Стивен Кинг – Талiсман (страница 70)
— Припускаю, ти досі голодний, — сказав Біллі й кинув «Воппер» Вовку. Тоді вмостився на водійське сидіння, що відмежовувало Джека зваленими в купу пакетами. — Я гадав, він його зубами вхопить. Не сприйми це як образу щодо твого кузена. Ось тримай! Свій він вже ум’яв.
Усю сотню миль, яку вони проїхали на захід, Вовк радісно дурів, від того, як вітер свистів у вухах. Його загіпнотизувала швидкість і різноманіття ароматів, які в процесі цього польоту вловлював його нюх. Очі горіли й блищали, відчуваючи найменшу зміну вітру. Сидячи ззаду, Вовк крутив головою туди-сюди і підставляв ніс потокам повітря.
Бак Томпсон розповів, що він фермер. Він говорив без перерви всі сімдесят п’ять хвилин, протягом яких втискав педаль газу, і жодного разу нічого не запитав у Джека. Коли саме неподалік від Каюги він повернув на вузьку брудну дорогу і зупинив машину біля кукурудзяного поля, яке, здавалося, простягалося на милі, він засунув руку в нагрудну кишеню і дістав звідти трохи прим’яту цигарку, скручену з тонкого, як тканина, білого паперу.
— Я чув про червонооких, але твій кузен — це просто сміхота, — він кинув цигарку Джеку. — Коли збудиться, дай йому трохи цього. Краще будь-яких пігулок.
Джек швидко засунув косяк у кишеню сорочки, і виліз із кабіни.
— Дякую, Баку, — сказав він водієві.
— Чувак, те, як він їв — це було щось. Як ти змушуєш його слухатися? Кричиш:
Щойно Вовк зрозумів, що подорож завершилась, зістрибнув із кузова. Червоний пікап поїхав геть, залишаючи по собі довгий шлейф пилу.
— Давай ще раз так зробимо, — закричав Вовк. — Джекі! Давай ще раз так зробимо.
— Боже, та я б з радістю, — відповів Джек. — Ходімо, трохи пройдемося. Хтось точно скоро проїде.
Він міркував, що удача повернулася до нього обличчям, що зовсім скоро вони з Вовком перетнуть кордон Іллінойсу; він був певен, що все пройде як по маслу, коли він потрапить до Спрінгфілда у Школу Тайєра до Річарда. Однак Джек досі жив часом хліва, де нереальне роздувало і деформувало реальне, і, коли знову почалися неприємності, усе сталося так швидко, що він не міг нічого контролювати. Багато днів минуло, перш ніж Джек побачив Іллінойс, і за цей час він знову устиг опинитися в хліві.
Неймовірно швидка зміна подій, яка завершилася «Домом Сонця», почалася через десять хвилин після того, як двоє хлопців пройшли повз надзвичайно маленький дорожній знак, який повідомляв, що тепер вони в місті Каюга з населенням 23 568 осіб. Самого містечка ніде не було видно. Праворуч тягнулося безкінечне кукурудзяне поле, ліворуч — порожній обшир, завдяки якому вони бачили, як дорога трохи повертає, а тоді прямує до порожнього небокраю. Після того як Джек збагнув, що наступну попутку вони, імовірно, не зловлять, аж доки не потраплять у місто, на дорозі з’явилася машина, яка швидко наближалася до них.
— Їхати в кузові? — закричав Вовк, радісно звівши руки над головою. — Вовк їде в кузові. Просто тут і зараз.
— Вона їде в інший бік, — сказав Джек. — Заспокойся і пропусти її, Вовку. Опусти руки, бо водій вирішить, що ти сигналиш йому.
Вовк неохоче опустив руки. Машина проїхала до повороту, що вів просто до Джека і Вовка.
— Не їдемо в кузові зараз? — спитав Вовк голосом ображеної дитини.
Джек похитав головою. Він вдивлявся в овальний медальйон, намальований на запилених дверцятах машини. Там міг бути напис: «Окружна паркова комісія», «Державний захист дикої природи». Ця машина могла належати хоч сільськогосподарському агентству штату, хоч ремонтній службі Каюги. Але коли авто повернуло, Джек побачив, що машина — поліційна.
— Це коп, Вовку. Поліціянт. Продовжуй іти спокійно і без фокусів. Нам не треба, щоб він зупинявся.
— Хто такий копіціант? — голос Вовка заповнив темно-гнідий гнів; він бачив, що машина мчить просто до них. — Копіціант вбиває Во́вків?
— Ні, — сказав Джек, — вони точно ніколи не вбивають Во́вків. — Слова не подіяли.
Вовк схопився за руку Джека — його пальці тремтіли.
— Вовку, будь ласка, відпусти мене, — заблагав Джек. — Він вирішить, що це дивно.
Рука Вовка опустилася.
Поки патрульна машина наближалася до них, Джек поглянув на фігуру водія, обернувся і відійшов на кілька кроків убік, щоб поспостерігати за Вовком. Побачене впевненості йому не додало. За кермом сидів коп із широким, схожим на тісто деспотичним обличчям; на місці вилиць у нього виднілися синювато-сірі шари жиру. А на обличчі Вовка відбився жах. Очі палахкотіли, ніздрі роздувалися, він шкірив зуби.
— Тобі справді сподобалася поїздка в кузові тої вантажівки? — спитав Джек.
Жах трохи втамувався, і Вовку майже вдалося видавити усмішку. Поліційне авто промчало повз — Джек зрозумів, що водій озирнувся, вивчаючи їх.
— Усе гаразд, — промовив хлопчик. — Він їде далі. Усе чудово, Вовку.
Він обернувся, коли раптом почув, що гуркіт поліційного авто знову наростає.
— Копіціант повертається!
— Напевно, повертається в Каюгу. Давай роби, як я. Не витріщайся на нього.
Вовк та Джек почвалали далі, вирішивши ігнорувати машину, яка, здається, навмисне плелася за ними. Вовк чи то застогнав, чи то завив.
Авто виїхало на дорогу, проїхало повз них, спалахнуло гальмівними вогнями і, спинившись поперек дороги, заблокувало друзям шлях. Офіцер розчахнув дверцята і поставив ногу на землю. Тоді підвівся із сидіння. Зростом він був приблизно з Джека, а вся вага містилася в обличчі та животі: ноги — тонкі й кістляві, а руки та плечі — як у звичайної людини. Черево, заховане в коричневу уніформу звисало з обох боків широкого коричневого ременя, наче п’ятнадцятифунтова індичка.
— Просто вмираю від нетерплячки, — сказав коп, спираючись рукою на відчинені дверцята. — Яка там у вас Історія? Коліться.
Вовк відступив за Джека, втягнув плечі, а руки засунув глибоко в кишені комбінезона.
— Ми йдемо у Спрінгфілд, офіцере, — сказав Джек. — Ми голосували, хоча, здається, нам не треба було цього робити.
— Тобі здається, що не треба було. Трясця. А хлопець, що намагається сховатися у тебе за спиною, то вукі[174], чи хто?
— Він мій кузен. — Джек скажено швидко думав. Історію треба було підлаштовувати під Вовка. — Мені треба довезти його додому. Він живе в Спрінгфілді з тіткою Гелен, я маю на увазі з моєю тіткою Гелен, тією, що шкільна вчителька. У Спрінгфілді.
— Що він накоїв, утік звідкись?
— Ні, ні, нічого такого. Це було просто…
Коп втупив у них нищівний, позбавлений жодних емоцій погляд.
— Імена?
Хлопчик зіткнувся з дилемою: Вовк точно називатиме його Джеком, байдуже, яке ім’я він назве копу.
— Мене звуть Джек Паркер. А його…
— Зажди. Хай цей тупак сам мені скаже. Ну ж бо. Ти пам’ятаєш своє ім’я, придурку?
Вовк зіщулився за Джеком, вдавлюючи щоки в плечі. Він щось пробурмотів.
— Не чую тебе, синку.
— Вовк, — пролунав шепіт.
— Вовк. Мені, певно, треба було здогадатися. А прізвище яке? Чи вони просто дали тобі номер?
Вовк заплющив очі й стиснув ноги.
— Ну ж бо, Філе, — промовив Джек в надії, що це одне з тих імен, які Вовк міг би запам’ятати.
Але щойно він замовк, Вовк здійняв голову, вигнув спину і загорлав:
— ДЖЕК! ДЖЕК! ДЖЕК! ДЖЕК ВОВК!
— Ми часом кличемо його Джеком, — втрутився хлопчик, розуміючи, що вже пізно. — Це тому, що він мене дуже любить. Іноді я єдиний, хто може дати йому раду. Я, коли довезу його додому, певно, залишусь на кілька днів у Спрінгфілді, щоб переконатися, що він нормально освоївся.
— Мене вже нудить від твого голосу, Джекі. Чому б тобі й старому доброму Філу-Джеку не сісти на заднє сидіння? Ми поїдемо в місто і в усьому розберемося. — Коли Джек не ворухнувся, поліціянт поклав руку на руків’я величезного револьвера, що звисав з його ременя. — Лізьте в машину. Він перший. Я хочу дізнатися, чому ви опинилися за сотню миль від дому в навчальний день. У машину. Негайно.
— Офіцере, — почав Джек, а Вовк за його спиною прохрипів:
— Ні! Не можу.
— У мого кузена з цим проблеми, — продовжив Джек. — У нього клаустрофобія. Маленькі приміщення, особливо кабіни авто, доводять його до божевілля. Ми можемо їздити лише пікапами, щоб він був у кузові.
—
Він ступив уперед і відчинив задні дверцята.
— НЕ МОЖУ! — заволав Вовк. — Вовк НЕ МОЖЕ! Смердить, Джекі, там
— Або ти його запхнеш в машину, або я, — зашипів коп до Джека.
— Вовку, це буде недовго. — Джек потягнувся до Вовкової руки. Неохоче Вовк дозволив схопити себе. Джек потягнув його до заднього сидіння поліційної машини. Вовк буквально насилу волік ноги по асфальту.
На якусь мить здавалося, що все вийде. Вовк опинився достатньо близько, щоб торкнутися дверцят. Тоді він здригнувся всім тілом. Уп’явся обома руками в дверну раму. Здавалося, що він зараз відірве половину даху, як цирковий силач роздирає навпіл телефонний довідник.
— Будь ласка, — тихо сказав Джек. — Ми мусимо це зробити.
Але Вовк перелякався. Його переповнювала огида до того, що він унюхав. Він скажено трусив головою. Слина текла з його рота і крапала на дах авто.