Стивен Кинг – Талiсман (страница 71)
Поліціянт обійшов Джека і зняв щось з ременя. Хлопчик лише встиг помітити, що це не револьвер, перш ніж коп зі знанням справи вдарив Вовка в основу черепа палицею. Верхня частина тіла Вовка впала на дах машини, і Вовк граційно сповз на запорошену дорогу.
— Стань з іншого боку, — сказав коп, чіпляючи палицю до ременя. — Нам таки треба затягти цей великий мішок з гівном у машину.
Через дві або три хвилини після того, як вони двічі упускали важке безтямне тіло Вовка на дорогу, вони їхали до Каюги.
— Я вже знаю, що трапиться з тобою і твоїм тупим кузеном. Якщо він і справді твій кузен, в чому я сумніваюся, — коп поглянув на Джека в дзеркальце заднього виду, і його очі наче вмочили у свіжу смолу.
Уся кров у тілі Джека, ніби стекла вниз (по венах до п’яток), а серце підскочило вгору. Він згадав про цигарку в кишені сорочки. Він затулив її долонею, а тоді забрав руку, перш ніж коп зміг щось побачити.
— Мені треба вдягнути на нього черевики. Вони злізли.
— Забудь про це, — сказав коп, але не став заперечувати, коли Джек нахилився. Хлопчик, якого тепер не було помітно в дзеркалі, спершу натягнув один з порваних по шву лоферів на голу п’ятку Вовка, тоді дістав косяк із кишені і запхав до рота. Він розкусив його, і сухі, дрібні часточки з дивним трав’яним смаком висипалися йому на язик. Джек заходився їх пережовувати. Щось почало дерти горло, і він конвульсивно підскочив. Приклав долоню до рота і спробував прокашлятись з зімкнутими губами. Прочистивши горло, він поспіхом проковтнув всю вологу і тепер доволі в’язку марихуану. Джек провів язиком по зубах, збираючи рештки.
— Попереду на вас чекає кілька сюрпризів, — сказав коп. — У ваші душі проллється трохи сонячного світла.
— Сонячне світло проллється в мою душу? — спитав Джек, припускаючи, що коп все ж таки бачив, як він засовував косяк до рота.
— А ще на руках з’явиться кілька мозолів, — додав коп і радісно всміхнувся винуватому Джековому відображенню в дзеркалі заднього виду.
Муніципалітет Каюги був похмурим лабіринтом неосвітлених коридорів і вузьких сходів, які постійно здіймалися вгору вздовж однаково вузьких кімнат. У трубах текла і булькала вода.
— Дозвольте я вам дещо поясню, дітки, — сказав поліціянт, ведучи їх вузькими сходами праворуч від себе. — Вас не арештовано, зрозуміли? Вас затримали, щоб розпитати. І я чути не хочу ніякої херні про один телефонний дзвінок. Ви між небом і землею, поки не скажете нам, хто ви і куди прямуєте, — продовжив коп. — Чуєте мене? Між небом і землею. Тобто ніде. Ми побачимося з суддею Феєрчайлдом. Він суддя першої інстанції, і якщо ви не розкажете нам правду, то матимете охуєнно-неприємні наслідки. Нагору. Хутко. — Поліціянт відчинив двері.
Жінка середнього віку в окулярах з дротяною оправою і чорній сукні підвела погляд від друкарської машинки, що стояла біля дальньої стіни.
— Ще двоє втікачів, — сказав коп. — Перекажи йому, що ми вже тут.
Вона кивнула, зняла слухавку, промовила кілька слів.
— Можете заходити, — сказала секретарка. Її очі ковзали з Джека на Вовка і назад.
Коп проштовхав їх передпокоєм і відчинив двері кімнати, що була вдвічі більшою за попередню. Вздовж однієї стіни стояли шафи з книжками, а на іншій висіли оправлені в рамки фотографії, дипломи та сертифікати. На вікні навпроти дверей висіли жалюзі. Високий кістлявий чоловік у темному костюмі, зім’ятій білій сорочці і вузькій краватці з бляклим малюнком підвівся з-за подряпаного дерев’яного столу шести футів завдовжки. Обличчя — рельєфна карта зморшок, а чорне волосся — явно пофарбоване. Давній запах цигаркового диму завис у повітрі.
— Отже, що тут у нас, Френкі? — на диво глибокий, майже театральний голос.
— Пацанва. Я їх підібрав на Френк-Ліч-роуд, саме біля Томпсонових угідь.
Зморшки судді Феєрчайлда зібралися в посмішку, коли він зиркнув на Джека.
— Синку, у тебе є якісь документи на підтвердження особи?
— Ні, сер, — відповів Джек.
— Ти сказав офіцеру Вільямсу всю правду? Бо він іншої думки, інакше вас би тут не було.
— Так, сер.
— Тоді розкажи мені свою Історію, — він вийшов з-за столу, збуривши тонкі шари диму над головою і чи то присів, чи то притулився до найближчого від Джека кута столу. Примружившись, він закурив цигарку. Джек бачив, що в глибоко посаджених блідих очах судді, які витріщалися на нього крізь цигарковий дим, немає милосердя.
Ще одна мухоловка.
Джек глибоко вдихнув.
— Мене звуть Джек Паркер. Це мій кузен, і його також звуть Джек. Джек Вовк. Але його справжнє ім’я Філіп. Він жив з нами в Дейлвіллі, бо його батько помер, а мати захворіла. Я просто відвозив його додому в Спрінгфілд.
— Він тугодум, так?
— Трохи повільний, — сказав Джек і поглянув на Вовка. Приятель ще не зовсім оговтався.
— Як звуть твою матір? — спитав суддя Вовка.
Вовк не відреагував на запитання. Очі залишалися заплющеними, а руки він засунув до кишені.
— Її звуть Гелен, — сказав Джек. — Гелен Воген.
Суддя ковзнув зі столу і повільно підійшов до Джека.
— Ти пив, синку? Тебе трохи хитає.
— Ні.
Підійшовши на фут до хлопчика, суддя нахилився до нього.
— Дихни.
Джек розкрив рота і видихнув.
— Ні. Жодного перегару. — Суддя знову випростався. — Але правду ти сказав тільки зараз, так? Ти мене намагаєшся надурити, хлопче.
— Пробачте, що ми ловили попутки, — сказав Джек, розуміючи, що тепер треба бути дуже обережним. Не тільки тому, що від цього залежала їхня з Вовком свобода, а ще й через те, що йому стало важко вимовляти слова — здавалося, ніби все неймовірно сповільнилося. Як і в хліві, секунди розходилися з метрономом. — Насправді, ми й не сильно голосували, бо Вовк, тобто Джек… ненавидить машини. Ми так більше не робитимемо. Ми не накоїли нічого поганого, сер, і це щира правда.
— Ти не розумієш, синку, — промовив суддя, і його глибоко посаджені очі знову зблиснули. «
Джек глитнув. У роті було навіть сухіше, ніж коли він сидів у хліві.
— Сер, нам дійсно треба терміново потрапити до Спрігфілда. Усі хвилюватимуться…
— Дуже в цьому сумніваюся, — сказав суддя, всміхаючись усіма своїми зморшками. — Але скажу тобі ось що. Щойно ви двоє вирядитеся в «Дім Сонця», я зателефоную в Спрінгфілд і спробую знайти номер цієї Гелен. Вовк, так? Чи вона Гелен Воген?
— Воген, — сказав Джек, і червоногарячі рум’яна залили щоки, наче його била пропасниця.
— Гаразд, — кивнув суддя.
Вовк захитав головою, кліпнув і поклав руку Джеку на плече.
— Приходиш до тями, синку? — спитав суддя. — Можеш назвати мені свій вік?
Вовк знову кліпнув і поглянув на Джека.
— Шістнадцять, — відповів Джек.
— А тобі?
— Дванадцять.
— Он як! Я вважав, що ти на кілька років старший. Іще одна причина, чому тобі треба допомогти, поки ти не вскочив у якусь халепу. Що скажеш, Френкі?
— Амінь, — промовив коп.
— Ви, хлопчики, повернетеся сюди за місяць, — сказав суддя. — Поглянемо, чи покращає ваша пам’ять? Чого у тебе такі налиті кров’ю очі?
— Їм трохи дивно, — сказав Джек, і коп загавкав.
Через секунду хлопчик збагнув, що той сміявся.
— Забери їх, Френкі, — сказав суддя. Він уже тягнувся до телефону. — Через тридцять днів ви будете зовсім іншими, хлопці. Повірте мені.
Коли вони спускалися сходами будівлі муніципалітету з червоного каменю, Джек спитав Френкі Вільямса, чому суддя цікавився їхнім віком. Коп спинився на нижній сходинці і повернувся, щоб пронизати Джека своїм гострим поглядом.
— Сонячний старигань зазвичай приймає хлопчаків з дванадцяти років і відпускає в дев’ятнадцять, — він ощирився. — Хочеш сказати, що ніколи не чув його по радіо? Він наша найбільша знаменитість. Певен, що про старого Сонячного Ґарднера знають навіть у Дейлвіллі.
Зуби у копа були маленькими, безбарвними і кривими.
Через двадцять хвилин вони знову опинилися на сільській дорозі. Як не дивно, але Вовк заліз на заднє сидіння поліційної машини майже без заперечень. Френкі Вільямс відчепив палицю і спитав: «Хочеш іще, урод йобаний? Хтозна, може клепки побільшає?» Вовк затремтів, знову засопів, але поліз за Джеком у машину. Він миттю затулив ніс рукою і заходився дихати ротом.
— Ми втечемо звідти, Вовку, — прошепотів Джек другу на вухо. — Кілька днів — і ми зрозуміємо, що робити.
— Не базікати, — долинуло з переднього сидіння.