Стивен Кинг – Талiсман (страница 13)
Чайка зашипіла на нього та знову махнула крилами.
— Забирайся звідси, — голосно сказав Джек. Серце швидко качало кров, у роті пересохло, але він не хотів, щоб його лякала якась чайка, хай навіть велика. — Забирайся!
—
Чайка ще раз незграбно стрибнула до нього: лускуваті лапи рвали траву, дзьоб розтулявся і стулявся, чорні очі втупилися в Джека. Заледве розуміючи, що він робить, Джек підняв зелену пляшку та випив.
І знову огидний смак змусив його міцно заплющити очі, а коли він їх розплющив, то з’ясував, що він тупо витріщається на жовтий знак із чорними силуетами дітей, що бігли через дорогу, — маленький хлопчик і маленька дівчинка. «ОБЕРЕЖНО! ДІТИ!» — повідомляв напис. Чайка, цього разу абсолютно нормального розміру, з пронизливим криком полетіла геть. Вона, без сумніву, злякалася несподіваної появи Джека.
Хлопчик роззирнувся навколо, усе ще не розуміючи, де він. Шлунок, наповнений ожиною і «магічним соком» Спіді, перекочувався і буркотів. М’язи ніг неприємно затремтіли, та Джек миттю бухнувся на бордюр біля знака з такою силою, що віддача пройшлась по хребту і зуби клацнули.
Раптом він нахилився вперед, похиливши голову поміж розведених колін, і широко роззявив рот, переконаний, що зараз усе виблює. Натомість він двічі гикнув, мало не вдавився, а тоді шлунок заспокоївся.
Джек поглянув угору, і його знову охопило відчуття цілковитої нереальності. У світі Територій він пройшов путівцем не більше ніж шістдесят кроків. Він був певен цього. Припустімо, що його крок — це два фути. Ні, для певності — хай буде два з половиною. Це означало, що він пройшов лишень сто п’ятдесят футів. Але…
Джек озирнувся і побачив арку з величезними червоними літерами: «ДИВОСВІТ АРКАДІЯ». Напис тепер був так далеко, що він заледве міг його прочитати, попри чудовий зір. Праворуч від нього хаотично розкинулися будівлі готелю «Альгамбра», з англійськими садами попереду та океаном позаду.
У світі Територій він пройшов сто п’ятдесят футів. Тут якимось чином аж півмилі.
— Господи Ісусе, — прошепотів Джек Сойєр і затулив очі руками.
— Джеку! Джеку, хлопчику! Джеку-Мандрівнику!
Голос Спіді перекривав гуркіт шестициліндрового двигуна, що так нагадував звук пральної машини. Джек підвів погляд — голова в нього стала неймовірно важкою, а кінцівки від утоми налилися свинцем — і побачив, що старезний «Інтернешнл Ґарвестер» суне до нього. Прикручені до кузова пікапа саморобні борти хилиталися, мов негодящі зуби. Саму машину було пофарбовано в огидний бірюзовий колір. За кермом сидів Спіді.
Він повернув до бордюру, розігнав двигун на повну (
— З тобою все гаразд, Джеку?
Джек простягнув пляшку Спіді.
— Твій магічний сік — справжня погань, — мляво сказав хлопчик.
Спіді ображено глянув на нього… а тоді всміхнувся.
— А хто тобі сказав, що мікстура неодмінно має бути смачною, Джеку-Мандрівнику?
— Мабуть, ніхто, — відповів Джек. Він відчував, що сили — повільно, у міру того як минає нудотне відчуття дезорієнтації, повертаються до нього.
— Тепер ти віриш мені, Джеку?
Хлопчик кивнув.
— Ні! Так не піде. Скажи це вголос.
— Території. Вони існують. Вони справжні. Я бачив… пташку… — Тут він замовк і весь затремтів.
— Яку ще пташку? — різко перепитав Спіді.
— Чайку! Величезну, чорти б її забрали, чайку. — Джек затряс головою. — Ти просто не повіриш у це. — Він замислився, а тоді додав: — Ні, ти якраз повіриш. Інші навряд чи, а от ти — повіриш.
— Вона говорила? Багато з них там уміють це. Говорять переважно безмозкі. І деякі з їхніх балачок мають сенс… але вони злі та майже завжди брешуть.
Джек кивав. Коли він слухав Спіді, який розповідав про всі ці речі так, наче вони були абсолютно зрозумілими та логічними, йому ставало легше.
— Та, гадаю, говорила. Але це було як… — він добряче замислився. — У Лос-Анджелесі, у школі, куди ми з Річардом ходили, був хлопчик на ім’я Брендон Левіс. У нього був якийсь дефект вимови, і коли він говорив, ми заледве його розуміли. Пташка була така сама. Але я знаю, що вона сказала. Вона сказала, що моя мама вмирає.
Спіді обняв Джека за плечі, і вони трохи посиділи на бордюрі, не зронивши ані слова. Худезний і блідий портьє «Альгамбри», що постійно підозрював усіх живих істот на планеті, вийшов на вулицю з великою пачкою конвертів. Спіді та Джек спостерігали, як він іде до рогу Аркадія-авеню та Біч-Драйв, щоб опустити листи в поштову скриньку. Чоловік повернувся, пильно зиркнув на Джека та Спіді, а тоді вийшов на головну дорогу до «Альгамбри». Маківка його голови ледь виднілася над густим прямокутним живоплотом.
Виразно почулося, як відчинилися і зачинилися масивні вхідні двері, і Джека вразила осіння спустошеність цього місця. Дикі, безлюдні вулички. Довгий пляж із порожніми цукрово-білими дюнами. Порожній парк розваг зі схованими під брезентом вагончиками «американських гірок» і зачиненими на замок кіосками. Йому спало на думку, що, можливо, мати привезла його сюди, щоб показати, який він — край світу.
Спіді закинув голову та заспівав своїм чистим, мелодійним голосом:
—
Він замовк і поглянув на Джека.
— Відчуваєш, що треба вирушити в мандри, Джеку-Мандрівнику?
Страх охопив хлопчика до самих кісток.
— Гадаю, що так, — сказав він. — Якщо це допоможе. Допоможе їй. Я можу їй допомогти, Спіді?
— Можеш, — серйозно промовив Спіді.
— Але…
— Ох, є ціла купа «але», — сказав Спіді. — Цілий
— Так.
— Я так і подумав. Бо ж уся та катавасія закрутилася на дорозі, еге ж?
Питання, яке раніше хвилювало Джека, постало знову, і хоча воно не стосувалося їхньої розмови, він мав це знати.
— Я зник, Спіді? Ти бачив, як я зник?
— Ти пішов, — промовив негр і різко ляснув долонями. — Ось так
Повільно, мало не проти його власної волі, усмішка розтягнула вуста Джека… і Спіді всміхнувся йому у відповідь.
— Хотілось би мені зробити щось таке в комп’ютерному класі Містера Балго, — сказав хлопчик, і Спіді загиготів, як дитя. Джек приєднався. Від сміху йому покращало, майже так само, як тоді, коли він скуштував ожинових ягід.
Раптом Спіді знову посерйознішав і продовжив.
— Є причина, через яку ти маєш побувати на Територіях, Джеку. Ти маєш звідти дещо принести. Дещо надзвичайно могутнє.
— І воно там?
— Еге ж.
— Воно може допомогти моїй мамі?
— Їй… та іншій.
— Королеві?
Спіді кивнув.
— Що це? Де воно? Коли я…
— Збав оберти. Не жени. — Спіді звів руку. Губи його всміхалися, але очі були похмурими, майже зажуреними. — Усьому свій час. І ще одне, Джеку, я не можу розповісти тобі того, про що не знаю… чи про те, про що мені не дозволено говорити.
— Не дозволено? — спантеличено перепитав Джек. — Хто…
— Ну ось ти знову, — буркнув Спіді. — Слухай сюди, Джеку-Мандрівнику. Піти ти маєш якомога хутчіше, до того, як цей Блоут об’явиться тут і закопає тебе…
—
— Тобі треба піти, перш ніж він з’явиться.
— Але ж він дійматиме мою маму, — кинув Джек і замислився, чому він сказав саме так: тому, що це була правда, чи тому, що він шукав приводу відмовитися від мандрівки, в яку його виряджав Спіді, наче від страви, що може бути отруєною. — Ти не знаєш його. Він…
— Я його знаю, — спокійно заперечив Спіді. — Я його віддавна знаю, Джеку-Мандрівнику. А він знає мене. На ньому мітки, які поставив я. Вони сховані, але вони є. Твоя мамця сама може про себе подбати. Принаймні їй доведеться подбати про себе. Бо тобі треба йти.