Стивен Кинг – Талiсман (страница 49)

Коли вже починало сутеніти, Джек збагнув, що відтягує момент повернення до іншого світу — до Американських Територій — і не тільки через те, що магічний сік був жахливим на смак. Він відкладав перехід, бо не хотів покидати це місце.

З луків витікав потічок (тут уже знову почали з’являтися маленькі гаї з деревами, у яких були покручені стовбури і дивні пласкі крони, як у евкаліптів), а тоді він повернув праворуч і поплив уздовж дороги. Далі, праворуч і попереду, простягалася велика площа води. Вона була настільки великою, що ще годину тому Джекові здавалося, ніби то шматочок неба, чомусь синішої барви, ніж решта. Та це було не небо, а озеро. «Велике Озеро»[136], — подумав Джек, усміхаючись власному каламбуру. Він подумав, що в іншому світі це могло б бути озером Онтаріо.

Джек добре почувався. Він рухався в потрібному напрямку — можливо, трохи північніше, ніж треба, та він ані на хвильку не вагався, що невдовзі Західна Дорога поверне в правильний бік. Відчуття абсолютної, мало не божевільної радості — яке він сам визначив як бадьорість — спліталося із супокоєм, відчуттям, таким же чистим, як і повітря Територій. Тільки одна річ псувала його радість, і це був спогад

(шість, шість, Джеку було шість)

про Джеррі Бледсоу. Чому ж свідомість обрала саме такий непростий час, щоб оживити цей спогад?

Ні — не спогад, а два спогади. Перший — про те, як вони з Річардом підслухали, як місіс Фінні розповідала сестрі, що електрика пройшла крізь майстра, підсмаживши його, розплавила окуляри на носі; що вона чула, як містер Слоут розмовляв по телефону і розповідав таке… А другий — як він сидів за диваном, насправді не маючи наміру підслуховувати, і почув, як тато каже: «Усе має свої наслідки, і деякі з цих наслідків можуть виявитися дуже неприємними». І щось, вочевидь, виявилося дуже неприємним для Джеррі Бледсоу, правда? Коли окуляри розтікаються по твоєму носі, то це і справді щось досить неприємне, так…

Джек зупинився. Став як укопаний.

Що ти намагаєшся сказати?

Ти знаєш, що я намагаюся сказати, Джеку. Твій тато переносився того дня — разом із Морґаном Слоутом. Вони були тут. Де тут? Гадаю, вони були тут, на тому самому місці, де стоїть їхній офіс у Каліфорнії, на Американських Територіях. І вони вчинили щось, або хтось один зробив. Може, щось значне, а може, тільки кинув камінь…

або закопав яблучний огризок у землю. І це якимось чином… відбилося луною там. Відбилося луною там і вбило Джеррі Бледсоу.

Джек затремтів. О так, здається, тепер він знав, чому його мозку знадобилося стільки часу, щоб видобути цей спогад на поверхню — іграшкове таксі, шепіт чоловічих голосів, Декстер Ґордон, що грає на сурмі. Йому не хотілося згадувати. Бо

(хто провокує ті зміни, татку)

виходило, що, перебуваючи тут, він може накоїти щось жахливіше в іншому світі. Розпочати Третю світову війну? Ні, навряд чи. Останнім часом він не вбивав королів, ані старих, ані молодих. Та що потрібно було накоїти, щоб спричинити луну, яка підсмажила Джеррі Бледсоу? Може, дядько Морґан застрелив Двійника Джеррі (якщо в Джеррі був такий)? Спробував продати комусь із місцевих цабе ідею електрики? Чи вистачило якогось малесенького вчинку… чогось не страшнішого за купівлю шматка м’яса на місцевому ярмарку? Хто провокує ці зміни? Що провокує ці зміни?

Маленька повінь, гарненька пожежа.

Раптом у Джека в роті пересохло. Він підійшов до маленького струмка край дороги, впав на коліна і опустив руку, щоб набрати води. І враз його рука завмерла. М’який потік прибрав кольору прийдешньої заграви… цей колір став червоним, і здавалося, що край дороги тече річка крові, а не води. Потім струмок почорнів. За мить він знову став прозорим, і тут Джек побачив…

Тонке нявчання зірвалося з хлопчикових вуст, коли він побачив, як диліжанс Морґана торохтів Західною Дорогою, запряжений чортовою дюжиною коней із чорними плюмажами. Із забобонним жахом Джек помітив, що візник, який сидить на високому передку, впирається ногами в заслін від бруду і невпинно ляскає стиснутим у руці батогом, — Елрой. От тільки батіг він тримав зовсім не в руці. То було щось на кшталт ратиці. Елрой вів той жахливий диліжанс, посміхаючись повним гнилих ікл ротом, Елрой, котрий не міг дочекатися, коли знайде Джека Сойєра, розпоре Джеку Сойєру живіт і повитягує кишки.

Джек стояв навколішки над струмочком. Його очі вилазили з орбіт, а рот викривився від жаху й тривоги. У цьому видінні він побачив дещо, зовсім не велике дещо, ні, але насправді — страшніше понад усе: здавалося, ніби очі коней світяться. А світилися вони тому, що повнилися сяйвом — сяйвом заграви.

Диліжанс їхав на захід цією самою дорогою… і їхав він за ним.

Джек відповз від струмка, не впевнений, що зміг би підвестися, навіть якби в цьому була потреба, і незграбно хитаючись, виліз на дорогу. Він гепнувся в пилюку, і пляшка Спіді та люстерко продавця килимів втиснулися йому в нутрощі. Він повернув голову набік і щільно притиснувся правою щокою і вухом до поверхні Західної Дороги.

Він чув рівномірний гуркіт у твердій, сухій землі. Він був далеким… але наближався.

Елрой кермував… А Морґан сидів усередині. Морґан Слоут? Морґан з Орріса? Байдуже. Вони були одним цілим.

Джек із натугою звільнився від гіпнотичного заціпеніння, спричиненого гуркотом землі, і підвівся. Витягнув пляшку Спіді — вона виглядала однаково і на Територіях, і в США — з-під камзола і щосили потягнув за моховий корок, зовсім не дбаючи про водоспад шматочків моху, що потрапили у рештки рідини — на дні лишалося кілька дюймів, не більше. Він нервово зиркнув ліворуч, ніби сподіваючись побачити на небокраї чорний диліжанс і сповнені загравою очі коней, що блимали, ніби чудернацькі ліхтарі. Звісно ж, він нічого не побачив. Він уже помітив, що тут, на Територіях, небокраї були ближчими, а звуки долинали швидше. Диліжанс Морґана був за десять, а то й усі двадцять миль на схід.

«Досі назирці за мною», — подумав Джек і підніс пляшку до губ. За мить до ковтка розум Джека заволав: «Гей, зачекай-но хвилинку! Зачекай хвилинку, дурню, чи ти хочеш загинути?» От би весело було, якби він, стоячи посеред Західної Дороги, перенісся назад, у інший світ, і теж опинився б посеред дороги, де його миттєво зіб’є фура, що летить на шаленій швидкості, або вантажівка «ЮПС».

Джек побрів до краю дороги… а тоді пройшов іще десять-двадцять кроків у високій, аж по стегна, траві для певності. Він востаннє глибоко вдихнув, наповнюючи легені солодким ароматом цього місця, прагнучи втримати притаманний йому супокій… відчуття веселки.

«Маю спробувати запам’ятати це відчуття, — подумав він. — Воно може знадобитися мені… і я, можливо, довго не повертатимуся сюди».

Він поглянув на луки, що темніли, коли ніч зі сходу стелилася над ними. Вітер посилювався — тепер він був холоднішим, але не менш ароматним, і куйовдив хлопчику волосся — яке тепер стало кудлатим, — як куйовдив траву.

Готовий, Джекі?

Джек заплющив очі й приготувався до жахливого смаку і блювоти, яка може потім захопити його.

— Банзай, — прошепотів він і випив сік.

Розділ чотирнадцятий

Бадді Паркінс

Джека знудило тонкою цівкою рожевої слини. Лише кілька дюймів відділяли його обличчя від трави, що вкривала довгий схил до шосе з чотирма смугами. Він затряс головою і знову гепнувся на коліна, оголивши сірому небу спину. Світ, цей світ, смердів. Джек змусив себе відступити подалі від цівок блювотиння, що зависли на траві — сморід змінився, але не зник. Бензин та інші безіменні отрути розлилися в повітрі, а саме повітря відгонило втомою та виснаженням — навіть гамір, що долинав сюди від траси, добивав змертвіле повітря. Зворотний бік дороговказу здіймався над головою, як величезний телеекран. Хитаючись, Джек зіп’явся на ноги. Далеко внизу, з того боку автостради, виблискувала безкрая гладінь озера, лише трохи сірішого за небо. Поверхню води часом пронизувало якесь лиходійне світіння. Над озером здіймався запах металевих ошурок і втомленого дихання. Озеро Онтаріо і затишне маленьке містечко біля нього — Олкот чи Кендал. Джек набагато збився зі шляху — втратив сотню чи більше миль і чотири з половиною дні. Хлопчик ступив під знак, сподіваючись, що гірше вже не буде. Він поглянув на чорні літери. Витер рот. «АНГОЛА». Ангола? Де це? Він зиркнув униз, на задимлене маленьке містечко, крізь майже придатне для дихання повітря.

І «Ренд Мак-Неллі», незамінний компаньйон, розповів, що акри водяної гладіні там, унизу, — це озеро Ері. Отже, Джек не змарнував часу в даремних мандрах, навпаки — зберіг його.

Та перш ніж Джек міг вирішити, чи не розумніше врешті повернутися на Території, щойно там стане безпечно — тобто коли диліжанс Морґана від’їде достатньо далеко — перш ніж він зробить це, перш ніж тільки почне про це думати, він спуститься в маленьке задимлене містечко Ангола і погляне, чи цього разу Джек Сойєр, Джекі, не спровокував якісь із тих змін, татку. Він почав спускатися схилом — дванадцятирічний хлопчик у джинсах і картатій сорочці, зависокий як на свій вік, із надмірною тривогою на обличчі. Він уже почав скидатися на нечупару.

На півдороги до траси Джек збагнув, що знову думає англійською.

Багато днів по тому і набагато західніше чоловік на ім’я Бадді Паркінс, який щойно виїхав із Кембриджа, штат Огайо, сороковою трасою, підібрав високого хлопчика, що називав себе Льюїсом Фарреном, звернувши увагу на стривоженість малого. Льюїс, ще зовсім дитина, мав такий вигляд, наче тривога витаврувана на його обличчі. «Розслабся, синку, хоча б заради себе самого, якщо більше нема заради кого», — хотів сказати Бадді хлопчикові. Та малому, як його послухати, бід вистачає на десятьох. Мати хвора, батько помер, його відправили до якоїсь шкільної вчительки, тітки в Бакай Лейк… Льюїсу Фаррену не бракувало турбот. І, схоже, він з минулого Різдва не тримав у руках більше п’яти доларів. Однак… Бадді вирішив, що малий почав йому забивати баки.