Стивен Кинг – Талiсман (страница 11)

Негр відкинув голову та заспівав, дивуючи ластівок, що кружляли навколо:

— Спід з вогнем кохання гралась… І Білл Мартін її вбив, розкажу, що сталось[35]… Гай-гай. Поглянь, як вони літають! — Він зареготав, але коли повернувся до Джека, то знову посерйознішав. — Ти ж хочеш спробувати врятувати життя своєї матері, Джеку? Її та тої, іншої, жінки, про яку я тобі розповідав?

— Я… — «не знаю як» хотів він сказати, але голос усередині нього — голос, що прийшов з тої, раніше замкненої, кімнати, з якої вранці виринула згадка про двох чоловіків, що намагалися його викрасти — владно зріс: «Ти чудово все знаєш! Тобі, можливо, для початку знадобиться Спіді, але ти все знаєш, Джеку. Знаєш».

Він гарно знав цей голос. Це був голос його батька.

— Я спробую, якщо ви розкажете мені як. — Голос хлопчика звучав нерівномірно: то вищав, то нижчав.

Спіді пройшов залою до дальньої стіни — великої, заокругленої, складеної з дерев’яних колодочок, на яких було намальовано (примітивно, але з дикою енергією) коней, що кудись мчали. Джекові стіна нагадувала опущену кришку батькового секретера (того секретера, згадав Джек, що стояв у кабінеті Морґана Слоута, коли вони з матір’ю були там востаннє; ця думка спричинила напад витонченого, невиразного гніву).

Спіді дістав величезне кільце з ключами. Він перебирав їх, геть занурившись у власні думки, потім знайшов потрібний і вставив його у навісний замок. Витягнув вушко з гнізда, клацнув ним та вкинув замок у нагрудну кишеню. Чоловік відштовхнув стіну вбік по рейках. Чарівно-яскраве сонячне світло хлюпнуло всередину, примушуючи Джека мружитися. Відблиски води м’яко затанцювали по стелі. Вони зі Спіді дивилися на неймовірний океанічний краєвид, що простягався перед наїзниками Каруселі з «Дивосвіту Аркадії» щоразу, коли Срібна Леді, Північ та Скаут несли їх повз східний бік круглої будівлі, у якій стояла карусель. Легкий океанічний бриз здмухнув волосся з Джекового лоба.

— Краще, щоб було вдосталь сонячного світла, якщо ми хочемо про це говорити, — сказав Спіді. — Ну ж бо, йди сюди, Джеку-Мандрівнику, і я розкажу тобі все, що зможу… хай і не все, що знаю. І хай Бог милує дізнатися тобі коли-небудь усе.

Спіді говорив лагідним голосом — таким м’яким і заспокійливим, що він був для Джека, наче добре вичинена шкіра. Джек слухав, часом супився, часом витріщався.

— Пам’ятаєш ті штуки, які ти називаєш Дивовиддям?

Джек кивнув.

— Ці штуки — не сни, Джеку-Мандрівнику. Ані денні, ані нічні. Те місце — реальне. Або принаймні доволі реальне. Багато в чому відрізняється від цього, але реальне…

— Спіді, моя мама каже…

— Зараз це не має жодного значення. Вона не знає про Території… хоча, в якомусь сенсі, вона таки про них знає. Бо твій таточко… Він знав. І той, інший, чоловік…

— Морґан Слоут?

— Ага, гадаю. Він знав також. — Потім Спіді таємниче додав: — І я знаю, хто він там. Хто ж як не я? Хтоооооооо?

— На картині у твоїй комірчині… не Африка?

— Не Африка.

— Не брешеш?

— Не брешу.

— І мій батько бував у тих місцях? — спитав хлопчик, але в душі вже знав відповідь — відповідь, яка кидала світло на стільки речей, що не могла бути неправдою.

Але правда то була чи ні, а Джек іще не знав, наскільки в усе це вірити. Магічні землі? Хворі королеви? Це вселяло в нього тривогу. Вселяло тривогу за власний здоровий глузд. Чи ж мати не повторювала йому знову і знову, коли він був маленьким, що він не повинен плутати Дивовиддя з тим, що по-справжньому справжнє? Вона була дуже суворою щодо цього та трохи лякала Джека. Можливо, гадав він тепер, вона й сама боялася. Чи могла вона так довго жити з батьком Джека і нічого не знати? Джек так не вважав. Можливо, міркував він, вона знала небагато… саме достатньо, щоб боятися.

Збожеволіти. Ось про це вона завжди казала. Люди, які не відчувають різниці між вигадками та дійсністю, божеволіють.

Але його батько знав іншу правду, хіба ні? Так.

Він та Морґан Слоут.

«У них є магія, так само, як у нас є фізика, правильно?»

— Твій батько частенько там бував. Так. І той, інший. Гроут[36]…

— Слоут.

— Агась. Він. Він також бував там. От тільки твій татко, Джеку, він приходив туди, щоб спостерігати та вивчати. А той, інший, приходив, аби поживитися.

— Морґан Слоут убив мого дядька Томмі? — спитав Джек.

— Знать нічо не знаю. Слухай сюди, Джеку-Мандрівнику, бо часу в нас катма. Якщо ти певен, ніби той тип, Слоут, наміряється тута об’явиться…

— Судячи з голосу, він аж казиться з люті, — сказав Джек.

Лише думка, що дядько Морґан може з’явитися в Аркадія-Біч, змусила його нервувати.

— …Тоді часу мало, як ніколи. Бо, можливо, він не сильно побиватиметься, коли твоя мати помре. А його Двійник, певен, сподівається, що королева Лаура помре.

— Двійник?

— У цьому світі є люди, які мають близнюків на Територіях, — сказав Спіді. — Небагато, оскільки там значно менше людей, ніж тут, — може, навіть одна на сто тисяч. Але Двійникам подорожувати туди і назад значно легше.

— Ця королева… вона… моя мама… її Двійник?

— Так. Схоже на те!

— Але моя мама ніколи?..

— Ні. Вона не подорожувала. Не було потреби.

— А в мого батька був… Двійник?

— Так, насправді був. Чудова людина.

Джек облизнув губи — що за божевільна розмова! Двійники і Території!

— Коли мій батько помер тут, його Двійник помер там?

— Еге ж. Не відразу тої ж миті, але дуже швидко.

— Спіді?

— Що?

— А в мене є Двійник? На Територіях?

Спіді глянув на хлопчика з такою серйозністю, що Джек відчув, як спину облило холодом.

— Ні, синку. Ти є тільки один. І цей тип, Смоут…

— Слоут, — Джек злегка всміхнувся.

— …Отож, не важливо, він знає про це. Це одна з причин, чому він скоро прибуде сюди. І одна з причин, чому ти маєш рухати звідси.

— Що? — вибухнув Джек. — Що корисного я можу зробити, якщо це рак? Якщо це рак, а вона тут, а не в якійсь лікарні, це означає, що шансів немає. Якщо вона тут, це означає… — сльози підступили знову, але він рішуче їх поборов. — Це означає, що їй кінець.

Їй кінець. Так. Ось іще одна правда, яку знало його серце; правда про її швидку втрату ваги; правда про коричневі тіні під очима. Їй крах, Господи, будь ласка, агов, будь ласка, Боже, гей, вона ж моя мама…

— Я маю на увазі, — закінчив він хриплим голосом. — Яка може бути користь із країни Дивовиддя?

— Гадаю, ми вже з тобою достатньо наляскалися язиками, — сказав Спіді, — Джеку-Мандрівнику, просто повір у це: я б ніколи не казав тобі кудись іти, якби ти не міг зробити щось хороше.

— Але…

— Тихо, Джеку-Мандрівнику. Нема сенсу говорити, поки я не покажу тобі, про що я. Діла не буде. Ходімо.

Спіді поклав руки Джекові на плечі та повів його навколо каруселі. Вони вийшли крізь двері й побрели однією з алей пустельного парку розваг. Зліва від них стояло приміщення атракціону «Демонічні авто», уже замкнене на всі замки та з позабиваними вікнами. Праворуч від них стояло декілька будок: «Накинь і виграй»[37],«Класна піца з пірса & Пончики-хлоп’ята», дрібнокаліберний стрілецький тир (також позабивані; вицвілі дикі тварини мчали через дошки — леви, тигри, ведмеді тощо). Вони вийшли на широку головну вулицю, що називалася Променад-авеню[38] — жалюгідна імітація Атлантик-Сіті: хоч «Дивосвіт Аркадії» і мав пірс, але справжнього Променаду в ньому не було. Тепер будівля з гральними автоматами стояла за сотню ярдів зліва, а арка, що була входом у «Дивосвіт Аркадії», була за двісті ярдів праворуч. Джек чув розмірений, важкий гуркіт прибою та поодинокі крики чайок.

Хлопчик поглянув на Спіді, збираючись запитати в нього, що тепер, що далі, усе по-справжньому чи то лише жорстокий жарт… але натомість промовчав. Спіді простягнув йому пляшку із зеленого скла.

— Це… — почав Джекі.

— Бери, — сказав Спіді. — Багатьом із тих, хто йде туди, не потрібно нічого такого, але ж ти давно там не був. Так, Джекі?

— Не був.

Коли він востаннє заплющував очі в цьому світі, а розплющував їх у магічному Дивовидді, краї з багатими, насиченими запахами та глибоким прозорим небом? Минулого року? Ні. Ще раніше… У Каліфорнії… по смерті батька. Тоді йому було…

Очі Джека розширилися. Дев’ять років? Так давно? Три роки тому?