Стивен Кинг – Талiсман (страница 50)

По-перше, пахло від нього фермою, а не містом. Бадді Паркінс та його брати працювали на трьохстах акрах землі неподалік від Аманди, десь за тридцять миль від Коламбуса, і Бадді знав, що не може помилитися. Хлопець пахнув, як Кембридж, а Кембридж — село. Бадді виріс серед запахів зораного поля та обори, гною, кукурудзи і теплиць із горохом, і невипраний одяг хлопчака, що сидів поряд із ним, увібрав у себе всі ці знайомі аромати.

А ще ж сам одяг. Місіс Фаррен, мабуть, дуже сильно хворіла, якщо відрядила сина у подертих джинсах, хтозна-який бруд проїв такі зморшки, що ті аж закам’яніли. А взуття! Кросівки Льюїса Фаррена ось-ось мали розвалитися в нього на ногах. Шнурівки злиплися, а тканина порвалася і протерлася в кількох місцях на кожному черевику.

— Кажеш, вони забрали татків автомобіль? Так, Льюїсе? — перепитав Бадді.

— Еге ж, саме так, як я й казав. Ниці боягузи прийшли вночі і нахабно вкрали його з гаража. Не вірю, що їм можна так робити. Хто ж краде авто в людей, які тяжко працювали і справді збиралися поновити виплати, щойно це стане можливо? Хіба ні? Як гадаєте?

Чесне засмагле обличчя хлопчика повернулося до нього так, наче це було найважливіше питання з часів помилування Ніксона[137], або, можливо, висадки в затоці Свиней[138]. Усі інстинкти Бадді підказували погодитись — і він нахилився, маючи намір погодитися з будь-якою щиросердною думкою хлопчика, від якого так і несло роботою на фермі.

— Гадаю, що у всього, з чим ти стикаєшся, є дві сторони, — не дуже радісно відповів Бадді Паркінс.

Джек блимнув, а тоді перевів погляд на дорогу. І знову Бадді відчув тривогу. Здавалося, хмара стурбованості кружляла над хлопчиком, і чоловік майже пошкодував, що не дав йому ствердної відповіді, якої той так потребував.

— Наскільки я розумію, твоя тітка — вчителька початкової школи, тут, у Бакай-Лейк? — уточнив Бадді, сподіваючись хоч трохи розвіяти сум маленького хлопчика. — Прямуй до майбутнього, а не до минулого.

— Так, сер. Саме так. Вона викладає в молодшій школі. Ґелен Воген. — Вираз Джекового обличчя не змінився.

Але Бадді почув це знову — він не вважав себе Генрі Гіґінсом[139], професором з того мюзиклу, але він був цілком певен, що юний Льюїс Фаррен говорить не так, як ті, хто виріс в Огайо. Усі слова звучали не так: вони зливалася й повнилися неправильними наголосами. Ні, це й близько не нагадувало голос огайця. А тим більше огайця із села. Бадді чітко чув акцент.

А можливо, якийсь хлопчик із Кембриджа, штат Огайо, міг навчитися так говорити? З якоїсь божевільної причини? Бадді припускав, що міг.

З іншого боку, газета, яку Льюїс Фаррен міцно притискав до себе ліктем, схоже, підтверджувала найглибші й найгірші припущення Бадді Паркінса: його духмяний юний попутник — утікач, а кожне його слово — брехня. Назва газети, яку він міг прочитати тільки якщо трохи нахиляв голову, — «Ангола-Геральд». Є Ангола в Африці, куди подалися безліч ласих до грошей англійців, а є Ангола в Нью-Йорку, якраз на березі озера Ері. Він недавно бачив фотографію того місця в новинах, але не міг точно згадати чому.

— Я хотів би спитати тебе дещо, Льюїсе, — сказав Бадді й прочистив горло.

— Так? — перепитав хлопчик.

— Як так сталося, що в хлопчика з милого маленького містечка на сороковій автостраді — газета з Анголи, штат Нью-Йорк? Міста, що чортзна-де звідси? Мені просто цікаво, синку.

Хлопчик зиркнув на газету, що прилипла до його руки, і ще сильніше притис її до себе, наче боявся, що вона може вислизнути.

— Ох. Я її знайшов.

— Он як.

— Так, сер. Вона лежала на лавці на автобусній станції у моєму місті.

— Ти цього ранку пішов на автобусну станцію?

— Звісно. Це було до того, як я вирішив зекономити гроші й почав голосувати. Якщо ви висадите мене на повороті до Зейнсвілла, мені треба буде лише трохи пройти ліворуч. Можливо, ще до обіду я буду в тітки.

— Можливо, — відповів Бадді, й кілька миль вони проїхали в напруженій мовчанці. Зрештою він не втерпів і заговорив дуже тихим голосом, не відводячи погляду від дороги.

— Синку, ти втік з дому?

Льюїс Фаррен вразив його усмішкою — не осміхом, не імітацією, а справжньою усмішкою. Сама ідея втечі з дому видавалася йому кумедною. Це його смішило. Хлопчик поглянув на Бадді через якусь мить після того, як чоловік зиркнув на нього, і їхні погляди зустрілися.

За секунду, дві, три… скільки тривала та мить, Бадді Паркінс побачив, що немитий хлопчина, який сидить біля нього, красивий. Він ніколи не припускав, що може використати це слово для опису чоловіка старшого за дев’ять місяців, але під усім дорожнім брудом Льюїс Фаррен був красивим. Його почуття гумору миттєво здолало всі тривоги, і на Бадді — п’ятдесятидворічного батька трьох хлопчиків-підлітків — глянула абсолютна доброта, яку підточив надмір незвичайних подій. Льюїс Фаррен, якому за його власними словами, було дванадцять років, заходив далі й бачив більше, ніж Бадді Паркінс, і те, що він бачив, перетворило його на красеня.

— Ні, я не тікав, містере Паркінс, — відповів хлопчик.

Тоді він кліпнув, його очі знову затуманилися, погляд втратив блиск і яскравість; малий відкинувся на сидіння. Підвів ногу, поставив її на торпеду, і ще глибше засунув газету під біцепс.

— Ні, певно, що ні, — промовив Бадді, повертаючи погляд на дорогу. Йому стало легше, хоч він і не міг сказати чому. — Гадаю, ти не втік із дому. Гадаю, тут щось інше.

Хлопчик не відповів.

— Працював на фермі, так?

Льюїс здивовано поглянув на нього.

— Ага, працював. Останні три дні. Два долари за годину.

«І твоя мама так сильно хворіє, що навіть не знайшла часу попрати тобі одяг, перш ніж відрядити до сестри, так?» — думав Бадді. Але сказав він таке:

— Льюїсе, а як тобі ідея поїхати до мене додому? Я не кажу, що ти втік чи щось таке, але якщо ти справді живеш у Кембриджі або його околицях, я готовий з’їсти цю стару негодну машину з покришками і всією рештою. У мене самого троє синів і молодший, Біллі, лише на три роки старший за тебе, тож ми знаємо, чим нагодувати хлопців. Ти можеш залишатися в нас скільки забажаєш, усе залежить від того, на скільки питань ти захочеш відповісти. Бо я їх поставлю, принаймні після того, як ми переломимо разом хліб. — Він провів долонею по сивому їжаку і зиркнув на малого. Краса Льюїса більше не вражала око, і тепер він скидався на звичайного хлопчика. — Тебе приймуть як рідного, синку.

Усміхаючись, хлопчик відповів:

— Це дуже люб’язно з вашого боку, містере Паркінс, але я не можу. Мені треба побачитися з моєю, еммм, тіткою в…

— Бакай-Лейк, — закінчив Бадді.

Хлопчик глитнув і знову перевів погляд на дорогу.

— Я допоможу тобі, якщо треба, — повторив Бадді.

Льюїс погладив його по засмаглому і великому передпліччю.

— Ця подорож — уже велика допомога, чесно.

Десь за десять мовчазних хвилин Бадді спостерігав, як самотня фігура хлопчика бреде до з’їзду з автостради поряд із Зейнсвіллом. Звісно, Еммі вилаяла б його, якби він привіз на сімейний обід цього дивного й брудного хлопчака, але, роздивившись малого, поговоривши з ним, дружина дістала б найкращі склянки і тарілки, які їй подарувала її мама. Бадді Паркінс не вірив, що в Бакай-Лейк живе жінка на ім’я Гелен Воген, і ще він сумнівався, що в таємничого Льюїса Фаррена є мати — хлопчик скидався на сироту, якого відрядили з важливим дорученням. Бадді не відводив очей від хлопця, аж доки той не зник за поворотом з’їзду, а тоді витріщився на величезний жовто-багряний рекламний щит торгового центру.

В якусь мить він хотів вистрибнути з машини і побігти за хлопчиком, умовляти його повернутися… і тоді він згадав задимлений, переповнений людьми сюжет із шестигодинного випуску новин. Ангола, Нью-Йорк. Там трапилося якесь нещастя, надто маленьке, щоб про нього в новинах згадали більше, ніж раз; одна із тих маленьких трагедій, яку світ ховає під горами газетних папірців. Бадді міг вихопити із цього короткого, напевно, дефектного шматка пам’яті лише балки, що гігантськими соломинками навалилися на розплющені авто. Балки стриміли із заповненої димом діри в землі — діри, що, можливо, вела до пекла. Бадді Паркінс ще раз глянув на порожню дорогу, де щойно був хлопчик, а тоді увімкнув першу передачу і зрушив з місця старе авто.

Пам’ять у Бадді Паркінса була значно точнішою, ніж він собі уявляв. Якби він поглянув на першу сторінку «Анголи-Геральд» місячної давнини, яку хлопчик із таким завзяттям і страхом притискав до себе, то прочитав би:

ЖАХЛИВИЙ ЗЕМЛЕТРУС УБИВ П’ЯТЬОХ

Джозеф Гарен, штатний репортер «Геральд»

Робота над будівництвом «Рейнбьорд Таверс», що мав би стати найвищим кондомініумом, учора, лише за шість місяців до завершення, трагічно обірвалася через безпрецедентний земний поштовх, що зруйнував конструкцію будівлі і поховав під руїнами працівників. З-під уламків майбутнього кондомініуму дістали п’ять тіл, двох будівельників досі не знайшли, але вони, імовірно, мертві. Усі семеро, монтажники і зварники, працювали на «Спейсер-Констракшен» і в момент катастрофи перебували на перекриттях двох верхніх поверхів споруди.

Вчорашній поштовх був першим землетрусом в Анголі за всю історію міста. Армін Ван Пелт з кафедри геології Нью-Йоркського університету в телефонній розмові назвав фатальний землетрус «сейсмічною булькою». Представники комісії з безпеки штату продовжують вивчати місце події з…