Стивен Кинг – Талiсман (страница 151)

— Джеку, ти хочеш…

— Ні, — відповів Джек. — Зачекай, доки я тебе покличу.

Праворуч він відчинив задні двері й вийшов із машини, а тоді озирнувся на Річарда. Річард зменшився і зіщулився на сидінні, продовжуючи жмакати обкладинку. Він мав дуже нещасний вигляд. Не довго думаючи, Джек на мить повернувся, і поцілував Річарда у щоку. На мить Річард обійняв Джека за шию і притиснув до себе. А тоді відпустив його. Кожен із них нічого не сказав.

Джек рушив до сходів, що вели у нижній вестибюль… а тоді повернув праворуч і ненадовго пішов до краю під’їзної доріжки. Там стояла металева огорожа. За нею потріскані скелі каскадом спадали на пляж. А далі праворуч на тлі темного неба височіли американські гірки «Дивосвіту Аркадії».

Джек повернув обличчя на схід. Вітер проривався крізь англійські сади й відкидав за спину волосся з його чола.

Він тримав кулю в руках, ніби це був дар океану.

Двадцять першого грудня 1981 року хлопчик на ім’я Джек Сойєр стояв там, де води й суша зливаються воєдино і, тримаючи в руках одну цінну річ, вдивлявся в непорушний нічний Атлантичний океан. Того дня хлопчику виповнилося тринадцять років, хоча він забув про це, і був він надзвичайно красивим. Океанічний бриз відкинув з його ясного та чистого чола пасмо, може, трохи задовгого каштанового волосся. Хлопчина стояв там, думаючи про матір і про номери, які вони тут винаймали. Чи вмикатиме вона світло? Джек підозрював, що так.

Джек повернувся, і очі його горіли у світлі Талісмана.

Лілі навпомацки шукала на стіні вмикач тремтливою кістлявою рукою. Вона знайшла його й увімкнула світло. Якби хтось побачив її тієї миті, то йому б захотілося відвернутися. За останній тиждень рак різко взявся за неї, ніби відчував, що може щось завадити йому та зіпсувати всю гульню. Лілі Кавано тепер важила сімдесят вісім фунтів. Шкіра її стала землистою, як пергамент, що обтягнув череп. Коричневі кола під очима назавжди почорніли. Очі в очницях відображали виснажену, гарячкову мудрість. Груди запали. М’язи на руках зникли. На сідницях і стегнах почали з’являтися пролежні. І це ще не все. За останній тиждень вона ще й підхопила запалення легень.

У своєму жалюгідному стані вона, звісно, ж була першим кандидатом на різноманітні респіраторні захворювання. Це могло б трапитися з нею і в кращих умовах… А зараз вони такими справді не були. Нещодавно припинилося нічне дзенькання батарей Альгамбри. Вона не могла сказати, коли саме — час для неї став невизначеним і розпливчастим, як для Джека в салоні «Ельдорадо». Вона лише знала, що тепло зникло тієї ночі, коли вона прогнала чайку, схожу на Слоута.

З тієї ночі Альгамбра перетворилася на порожній холодильник. Склеп, у якому вона скоро помре.

Якщо Слоут відповідав за те, що трапилося з Альгамброю, то він зробив збіса хорошу роботу. Всі зникли. Всі. Не було більше покоївок, що котили коридорами свої дзенькотливі візки. Не було механіка, що постійно насвистував. Не було улесливого портьє. Слоут поклав їх усіх у кишеню і виніс геть.

Чотири дні тому — коли вона не знайшла в кімнаті нічого, що могло б задовольнити навіть її пташиний апетит — вона вилізла з ліжка і повільно спустилася у вестибюль до ліфта. У цю подорож вона взяла з собою стілець, який використовувала як ходунці і на якому час від часу сиділа. Її голова звисала від виснаження. Їй знадобилося сорок хвилин, щоб подолати сорок футів до шахти ліфта. Вона натискала на кнопку, але ліфт не приїжджав. Кнопка навіть не загорялася.

— Бляха-муха, — хрипко пробурмотіла Лілі, а тоді пройшла ще двадцять футів до сходів.

— Гей! — крикнула вона вниз, а тоді закашлялася, перехилившись через стілець.

Може, вони і не чули її крик, але вони стовідсотково мали почути, як викашлюю те, що лишилося від моїх легенів, — подумала вона.

— Але ніхто не прийшов.

Вона знову закричала вдруге, знову зайшлася болючим кашлем, а тоді пішла назад коридором, який видавався їй довгим, наче шосе Небраски[283] ясного дня. Вона не наважувалася спуститися тими сходами ні у вестибюль, ні в «Баранячу полядвицю», ні в кав’ярню, нікуди. І телефони вийшли з ладу. Принаймні телефон у її кімнаті вийшов з ладу, а вона більше не чула жодних дзвінків у цьому мавзолеї. Ризикована гра. Вона не хотіла замерзнути до смерті у вестибюлі.

— Джекі, — пробурмотіла вона, — де тебе в біса но…

Тоді вона знову зайшлася кашлем, та ще й так сильно, що впала на бік, перевернувши на себе огидний стілець у вітальні. Вона з годину лежала там на холодній підлозі й саме тоді, певно, запалення легень заполонило напівзруйнований простір, що був тілом Лілі Кавано. Привіт, великий Р. Я тут новенька! Можете називати мене велика П. Я обжену вас на фініші!

Якимось чином їй вдалося повернутися до своєї кімнати, і відтоді її існування обернулося на невпинну гарячку. Вона прислухалася, як щодня її дихання ставало все гучнішим і гучнішим, і запалений мозок почав уявляти легені, як два органічних акваріуми, де висять і деренчать металеві ланцюги. І все одно вона трималася — трималася, бо частина її мозку наполягла з божевільною, убивчою впевненістю, що Джек уже повертався, де б він не був.

Її остання агонія починалася, як брижі на піску, брижі, що перетворюються на вир. Занурені у воду, ланцюги у легенях загриміли довгим сухим видихом:

— Хааааааааа…

Потім щось вирвало її з глибоко виру і змусило навпомацки шукати на стіні вимикач світла у холодній темряві. Вона вилізла з ліжка. У неї не лишалося сил зробити це. Лікар би посміявся з такої ідеї. І все ж вона змогла зробити це. Вона двічі падала, а тоді нарешті звелася на ноги, викрививши рот від прикладених зусиль. Вона пошукала стілець, знайшла його і почала рухатися через кімнату до вікна.

Лілі Кавано, Королева «бешок», зникла. Лишився лише ходячий жах, з’їдений раком і випалений гарячкою.

Вона дійшла до вікна і визирнула. Побачила людську постать — і осяйну кулю.

— Джеку! — спробувала закричати вона, але з її рота вирвався лише хрипкий шепіт.

Вона підвела руку, щоб махнути. Неміч

(Хааааааааааа…)

охопила її. Вона вчепилася в підвіконня.

— Джеку!

Раптом мерехтлива куля в руках у людини яскраво спалахнула, осяявши обличчя — і воно було Джековим, слава Богу, воно було Джековим. Джек повернувся.

Постать побігла.

— Джеку!

Мертві очі, що запали, враз ожили. Сльози текли по її жовтих, потрісканих щоках.

— Мамо!

Джек побіг через вестибюль, краєм ока помітивши, що старомодна телефонна панель розплавилась і почорніла, наче після пожежі, спричиненої коротким замиканням. Хлопчик миттю забув про це, бо побачив її, і вона мала жахливий вигляд — силует опудала, що поставили перед вікном.

— Мамо!

Він заходився перестрибувати сходинки. Спершу дві, потім три. Талісман у його руках спалахнув рожево-червоним, а тоді почорнів.

— Мамо!

Джек щодуху мчав коридором, що вів до їхнього номера, і почув її голос — не мідний дзвін чи легке гортанне квоктання; тепер це було припорошене каркання, що лунало з того боку смерті.

— Джекі?

— Мамо!

Він влетів у кімнату.

Сидячи в машині, знервований Річард Слоут дивився крізь тоновані вікна вгору. Що він тут робить, що тут робить Джек? У Річарда боліли очі. Він намагався розгледіти у вечірньому мóроці верхні поверхи. Коли він трохи нахилився вбік і поглянув нагору, сліпучий білий спалах ударив із кількох вікон, накриваючи весь готель майже відчутним на дотик покривалом яскравого світла. Річард схилився, обхопивши голову руками, й застогнав.

Вона лежала на підлозі біля вікна — там він, зрештою, її і побачив. Пом’яте, якесь зітліле ліжко було порожнім. Неприбрана спальня, немов дитяча кімната, також здавалася порожньою… Джеків шлунок заморозився, а слова застрягли в горлі. Але раптом Талісман вистрілив іще одним яскравим променем і вся кімната стала прозоро-білою. Вона прохрипіла: «Джекі?» — ще раз, і він відповів: «МАМО!», — помітивши, що вона скорчилася під вікном, схожа на обгортку з-під цукерки. Тонка і виснажена, її волосся розсипалося по брудному килиму кімнати. Руки нагадували лапки тварини, бліді, вони шкрябали підлогу. «О Боже, мамо, як же так, що трапилося», — бурмотів він і вже за мить перейшов кімнату, але не ступив жодного кроку; він пролетів, проплив крізь захаращену холодну спальню Лілі, і ця мить закарбувалася в його пам’яті настільки яскраво, наче зображення на фото. Її волосся, що розсипалося по бруднющому килиму, і її маленькі вузлуваті руки.

Джек вдихнув густий аромат хвороби, яка межувала зі смертю. Джек не був лікарем і майже нічого не знав про проблеми тіла Лілі. Але він знав одне — його мати вмирала, життя тікало крізь невидимі тріщини, і жити їй залишилося дуже мало. Вона двічі вимовила його ім’я і, здається, вичерпала всі ті сили, які в ній ще залишалися. Заплакавши, він поклав руку на голову Лілі, котра знепритомніла, а Талісман поставив на підлогу біля неї. Її волосся було наче забите піском, а голова палала.

— Ох мамо, мамо, — сказав і підклав під неї руки.

Він досі не міг роздивитися її обличчя. Крізь тонку нічну сорочку він відчував, що її стегно було гарячим, як дверцята пічки. Під його долонею її ліва лопатка пульсувала таким же теплом. Жодної плоті на кістках — на скажену мить застиглого на місці часу вона виявилася маленькою, брудною дитиною, яку кинули хворіти на самоті. Раптові, непрошені сльози полилися з його очей. Він підняв її, як піднімають вузлик з одягом. Джек застогнав. Руки Лілі безпорадно і непристойно повисли.