого віку, трішки згорбленого і зеленувато-бронзового, що стояв на п’єдесталі, заввишки зі столярний верстат, і розглядав обкладинку важкої книги. Старигань Тайєр, подумалося Джеку. На статуї були накрохмалений комір, краватка і сюртук новоанглійського трансценденталіста. Мідна голова старого Тайєра, схилена над величезним томом, була звернена до навчальних приміщень.

Наприкінці доріжки Джек повернув праворуч. Раптом із вікна верхнього поверху прогримів рев: хлопці по складах кричали ім’я, що звучало як «Етерідж! Етерідж!». А тоді — нерозбірливий гамір, підсилений гуркотом меблів, що соваються дерев’яною підлогою. «Етерідж!»

Джек почув, як у нього за спиною зачиняються двері, і, озирнувшись через плече, побачив високого хлопця з брудно-білявим волоссям, що вибігав сходами зі Спенс-гауза. На ньому були твідовий піджак спортивного фасону, краватка і пара мисливських черевиків менської компанії «Л. Л. Бін». Від холоду його захищав тільки жовто-синій шарф, декілька разів огорнений навколо шиї. Його похмуре обличчя здавалося втомленим і зверхнім водночас — обличчя старшокласника, охопленого праведною люттю. Джек накинув на голову каптур короткого пальто й далі рушив стежиною.

— Щоб мені ніхто не рухався! — кричав високий хлопець до зачиненого вікна. — Ви, першаки, стійте на місці!

Джек рушив до наступної будівлі.

— Ви пересовуєте стільці! — репетував за ним високий хлопець. — Я чую, як ви це робите. ГОДІ!

А тоді Джек почув, як розлючений старшокласник закричав на нього. Джек озирнувся, і його серце гучно гупало в грудях.

— Ану пішов просто зараз у Нельсон-гауз, як би тебе там не звали, і то бігом, полетів! А то я піду до коменданта твого гуртожитку!

— Так, сер, — сказав Джек і швидко повернув у напрямку, вказаному старшим учнем.

— Ти вже спізнився щонайменше на сім хвилин! — волав на нього Етерідж, і Джек перейшов на біг підтюпцем. — Бігом, я сказав! — І Джек полетів.

Коли він почав спускатися зі схилу (Джек сподівався, що рухався в правильному напрямку; принаймні Етерідж дивився саме сюди), то побачив довгу чорну машину — лімузин — яка саме проїжджала крізь центральні ворота, повільно рухалася довгою під’їзною доріжкою до двору. І Джекові спало на думку, що хто б не сидів за тонованими вікнами лімузина, це точно був не хтось із батьків тайєрських старшокласників.

Довга чорна машина до нахабства довго рухалася вперед. «Ні, — подумав Джек. — Це я себе накручую».

Але він досі не міг ворухнутися. Хлопчик бачив, як лімузин заїхав в глиб двору і зупинився. Його двигун досі гуркотів. Великий темношкірий шофер із плечима фулбека підвівся з переднього сидіння і відчинив задні пасажирські двері. Звідти із зусиллям вийшов літній сивий чоловік, чужинець. Він носив чорне пальто, під яким виднілися бездоганна біла сорочка та темна краватка. Чоловік кивнув водієві і рушив у напрямку головної будівлі. Він навіть не глянув на Джека. Водій старанно витягнув шию і поглянув угору, ніби намагався визначити, йтиме дощ чи ні. Джек відступив назад і спостерігав, доки старий не піднявся сходами до Тайєр-голу. Водій продовжував ретельно обстежувати небо. Джек відступав від доріжки, аж доки не сховався за стіною будівлі, а тоді розвернувся і побіг.

Нельсон-гауз — триповерхова споруда по інший бік чотирикутника. Крізь два вікна на цокольному поверсі Джек побачив приблизно дюжину старшокласників, що насолоджувалися своїми привілеями: читали, розвалившись на диванах; ледаче грали в карти за журнальним столиком; інші без особливого ентузіазму витріщалися на те, що, певно, було телевізором, який стояв нижче від рівня вікон.

Десь далі по схилу ляснули невидимі двері, і Джек краєм ока побачив високого білявого старшокласника, Етеріджа, що повертався у свій гуртожиток після того, як розібрався зі злочинами першачків.

Джек пройшов повз передню частину будівлі, й холодний порив вітру вдарив хлопчика, щойно він дійшов до бокової стіни. За рогом були вузькі двері з табличкою (цього разу — дерев’яною, з написом чорними готичними літерами), у якій повідомлялося: «ПІД’ЇЗД 5». До наступної стіни простягнувся ряд вікон.

І ось коли Джек дійшов до третього вікна, то відчув полегшення. Усередині рівно сидів замотаний хустинкою на шиї Річард Слоут. Окуляри щільно прилипли до його носа. Руки трішки замастилися чорнилом, а сам приятель захоплено читав якусь товстезну книженцію. Він сидів боком до Джека і, перш ніж постукати у вікно, Джек устиг добре роздивитися такий до болю знайомий профіль Річарда. Річард підвів голову, відірвавшись від книжки. Він ошелешено роззирався, водночас здивований і наляканий несподіваним шумом.

— Річарде, — м’яко покликав Джек, і винагородою йому було абсолютно вражене обличчя друга, що повернулося до нього. Від здивування Річард скидався на пришелепка.

— Відчини вікно, — сказав Джек, вимовляючи слова з особливою ретельністю, щоб приятель міг прочитати їх по губах.

Річард підвівся з-за столу, усе ще загальмовано рухаючись від несподіванки. Коли він дійшов до вікна і поклав руки на раму, то суворо глянув на Джека — і той прочитав у цьому короткому критичному погляді невдоволення його брудним обличчям, немитим довгим волоссям, несподіваною з’явою і багато чим іще. А на що ти взагалі сподівався? Зрештою він підняв шибку.

— Гаразд, — сказав Річард. — Та більшість людей користуються дверима.

— Чарівно, — сказав Джек, майже сміючись. — Коли я стану таким, як більшість людей, то, гадаю, теж так робитиму. Відійди, добре?

Так, наче його схопили на гарячому, Річард відступив на декілька кроків назад. Джек підтягнувся до підвіконня і прослизнув у вікно головою вперед.

— Уф.

— Ну що ж, привіт, — сказав Річард. — Звісно, це навіть мило, що ти завітав. Але мені скоро треба буде йти на обід. Гадаю, ти можеш прийняти душ. Усі решта будуть унизу, у їдальні, — і хлопчик замовк, ніби збагнув, що сказав забагато.

Джек побачив, що з Річардом треба поводитися делікатно.

— Ти міг би принести щось перекусити мені? Я помираю з голоду.

— Шикарно, — сказав Річард. — Спершу ти доводиш усіх до сказу, включно з моїм татом, бо втікаєш з дому, потім вламуєшся сюди, як грабіжник, а тепер ще й хочеш, аби я крав для тебе їжу. Просто чудово. Ну звісно, класно.

— Нам треба багато про що поговорити, — сказав Джек.

— Якщо, — сказав Річард, поклавши руки в кишені й трохи нахилившись уперед, — якщо ти повернешся до Нью-Гемпшира сьогодні або якщо дозволиш, аби я зателефонував батьку і він приїхав сюди та доставив тебе додому, я спробую прихопити для тебе трохи їжі.

— Я готовий говорити з тобою про будь-що, Річі. Про будь-що. І про повернення додому, звісно, теж.

Річард кивнув.

— Слухай, де тебе взагалі носило? — За товстими лінзами його очі палали. Тоді він здивовано блимнув. — І як ти мені поясниш ваше з матір’ю ставлення до мого батька? Лайно, Джеку. Гадаю, тобі справді варто повернутися до себе, в Нью-Гемпшир.

— Я повернуся, — сказав Джек. — Обіцяю. Та спершу маю роздобути дещо. Можна мені десь сісти? Я смертельно втомився.

Річард кивнув на своє ліжко, а тоді звичним для себе жестом показав на стілець біля столу, який був ближчим до Джека. У коридорі загримали двері. Біля Річардових дверей лунали гучні голоси і стукіт багатьох ніг.

— Ти читав що-небудь про «Дім Сонця»? — запитав Джек. — Я там був. Двоє моїх друзів померли там і, уяви собі, Річарде, другий був вовкулакою.

Обличчя Річарда напружилося.

— Ну що ж, це цікавий збіг, бо…

— Я справді був у «Домі Сонця», Річарде.

— Я так і зрозумів, — сказав Річард. — Гаразд. Я за півгодини повернуся і принесу щось поїсти. А тоді я маю розповісти тобі, хто живе по сусідству. Але то все побрехеньки Сібрук-Айленда, правда ж? Скажи чесно.

— Ага, гадаю, так і є. — Джек зняв з плечей пальто Майлса П. Кайґера і повісив його на спинку стільця.

— Я повернуся, — сказав Річард.

По дорозі до дверей він непевно махнув Джекові. Джек зняв черевики і заплющив очі.

Розмова, на яку Річард натякнув фразою «побрехеньки Сібрук-Айленда» і яку Джек пам’ятав не гірше за друга, відбулася останнього тижня їхньої останньої подорожі на однойменний курорт.

Доки Філ Сойєр був живий, дві родини майже щороку їздили разом у відпустку. Наступного літа по його смерті Лілі Сойєр і Морґан Слоут спробували підтримати традицію і забронювали для всіх чотирьох місця в старому готелі у Сібрук-Айленді у Південній Кароліні, де раніше вони проводили одні зі своїх найкращих літніх відпусток. Експеримент не вдався.