Стивен Кинг – Талiсман (страница 150)

Ти багато чого зробив, Джеку. З того, що в Кейсі, бери те, що тобі потрібно — а решту або збережи, або викинь.

Джек поклав листівку у задню кишеню штанів і заліз у «кадилак», ковзаючи по розкішному сидінні. Одна із застібок на старому гітарному футлярі виявилася зламаною і Джек відкрив решту три.

Річард заліз за Джеком.

— Чорт забирай, — прошепотів він.

Гітарний футляр заповнювали двадцятидоларові банкноти.

Вовк відвіз їх додому. І хоча багато подій цієї осені вже оповив туман, кожну мить подорожі до кінця життя осявало світло. Вони з Річардом сиділи на задньому сидінні «Ельдорадо», а Вовк віз їх все далі й далі на схід. Вовк добре знав дороги і віз їх. Часом він вмикав записи «Кріденс Кліавоте Ревайвал» — здавалося, його улюбленою була пісня «Бігти крізь джунглі»[281] — так гучно, вуха мало не лопалися. Тоді певний час він прислухався до різноманітних тональностей за вікном, бо натискав кнопку, що керувала його бічним вікном. Здавалося, цей мотив повністю зачарував його.

На схід, на схід, на схід — щоранку в світанок, щовечора у таємничу глибоку блакить, слухаючи Джона Фоґерті, а тоді вітер, Джона Фоґерті й знову вітер.

Вони їли в «Стакейс». Їли в «Бургер-Кінґу». Зупинялися в «Смажених курчатах Кентуккі». Джек і Річард отримали по вечері, а Вовк замовив собі «родинне» відро і з’їв усі двадцять один шматочок. Якщо вірити звукам, то більшу частину кісток він також з’їв. Де це було? У Мансі. На околицях Мансі — «Таун Лайн Сіксплекс». Якраз перед тим, як їхні дупи запроторили в «Дім Сонця». Він усміхнувся… а тоді відчув, як стріла пробиває його серце. Хлопчик визирнув з вікна, щоб Річард не бачив блиску його сліз.

Другої ночі вони зупинилися в Джулсбурзі, штат Колорадо, і Вовк приготував для них розкішну вечерю на портативному мангалі, який дістав із багажника. Вони їли на засніженому полі під зірками, вдягнені в теплі парки, які купили за гроші з гітарного чохла. Метеоритний дощ пролітав над головою, і Вовк танцював на снігу, як дитина.

— Мені подобається цей хлопець, — задумливо сказав Річард.

— Ага, мені також. Ти мав би познайомитися з його братом.

— Мені б хотілося цього. — Річард почав збирати сміття. Те, що він сказав далі, збило Джека з пантелику. — Джеку, я багато чого забуваю.

— Що ти маєш на увазі?

— Саме це. Щомилі я пригадую дедалі менше і менше з того, що трапилося. Усе вкривається туманом. І я гадаю… гадаю, що саме цього мені й хочеться. Слухай, а ти впевнений, що з твоєю мамою все гаразд?

Джек тричі намагався зателефонувати мамі. Вона не відповідала. Він не надто через це переймався. Усе було гаразд. Він сподівався на це. Коли він приїде, вона буде там. Хвора… але досі жива. Він дуже сподівався.

— Так.

— Але чому тоді вона не відповідає на дзвінки?

— Слоут якимсь чином зіпсував телефон, — сказав Джек. — І також щось зробив із персоналом «Альгамбри», закладаюся. З нею досі все гаразд. Хворіє… але все гаразд. Досі там. Я відчуваю її.

— А якщо зцілення спрацює. — Річард трішки скривився, а тоді продовжив: — Ти досі… Ну тобто ти досі гадаєш, що вона дозволить мені лишитися з вами?

— Ні, — сказав Джек, допомагаючи Річарду зібрати рештки вечері. — Певно, вона захоче побачити тебе лише в притулку. Ну, або у в’язниці. Не будь придурком, Річарде, звісно ж ти можеш лишитися з нами.

— Просто… після всього, що наробив мій батько…

— То був твій тато, Річі, — просто сказав Джек. — Не ти.

— А ти не будеш постійно нагадувати мені? Знаєш… постійно нагадувати?

— Ні, якщо ти хочеш забути.

— Хочу, Джеку, справді, хочу.

Вовк повертався.

— Ну що хлопці, готові? Вовк!

— Готові, — відповів Джек. — Послухай, Вовку, як щодо касети Скотта Гамільтона[282], яку я придбав у Шаєнні?

— Класно, Джеку. А як тоді щодо «Кріденс»?

— «Бігти крізь джунглі», так?

— Чудова пісня, Джеку! Класна! Вовк! Забита Богом класна пісня!

— Ще б пак, Вовку.

Він зиркнув на Річарда, а той глянув на нього у відповідь і посміхнувся.

Наступного дня вони переїхали через Небраску і Айову, ще за день прошмигнули повз зруйновані рештки «Сонячного Дому». Джеку подумалося, що Вовк навмисно повіз їх саме цим шляхом, щоб побачити місце, де помер його брат. Він увімкнув касету «Кріденс» на максимальну гучність, але Джек увсе одно чув Вовкові ридання.

Час — приклад підвішеного часу. Джек майже плавав у ньому, і його переповнювало відчуття невагомості, тріумфу і прощання. Робота гідно оплачувалась.

На заході сонця п’ятого дня вони заїхали в Нову Англію.

Розділ сорок сьомий

Кінець подорожі

Здавалося, що вся довга мандрівка з Каліфорнії до Нової Англії тривала не більше одного пообіддя і вечора. Те пообіддя тривало кілька днів, а вечір був цілим життям, пересипаним загравами, музикою і почуттями. «Кляті гігантські кулі вогню, — подумав Джек. — Я достоту не сповна розуму». Він удруге за останню годину, як йому здавалося, поглянув на маленький годинник на торпеді — і побачив, що три години проскочили повз нього. Пісня «Бігти крізь джунглі» виповнювала повітря. Вовк постійно рухав головою вгору-вниз, безупинно посміхався і вишукував найкращі дороги. Крізь заднє вікно було видно весь обшир неба, помережаного сутінковими барвами — багрянцем, блакиттю і особливим глибоко-червоним, притаманним кожній заграві. Джек пам’ятав кожну подробицю своєї довгої-довгої подорожі, кожне слово, кожен обід, кожен музичний акорд, Зута Сіма чи Джона Фоґерті, або просто шум вітру, яким розважав себе Вовк, але справжня протяжність дороги зменшилася у його свідомості до концентрованого діаманта. Він спав на м’якому, як подушка, задньому сидінні, розплющуючи очі при світлі дня чи в темряві, при сонячному сяйві або при зірках. Особливо гостро він запам’ятав мить, коли при перетині кордону Нової Англії Талісман знову почав сяяти, повідомляючи про повернення звичайного часу — а може, це час сам повернувся до Джека Сойєра — то були обличчя людей, які намагалися зазирнути на заднє сидіння «Ельдорадо» (люди на парковках, моряк і якась бикувата дівчинка у відкритому автомобілі на світлофорі у сонячному містечку в Айові, худорлявий малий із Огайо, вбраний у мотоциклетну форму в стилі «Будемо відриватися», щоб подивитися, чи не завітав до них Мік Джаґґер або Френк Сінатра. Ні, народ, тільки ми. Сон і далі не відпускав його. Якось він прокинувся (у Колорадо? Іллінойсі?) від бемкання рок-музики. Вовк клацав пальцями і повільно вів велику машину в палаюче помаранчево-багряно-блакитне небо. Річард десь роздобув книжку й уже читав її при світлі пасажирської лампи «Ельдорадо». Книжка називалася «Мозок Брока». Річард завжди знав, котра година. Джек підвів очі вгору і дозволив музиці й вечірнім барвам заколисати його. Вони зробили це, вони все зробили… все, крім того, що потрібно зробити в порожньому курортному містечку в Нью-Гемпширі.

П’ять днів чи одні довгі, замріяні сутінки? «Бігти крізь джунглі». Саксофон-тенор Зута Сміта виводив: «Ось історія для тебе, чи сподобалась вона?». Річард був його братом, його братом.

Коли Талісман ожив у чарівній заграві п’ятого дня, до Джека повернулося відчуття часу. «Оутлі, — подумав він шостого дня. — Я б міг показати Річарду Оутлі й те, що лишилося від пивниці, я міг би показати Вовку шлях…» Але йому не хотілося знову бачити Оутлі, це не приносило ні радості, ні задоволення. І тепер він збагнув, як близько підійшов і як же далеко вони були, доки він плив хвилями часу, наче продирався крізь павутиння. Вовк вивіз їх на широку дорогу І-95. Тепер вони були в Коннектикуті, й до Аркадія-Біч та узбережжя лишалося тільки кілька штатів. Відтепер Джек рахував і милі, і хвилини.

Увечері, двадцять першого грудня, о четвертій сорок п’ять, за три місяці відколи Джек Сойєр повернув своє обличчя — і свої надії — на захід, чорний «Кадилак-Ельдорадо» опинився на засипаній гравієм під’їзній доріжці готелю «Сади Альгамбри» у містечку Аркадія-Біч штату Нью-Гемпшир. На заході м’яка заграва мерехтіла прощальними відтінками червоного і помаранчевого, що перетворився на жовтий… і синій… і королівський багряний. У садах голі гілочки тулилися докупи на колючому зимовому вітрі. Поміж них іще тиждень тому було дерево, яке ловило і їло дрібних тварин — бурундуків, птахів, а також худого, сухореброго кота портьє. Це дерево миттю зачахло. Інші рослини в саду продовжували спати.

Шини «Ельдорадо» підскакували і тріщали по гравію. Зсередини долинали звуки «Кріденс Кліавоте Ревайвал». «Люди, що знають мою магію, — виспівував Джон Фоґерті, — заповнили землю димом».

«Кадилак» відчинився перед широкими двостулковими дверима. За ними була тільки темрява. Подвійні фари згасли і довжелезне авто стояло в темряві. Білий дим виривався з його вихлопної труби, а помаранчеві зупинні вогні блимали.

Ось і настав кінець дня. Останні спалахи заграви осявали західне небо.

Тут.

Просто тут і просто зараз.

Прозоре, непевне світло наповнювало задню частину «кадилака». Талісман мерехтів…, але блиск його був легким, наче сяйво світлячка на порозі смерті.

Річард повільно повернувся до Джека. Його обличчя було невиразним і переляканим. Він обома руками стискав Карла Саґана, жмакаючи папір палітурки, як праля мала б віджимати простирадло.

«Річардів Талісман», — подумав Джек і всміхнувся.