Стивен Кинг – Талiсман (страница 2)
Та перед ним простягалися тільки безлюдні сади і дорога.
— Так? — перепитала мама.
Згорблена та пригнічена, вона трималася за ручку великих дерев’яних дверей.
— Здалося, — відказав Джек. Не було ані голосу, ані веселки. Він забув про них і подивився на маму — вона саме боролася з важкими дверима. — Зачекай, я допоможу, — гукнув він і швидко піднявся сходами.
Хлопчик незграбно ніс велику валізу та тягнув за собою повний светрів паперовий пакунок.
До зустрічі зі Спіді Паркером Джек безтямно проводив дні в готелі, немов сплячий пес, котрий втратив лік часу. У ці дні життя здавалося йому дивним сном, сповненим тіней та непостійної мінливості. Навіть страшні новини про смерть дядька Томмі, що надійшли телефоном минулої ночі, своїми жахіттями не змогли вивести його з цього стану. Якби Джек вірив у забобони, то подумав би, що певні зовнішні сили захопили його життя й тепер керують ним і мамою. У свої дванадцять років Джек Сойєр був достатньо активною людиною, і тому бездіяльність цих днів після галасливого Мангеттену дивним чином тривожила і непокоїла його.
Джек усвідомив, що стоїть посеред пляжу; він зовсім не пригадував, як дістався сюди та чому взагалі прийшов. Спершу він подумав, що сумує за дядьком Томмі, але насправді його мозок просто заснув, надавши тілу цілковиту свободу дій. Він навіть не міг зосередитися та зрозуміти, про що йшлося в тих комедіях, які вони з Лілі дивилися минулого вечора; деталі миттю вивітрилися з його пам’яті.
— Уся ця метушня втомила тебе, — сказала мама, глибоко затягнувшись цигаркою і примружено дивлячись крізь дим на сина. — Джекі, маленький мій, тобі лишень треба трішечки відпочити. Це гарне місце. Давай же насолоджуватися ним якомога довше.
Перед ними на червонястому екрані телевізора Боб Ньюгарт[9] здивовано розглядав черевик, який тримав у правій руці.
— Я так і роблю, Джекі, — вона посміхнулася йому. — Відпочиваю і насолоджуюсь.
Джек поглянув на годинник. Минуло вже дві години, відколи вони дивилися телевізор, а він зовсім не пам’ятав, що демонструвалося раніше.
Джек уже збирався спати, коли пролунав телефон. Старий добрий дядько Морґан Слоут таки знайшов їх. Новини від дядька Морґана ніколи не були особливо приємними, та ця, напевно, була невтішною навіть за мірками дядька Морґана.
Джек стояв посеред кімнати та спостерігав, як материне обличчя дедалі білішає та білішає. Вона легенько стиснула рукою горло, на якому за останні кілька місяців з’явилися нові зморшки. Розмову слухала мовчки, прошепотівши лише: «Дякую, Морґане», — й поклала слухавку. Коли повернулася до Джека, то виглядала набагато старшою та змарнілішою, ніж будь-коли.
— Джекі, зараз тобі знадобиться вся мужність, гаразд?
От саме мужності йому й бракувало. Вона взяла його за руку й промовила:
— Джеку, сьогодні дядька Томмі збив автомобіль. Водій утік.
Джек почав задихатися, наче останнє повітря миттю вивітрилось із нього.
— Його збив фургон, коли він переходив бульвар Ла Сьєнеґа. Свідок повідомив, що автомобіль був чорного кольору з написом «Дике Дитя», але це… це все.
Лілі заплакала. І вже за мить Джек, сам собі дивуючись, теж заплакав. Відтоді минуло три дні, що здалися Джекові вічністю.
П’ятнадцятого вересня 1981 року хлопчик на ім’я Джек Сойєр стояв і дивився на непорушну воду на безликому пляжі біля готелю, що нагадував замок із роману сера Вальтера Скотта. Він хотів заплакати, але не міг навіть сльози із себе вичавити. Навколо нього була тільки смерть, що заповнила собою половину світу, та жодних веселок. Фургон «Дике Дитя» забрав дядька Томмі в інший світ. Дядько Томмі помер у Лос-Анджелесі, дуже далеко від східного узбережжя, яке було його справжньою домівкою, і про це знав навіть такий малюк, як Джек. Чоловік, який уважав за потрібне зав’язувати краватку перед візитом в «Орбіз»[10], щоб з’їсти ростбіф, не мав жодних справ на західному узбережжі.
Його батько помер, дядько Томмі помер, його мама, можливо, помирає. Джек відчув смерть навіть тут, у Аркадія-Біч, де вона розмовляла голосом дядька Морґана з того боку дроту. Нема нічого банальнішого й очевиднішого за меланхолію, яку навіює курорт у мертвий сезон, бо ти постійно наштовхуєшся на привидів минулого. Здавалося, смерть уплітається в текстуру буття та запах океанського бризу. Джек злякався… Уже тривалий час він боїться. І життя тут, в абсолютному спокої, тільки допомогло йому усвідомити це — усвідомити, що смерть, імовірно, весь час, поки вони їхали по І-95 із Нью-Йорка, сиділа за кермом, примружено спостерігала за ним крізь цигарковий дим і просила знайти по радіо якийсь боп[11]. Джек якось невиразно пригадав, як батько казав, що він народився з головою старого, от тільки його голова зараз зовсім не відчувала себе старою. Цієї миті він почувався надзвичайно юним.
Чайки ширяли над головою в сірому небі. Тиша була такою ж сірою, як і небо — і такою ж смертельною, як і темні кола під її очима.
Коли він блукав «Дивосвітом» і зустрів Лестера Спіді Паркера, то вже втратив лік дням. Він безцільно вештався, марнуючи час. Та тої миті бездіяльність і тривале очікування одразу полишили його. Лестер Паркер був чорношкірим, мав кучеряве сиве волосся і глибокі зморшки на щоках. У буремні молоді роки він був мандрівним музикантом і грав блюз, але тепер його ніхто не помічав. Та й не говорив він нічого особливого. Проте коли Джек блудив «Дивосвітом» і знічев’я забрів до зали з ігровими автоматами, то зустрів Спіді й, побачивши його вицвілі очі, відчув, як неспокій полишає його. Він знову став собою. Здалося, ніби якась магічна хвиля вийшла зі старого й наповнила Джека.
Спіді всміхнувся й сказав:
— Еге, закладаюся, у мене з’явилась компанія. Сюди завітав маленький подорожній.
Справді, його більше не сковували тенета: ще мить тому він відчував, що його загорнули в мокру вовну та солодку вату, а тепер — звільнили. На мить здалося, ніби над головою старого сяйнув срібний німб, легенький променистий ореол, але щойно Джек кліпнув, той зник. Він познайомився зі Спіді, коли той тримав у руках держак важкої й широкої швабри.
— З тобою все гаразд, синку? — Чоловік торкнувся спини хлопця. — Світ котиться в провалля чи є й зміни на краще?
— Ем-м, на краще, — відповів Джек.
— Тоді ти прийшов у потрібне місце, кажу тобі. Як тебе прозивають?
«
Замість гітари Спіді Паркер тепер тримав швабру, проте так і залишився музикантом. Уже за перших п’ять секунд розмови Джек збагнув, що його небайдужий до джазу тато з радістю провів би час у компанії Спіді.
Наступні три-чотири дні Джек майже весь час ходив слідом за Спіді, спостерігаючи за його роботою і допомагаючи. Спіді дозволяв забивати цвяхи, зачищати наждаком стовпці, які потрібно було пофарбувати. Ці прості завдання під керівництвом Спіді були для нього єдиною розвагою і поліпшували настрій. Тепер перші дні в Аркадія-Біч здавалися Джекові юдоллю печалі, від якої врятував його новий друг. Бо Спіді Паркер справді став його другом — було навіть щось таємниче в тому, як швидко вони потоваришували.
Через декілька днів по тому, як Джек звільнився від заціпеніння (чи то Спіді зняв його, розвіявши злі чари поглядом ясних очей), Спіді Паркер став для нього ближчим за всіх інших друзів, за винятком хіба що Річарда Слоута, якого Джек знав практично з колиски. І тепер, сприймаючи тепло, що випромінював його новий друг, він відчував, що біль від утрати дядька Томмі та страх, що його мама також може померти, відійшли на задній план.
І знову його охопила давня незатишна думка, що ним керують і маніпулюють, немов якісь невидимі нитки прив’язують його з матір’ю до цього занедбаного місця край моря. Вони хочуть, щоб він був тут, але хто вони? А може, це просто божевілля? Внутрішнім зором Джек далі бачив згорбленого божевільного стариганя, котрий щось нашіптував собі під ніс і котив униз тротуаром порожній магазинний візок.
Квиління чайки розрізало повітря, і Джек вирішив, що поговорить про свої переживання зі Спіді Паркером, хай навіть Спіді подумає, що Джек здурів, хай навіть покепкує з нього. Проте в глибині душі Джек знав, що Спіді не сміятиметься. Вони були близькими друзями, і Джек розумів, що старому доглядачеві можна розповідати все.
Але він був іще не готовий до цього. Бо все скидалося на суцільне божевілля, у якому він сам до кінця не розібрався. З неохотою Джек повернув від «Дивосвіту» й по піску побрів до готелю.
Розділ другий
Вирва розверзається
Це сталося наступного дня, хоча Джек Сойєр не порозумнішав. Минулої ночі йому наснився найстрашніший сон у житті. У ньому жахливе створіння — карликовий монстр із гнилою зотлілою шкірою та кривими очиськами — прийшло за його матір’ю.