Стивен Кинг – Талiсман (страница 9)

Джек непевно ступив крок уперед, у голові лунали тисячі попереджень щодо підозрілих людей із цукерками. Але ж цей чоловік досі був у машині, і якщо він спробує щось зробити, Джек устигне пробігти півкварталу. Та й відмовлятися від цукерки — невиховано. Джек наблизився ще на крок. Він глянув чоловікові в очі — блакитні, ясні та важкі, як і його посмішка. Джекові інстинкти волали, аби він відвів руку та йшов геть. Але хлопчик дав руці опуститися за дюйм чи два від «Тутсі Ролл», щоб за мить м’яко та легко вхопити цукерку пальцями.

А тоді водій стиснув Джекову руку, і пасажир в окулярах для сліпих гучно засміявся. Вражений Джек витріщився на очі чоловіка, який стискав його руку, і побачив, як вони почали змінюватися — подумав, що побачив, як вони почали змінюватися — з блакитних на жовті.

Але за мить вони вже були жовтими. Чоловік на сусідньому сидінні прочинив дверцята та оббіг ззаду машину. Він носив маленький золотий хрестик на лацкані шовкового піджака. Джек гарячково виривався, але водій, посміхаючись широко та порожньо, міцно тримав його.

— НІ! — волав Джек. — ДОПОМОЖІТЬ!

Чоловік у чорних окулярах відчинив задні двері з Джекового боку.

— ДОПОМОЖІТЬ МЕНІ! — кричав Джек.

Тип, що тримав його, заходився згинати та скручувати Джека, аби можна було запхати його у відчинені двері машини. Хлопчик пручався, продовжуючи кричати, але чоловік спокійно ще сильніше стиснув йому зап’ясток. Джек бив нападника по руках, намагаючись відштовхнути від себе. І раптом з жахом збагнув, що відчуває під пальцями зовсім не шкіру. Він повернув голову й побачив, що те, що, висовуючись із чорного рукава, вчепилося в його бік, було не рукою, а якоюсь твердою штукою, яка стискала його, наче клішня чи роздвоєний кіготь. Джек знову закричав.

З іншого боку вулиці пролунав гучний голос:

— Агов, відчепіться від хлопчика! Ви! Дайте малому спокій!

Джек зітхнув із полегшенням і вигнувся, як тільки міг, у чоловікових руках. З іншого краю кварталу, продовжуючи репетувати, до них біг високий худий темношкірий чоловік. Тип, що тримав Джека, кинув малого на тротуар і оббіг автомобіль. Двері одного з будинків позаду Джека гучно відчинилися — з’явився ще один свідок.

— Ходу, ходу, — казав водій, натискаючи на акселератор.

Чоловік у білому костюмі знову скочив на пасажирське сидіння, машина заточилася і, вискнувши, помчала по діагоналі по Родео-Драйв, ледь уникнувши зіткнення з довгим білим «кленетом»[33], за кермом якого сидів засмаглий чоловік у тенісній формі. Водій «кленета» натиснув на клаксон.

Джек підвівся з тротуару. Його нудило. Лисий чоловік у рудуватому костюмі сафарі постав перед ним і запитав:

— Хто це був? Ти знаєш їхні імена?

Джек заперечно похитав головою.

— Як ти почуваєшся? Нам варто викликати поліцію.

— Я хочу сісти, — відповів Джек, і чоловік відступив на крок.

— Хочеш, щоб я викликав поліцію? — запитав він, і Джек знову заперечно похитав головою.

— Не можу в це повірити, — сказав чоловік. — Ти живеш неподалік? Я ж бачив тебе раніше, правда?

— Я Джек Сойєр. Мій дім ось там.

— А, той білий будинок, — кивнув чоловік. — Ти син Лілі Кавано. Я проведу тебе додому, якщо хочеш.

— А де інший чоловік? — запитав Джек. — Темношкірий, ну, той, що кричав.

Він незграбно відступив від чоловіка в костюмі сафарі. Якщо не зважати на них двох, вулиця була порожньою.

Саме Лестер Спіді Паркер був тим чоловіком, що біг до нього. Джек усвідомив, що Спіді тоді врятував йому життя — і хлопчик чимдуж побіг до готелю.

— Ти поснідав? — запитала матір, випускаючи з рота хмарки диму.

Вона огорнула волосся шарфом, ніби тюрбаном, і тепер, коли кучерів не було видно, її обличчя видалося Джекові особливо вразливим і кістлявим. Півдюйма цигарки тліли між її підмізинним і середнім пальцями. Помітивши, як Джек зиркнув на куриво, Лілі викинула сигарету в попільничку на туалетному столику.

— Та ні, майже, ні, — відповів хлопчик, застрягши біля дверей її спальні.

— Скажи чітко: так чи ні, — сказала вона, повернувшись до дзеркала. — Невизначеність убиває мене. — Вона накладала макіяж, і її рука та зап’ясток, відбиваючись у свічаді, здавалися тонкими, наче патички.

— Ні, — відповів він.

— Гаразд, тоді зачекай трішки, і коли твоя мама зробить себе гарною, то поведе вниз і купить усе, чого ти забажаєш.

— Добре, — відповів він. — Я просто вирішив, що це надто сумно — сидіти там самому.

— І чого б це тобі сумувати… — Вона нахилилася вперед і ретельно роздивлялася в люстерку своє обличчя. — Сподіваюся, ти не проти зачекати у вітальні, Джекі? Я б хотіла зробити це на самоті. Дамські секретики.

Джек мовчки розвернувся й пішов назад у вітальню. Коли пролунав телефонний дзвінок, він аж на фут підскочив.

— Мені відповісти? — гукнув він.

— Так, дякую, — сказала вона збентеженим голосом.

Джек підняв слухавку й привітався.

— Привіт, малий, нарешті я вас знайшов, — сказав дядько Морґан Слоут. — Що, заради Бога, коїться в голові у твоєї матусі? Господи, у нас могли би бути великі неприємності, якби хтось не почав звертати увагу на деталі. Вона є? Скажи, що вона мусить зі мною поговорити. Мені байдуже, що вона скаже — вона має зі мною поговорити. Довіряй мені, хлопче.

Телефон ледь не випав із Джекових рук. Йому хотілося покласти слухавку, стрибнути разом із матір’ю в машину та їхати до іншого готелю в іншому штаті. Але він не поклав слухавки, а крикнув:

— Мамо, телефонує дядько Морґан. Він каже, що ти маєш із ним поговорити.

З хвильку вона мовчала, і хлопчик пошкодував, що не бачить зараз її обличчя. Зрештою вона сказала:

— Джекі, я підніму слухавку в себе.

Джек уже знав, що має зараз зробити. Мама м’яко зачинила двері спальні. Він чув, як вона підходить до туалетного столика та піднімає рурку.

— Усе добре, Джекі, — гукнула вона крізь двері.

— Гаразд, — озвався він у відповідь.

А тоді знову приклав слухавку до вуха й затулив рот долонею, щоб ніхто не чув його дихання.

— Чудовий трюк, Лілі, — сказав дядько Морґан. — Неймовірний. Якби ти досі знімалася в кіно, ми могли б заробити на цьому. Щось на кшталт «Чому зникла ця актриса?» Але, може, варто було б знову почати поводитися розсудливіше?

— Як ти мене знайшов? — запитала вона.

— Думаєш, тебе так складно знайти? Не сміши мене, Лілі. Я б дуже хотів, аби ти притягла свою дупу назад у Нью-Йорк. Час уже припинити втікати.

— А хіба я втікаю, Морґане?

— У тебе лишилося не так багато часу, Лілі, та й у мене нема зайвого, щоб вистежувати тебе по всій Новій Англії. Гей, зачекай-но. Твій малий так і не поклав слухавку.

— Звісно ж, поклав.

Джекове серце завмерло кількома секундами раніше.

— Поклади слухавку, малий.

— Не будь смішним, Слоуте, — відказала мама.

— Це я тобі зараз розкажу, що насправді смішно, леді. Ти переховуєшся на якомусь дивному курорті, коли насправді мала би бути в лікарні, ось що смішно. Господи, хіба ти не знаєш, скільки ділових рішень нам потрібно узгодити? А ще я дбаю про освіту твого сина, і це хороша штука, повір. А ти, здається, плюнула на це.

— Я не хочу більше розмовляти, — сказала Лілі.

— Не хочеш, але мусиш. Якщо доведеться, я приїду туди й силою покладу тебе в лікарню. Нам потрібно підписати угоди, Лілі. Ти володієш половиною компанії, якою я намагаюся керувати — і Джек отримає цю половину, коли тебе не стане. Я хочу переконатися, що про Джека подбають. І якщо ти гадаєш, що те, що ти робиш у тому грьобаному Нью-Гемпширі, і є турботою про Джека, то ти хвора значно серйозніше, ніж я вважав.

— Чого ти хочеш, Слоуте? — спитала Лілі втомленим голосом.

— Ти знаєш, чого я хочу — я хочу, аби про всіх подбали. Хочу, щоб усе було чесно. Я потурбуюся про Джека, Лілі. Я даватиму йому п’ятдесят тисяч доларів на рік — подумай про це, Лілі. Подбаю, щоб він навчався в хорошому коледжі. Ти ж навіть до школи його не пускаєш.

— Шляхетний Слоут, — відказала матір.

— Гадаєш, це відповідь? Лілі, тобі потрібна допомога, і тільки я пропоную її.

— У чому твоя вигода, Слоуте? — запитала матір.

— Ти пречудово це знаєш. Усе по-чесному. Я беру те, що належить мені. Твою частину в «Сойєр & Слоут»: я дупу надірвав, працюючи на цю компанію, і вона має бути моєю. Ми могли б уладнати всі справи з папірцями завтра зранку, а тоді подбати про тебе.

— Так, як ти подбав про Томмі Вудбайна, — сказала вона. — Часом я думаю, що ви з Філом були аж надто успішними, Морґане. Компанією було значно легше керувати, доки ви не влізли в інвестування нерухомості та продюсерство. Пам’ятаєш часи, коли вашими клієнтами були тільки кілька коміків-невдах та ще з півдюжини перспективних акторів і сценаристів? Життя до мегаприбутків мені подобалося куди більше.

— Легше керувати? Ти що, глузуєш? — заволав дядько Морґан. — Ти навіть собою керувати не можеш! — Тоді він спробував угамуватися. — І я пропущу повз вуха твою згадку про Тома Вудбайна. Це занизько навіть для тебе, Лілі.