Стивен Кинг – Талiсман (страница 3)

— Твоя мати от-от помре, Джеку. Ти заспіваєш «алілуя»? — прокумкала потвора, і Джек знав, як знають уві сні, що вона радіоактивна і якщо він доторкнеться до неї, то також загине.

Джек прокинувся в холодному поту на найвищій ноті сну й голосного крику. І лише рівномірне гуркотіння прибою нагадало йому, де він перебуває. Минула не одна година, перш ніж він знову заснув.

Зранку він хотів розказати цей сон матері, але Лілі похмуро ховалася від нього за стіною цигаркового непривітного диму. Лише коли він під вигаданим приводом зібрався йти з кав’ярні готелю, вона ледь усміхнулася.

— Подумай, що ти хочеш на вечерю.

— А можна?

— Можна. Будь-що, крім фаст-фуду. Я не для того приїхала з Лос-Анджелеса до Нью-Гемпшира, щоб труїтися хот-догами.

— Можемо сходити в якийсь рибний ресторанчик у Гемптон-Біч, — сказав Джек.

— Чудово. Іди пограйся.

«Іди пограйся, — подумав з непритаманною йому гіркотою Джек. — О так, матусю, ти просто молодець! Круто. А з ким? Мамо, чому ти тут? Чому ми тут? Наскільки ти хвора? Чому ж ти не хочеш розказати мені про дядька Тома? І що на думці в дядька Морґана? Що?..»

Питання, питання. І жодне з них не варте ані шеляга, бо ніхто не міг дати на них відповіді.

Хіба що Спіді…

Але це було смішно; як міг чорношкірий стариган, котрого він нещодавно зустрів, вирішити хоч одну із цих проблем? А втім, думка про Спіді Паркера витанцьовувала на краю Джекового мозку, поки він повільно брів дощаним помостом до депресивно порожнього пляжу.

«Край світу тут, правда?» — знову подумав Джек.

Над головою в сірому небі кружляли чайки. За календарем досі тривало літо, але в Аркадія-Біч воно закінчувалося ще на День Пам’яті. Тиша була такою ж сірою, як і небо.

Він поглянув на свої кросівки. Вони були в липкому мазуті. «Пляжний бруд, — подумав він. — Якась гидота». Він навіть не уявляв, де так замастився, і з огидою відійшов від берега.

Чайки з криками стрілою летіли до землі. Котрась із них закиглила особливо голосно, і Джек почув майже металевий звук, немов тріснув поміст. Він озирнувся й побачив, як пташка незграбно приземлилася на купу каміння. Чайка, як робот, швидко покрутила головою, переконалася, що вона сама, і зістрибнула з дощок на гладенький утрамбований пісок, на який кинула молюска. Мушля розбилася, мов яйце, і Джек побачив усередині сире м’ясо, яке ще ворушилося, чи, можливо, йому тільки здавалося…

Не хочу цього бачити.

Та перед тим, як він відвернувся, жовтий вигнутий дзьоб чайки вп’явся в м’ясо, тягнучи його, наче гумку. Джек відчув, що шлунок зав’язало в слизький вузол. Здавалося, він чує, як у голові горлають роздерті тканини — жодної конкретики, лише тупий крик плоті в агонії болю.

Він знову спробував відвести погляд від чайки, але не зміг. Крізь роззявлений дзьоб на мить промайнула брудно-рожева горлянка пташки. Молюск втягнувся назад у свою розламану мушлю, і чайка деяку мить дивилася на нього; її смертельно чорні очі підтверджували жахну істину: помирають батьки, помирають матері, помирають дядьки, навіть якщо ті вчилися в Єльському університеті, зодягнені в костюми-трійки, вони скидаються на непорушні кам’яні стіни Севіл Ров[13]. Можливо, діти також помирають… та кінцем усьому може бути дурнувате й бездумне волання живих тканин.

— Агов! — голосно крикнув Джек, заклопотаний думками й не контролюючи дій. — Агов, може, досить?

Чайка вп’ялася у свою здобич, спостерігаючи за хлопчиком чорними маленькими намистинками-очима. Мить по тому вона заходилася знову порпатися в м’ясі. «Хочеш трохи, Джеку? Воно все ще сіпається! Боже милостивий, таке свіже, навряд чи воно знає, що вже померло!»

Сильний жовтий дзьоб знову встромився в м’ясо та потягнув. Потя-я-ягну-у-ув… Шматок молюска відірвався. Чайка здійняла голову до сірого вересневого неба, ковтнула. І знову Джекові здалося, що пташка спостерігає за ним. Так очі деяких картин завжди стежать за тобою, в якій би частині кімнати ти не стояв. Очі… він знав ці очі.

Раптом Джек захотів до мами — до її темних синіх очей. Він не міг пригадати, коли ще йому так відчайдушно хотілося до неї; можливо, у ранньому дитинстві. «Люлі-люлі», — чув він її спів у голові, й голос той був голосом невловимого вітру. «Люлі-люлі, засинай, малий Джекі, до світання, тато йде на полювання, ось такий-от джаз». Він пам’ятає, як його колисали та як мама викурювала одну за одною «Герберт Тарейтон»; певно, коли читала сценарій, або «блакитні сторінки», як вона любила висловлюватись. Джек запам’ятав: «блакитні сторінки». «Люлі, Джекі, все чудово, засинай, любенький, знову. Тсс… спи. Люлі-люлі».

Чайка дивилася на нього. З несподіваним жахом, що скував горло, мов гаряча солона вода, він збагнув, що чайка справді дивилася на нього. Ці чорні очі (чиї?) бачили його. І Джек знав цей погляд.

Шматок сирого м’яса досі стирчав у дзьобі чайки, і поки хлопчик дивився на неї, вона проковтнула його. Вона дивно роззявила дзьоб, неначе шкірилася.

Джек відвернувся та побіг. Він схилив голову, солоні сльози обпікали очі, кросівки заривалися в пісок, і якби хтось здійнявся високо вгору, на висоту чаїного польоту, то серед сірого дня побачив би тільки хлопчика та його сліди; Джек Сойєр, дванадцятирічний та самотній, забувши про Спіді Паркера, біг назад до готелю. Його голос змішувався зі сльозами й вітром, а він і далі заперечно кричав і кричав: «Ні, ні, ні».

Засапано Джек зупинився на узвишші пляжу. Сильний гострий біль у лівому боці штрикав його між ребрами. Він сів на котрусь із лавок, призначених для літніх людей, і відкинув волосся з очей.

Візьми себе в руки. Якщо Сержант Ф’юрі йде з восьмою секцією, хто має очолити Горластих Командос[14]?

Джек усміхнувся — йому справді стало трохи ліпше. Звідси, з п’ятдесяти футів над рівнем океану, усе видавалося не таким уже й кепським. Можливо, через зміну атмосферного тиску чи чогось такого. Те, що трапилося з дядьком Томмі, — жахливо, але він упевнений, що переживе це і сприйме світ таким, яким він є насправді. Принаймні так казала мама. Дядько Морґан сильно набридав їм останнім часом, проте, з іншого боку, дядько Морґан набридав їм завжди.

«А що з мамою… з нею буде все гаразд, чи не так?» — міркував він, сидячи на лавці та длубаючи кросівком у піску біля помосту. Насправді, з його матір’ю все добре. І це цілком можливо. Врешті-решт, ніхто ж не казав їй, що в неї невиліковна хвороба. Ні, якби в неї був рак, вона б не привезла його сюди. Найімовірніше, вони зараз були б у Швейцарії, приймали б холодні мінеральні ванни та наїдалися б козячими гландами[15] чи щось на кшталт цього. Вона б учинила саме так. Тож, можливо…

Повільний сухий шепіт увірвався в думки Джека. Він поглянув униз, і його очі розширилися. Пісок під лівим кросівком заворушився. Дрібні білі піщинки закрутились у маленьке коло діаметром з палець. Посередині кола пісок опустився і утворилася ямка завглибшки два дюйми. Краї ямки також рухалися колом проти годинникової стрілки.

«Такого не може бути, — миттю подумав Джек, але серце мало не вискочило з грудей, пришвидшилось дихання. — Такого не буває, це лишень міраж або краб».

Але це не був ані краб, ані міраж. І місце це не було таким, яке він з острахом уявляв, нудьгуючи, і вже достоту воно не скидалося на краба. Із сухим шурхотом пісок почав закручуватись швидше, наводячи його на думки про статичну електрику та досліди з лейденською банкою[16] на уроці фізики минулоріч. Проте найбільше це нагадувало довгий і уривчастий подих; останнє зітхання смертника.

Ще більше піску сипалося всередину та закручувалося; тепер це нагадувало вир, такий собі перевернутий вихор. З’явилася яскрава жовта обгортка від жуйки… зникла-з’явилася, зникла-з’явилася — хлопчик щораз бачив її знову і знову. У міру того як більшав вихор, Джек міг краще прочитати напис. Спершу «Дж», тоді «Джу», ще за мить «Джусі Ф». Вихор збільшувався, і пісок стягнуло з обгортки. Швидко та грубо, наче ворожа рука зірвала покривало із застеленого ліжка. «Джусі Фрут» — прочитав він, і обгортку понесло вгору.

Пісок крутився дедалі швидше й немовби шипів від люті. «Хххххх-хааааааааххххх», — Джек витріщився на видиво спершу зачаровано, а тоді налякано. Пісок розверзався, як велике темне око — це було око чайки, що кинула молюска на скелю, а тоді пожирала живе м’ясо, немовби канцелярську гумку.

— Хххххх-хааааааааххххх, — насміхався смерч мертвим сухим голосом. І він лунав не в голові хлопця. Хоч як сильно Джек хотів би, щоб це була гра його уяви, але голос лунав насправді: — Вставна щелепа випала, Джеку, коли «Дике Дитя» збило його, зуби розлетілися врізнобіч, трах-тарарах! Чи ти закінчив Єльський університет, чи ні, а коли старе добре «Дике Дитя» налетить на тебе та виб’є вставні зуби, Джекі, тобі кінець. І матері теж…

Після цього він знову побіг — наосліп, не озираючись; вітер здував волосся з його лоба, а широко розплющені очі наповнювалися страхом.

Джек ішов через тьмяний вестибюль готелю настільки швидко, наскільки міг. Хоча бігти йому заважав навколишній інтер’єр. Тут було тихо, як у бібліотеці, сіре світло падало крізь високі сегментовані вікна й пом’якшувало кольори вицвілих килимів. Однак, дійшовши до конторки адміністратора, хлопчик усе-таки трохи підбіг. Одразу біля арки, обшитої деревом, з’явився згорблений денний портьє з попелясто-сірим обличчям. Він нічого не сказав, але опущені кутики вуст виказали його незадоволення. Неначе Джек наважився бігти в церкві. Хлопчик витер лоб рукавом і примусив себе повільно піти до ліфта. Натиснувши на кнопку, він спиною відчув злий погляд портьє. За цей тиждень він лише раз бачив, щоб портьє всміхнувся: коли впізнав його матір. Усмішка відповідала лише мінімальним вимогам ввічливості.