Стивен Кинг – Талiсман (страница 148)

— Ти зробив це для нього, — сказав Спіді, — тож вір, що він зробить щось для тебе. Не хвилюйся. Іди сюди, Джеку. Іди сюди, де лежить твій друг.

Джек послухався. Річард спав у талому снігу. Жахний клапоть плоті зник, але на його місці лишилася довга біла смуга на скальпі — і на тій смузі більше ніколи не ростиме волосся.

— Бери його за руку.

— Навіщо? Для чого?

— Ми перенесемося.

Джек запитально зиркнув на Спіді, але той нічого не пояснив. Він лише кивнув, ніби кажучи: «Так, ти все правильно почув».

«Гаразд, — подумав Джек. — Якщо я досі довіряв йому…»

Він простягнув руку вниз і схопив Річардову долоню. Спіді взяв Джека за другу руку.

Ледь смикнувшись, усі троє зникли.

Джек так усе й передчував: на чорному, помережаному слідами від кульгавої ноги Морґана з Орріса піску, біля нього стояла міцна, здорова і бадьора постать. З трепетом і легкою тривогою Джек позирав на незнайомця, що скидався на молодшого брата Спіді Паркера.

— Спіді… тобто містере Паркусе… як вас правильно…

— Хлопчикам треба перепочити, — сказав Паркус. — Як тобі, так іншому юному пану — йому навіть більше. Він ближче за будь-кого іншого наблизився до межі смерті… але навряд чи він з тих, хто зізнається в цьому, навіть самому собі.

— Ага, — сказав Джек. — Ви добре те підмітили.

— Най він краще відпочине тут, — сказав Паркус Джекові і, піднявши Річарда на руки, рушив далі пляжем. Джек як тільки міг намагався тримати темп, але поступово помічав, що відстає. Він швидко почав задихатися, а ноги стали ватними. Його голова боліла через останню битву — можливо, то був шок з похмілля.

— Чому… куди… — Він міг видихнути тільки це.

Талісман він притискав до грудей. Тепер магічний об’єкт видавався звичайним: темним, тьмяним і нецікавим.

— Зовсім недалеко, — сказав Паркус. — Ви ж із другом не хочете відпочивати там, де перебував він, правда ж?

І, попри виснаженість, Джек заперечно похитав головою. Паркус озирнувся через плече, а тоді сумно глянув на Джека.

— Тут смердить його злом, — сказав він, — і смердить твоїм світом, Джеку. Як на мене, ці запахи дуже схожі між собою.

Він рушив далі, несучи на руках Річарда.

За сорок ярдів далі пляжем він зупинився. Тут чорний пісок посвітлішав — став іще не білим, але сірим. Паркус м’яко поклав Річарда на землю. Джек простягнувся біля нього. Пісок виявився теплим — на щастя, теплим. Жодного снігу. Паркус сів поруч, схрестивши ноги.

— Тепер ти поспиш, — сказав він. — Можливо, прокинешся вже завтра. Ніхто не потурбує тебе. Роззирнися.

Паркус махнув рукою туди, де на Американських Територіях розташовувався Пойнт-Венуті. Спершу Джек побачив чорний замок, одну стіну якого було зруйновано і спалено, ніби всередині відбувся грандіозний вибух. Тепер замок мав майже буденний вигляд. Він уже не здавався загрозливим, а таємний скарб винесено. Лишилося тільки каміння, складене у певний візерунок.

Кинувши поглядом далі, Джек побачив, що землетрус тут не був настільки руйнівним — та й тут було набагато менше всього, щоб знищити. Хлопчик побачив кілька халуп, що перевернулися, здавалося, ніби вони зроблені зі сплавленого лісу. Помітив декілька спалених візків, які могли або не могли бути «кадилаками» на Американських Територіях. То тут, то там валялися волохаті тіла.

— Всі, хто був тут і вижив, уже пішли, — сказав Паркус. — Вони знають, що трапилося, знають, що Орріс мертвий, тому більше не потурбують тебе. Зло, що було тут, зникло. Ти знаєш про це? Ти можеш відчути це?

— Так, — прошепотів Джек. — Але… містере Паркусе… ви ж не… не…

— Йду? Так. Дуже скоро. Ви з другом добре поспите, але спершу ми з тобою маємо трохи побалакати. Ця розмова не буде тивалою, тому мені б хотілося, щоб ти спробував підвести голову, принаймні на мить.

Джек із зусиллям підвів голову і розплющив — ну, практично — очі. Паркус кивнув.

— Коли ти прокинешся, рухайся на схід, але не переносься! Лишися тут на певний час. Лишися на Територіях. У твоєму світі надто багато всього відбуватиметься — рятувальні бригади, команди газетярів і Джейсон знає, що ще. Принаймні тут сніг розтане до того, як усі про це дізнаються. Звісно, кілька людей будуть ув курсі, але їх вважатимуть божевільними.

— Чому ти маєш іти?

— Мені просто треба дещо зараз владнати, Джеку. Тут багацько справ владнати треба. Новини про Морґанову смерть уже поширюються на схід. І поширюються швидко. Наразі я відстаю від них, а маю по змозі випереджати. Я хочу дістатися назад, до Зовнішніх Форпостів… і на сході… перш ніж багато всілякого зброду рушить в інші місця. — Він поглянув на океан, і очі його були холодними і сірими, наче кремінь. — Коли виставляється рахунок, люди мають платити. Морґан зник, але досі лишилися боржники.

— Ти тут хтось на кшталт поліціянта, так?

Паркус кивнув.

— Ти б назвав мою посаду Генеральний Суддя і Лорд Верховний Кат в одній особі. Ось так воно тут. — Паркус поклав міцну теплу руку Джекові на голову. — Ну, а там я просто собі гуляка, що ходить з місця на місце, виконує невигадливу роботу і наспівує собі під ніс усілякі мелодійки. І часом, повір мені, друге мені подобається значно більше

Він знову всміхнувся, і цього разу це був Спіді.

— І ти бачив того типа час від часу, Джекі. Агась, час від часу то там, то сям. У торговельному центрі, наприклад, або в парку.

Він підморгнув Джекові.

— Але ж Спіді… погано почувається, — сказав Джек. — На що б він не хворів, а Талісман це не вилікував.

— Спіді старий, — відповів на те Паркус. — Він мій ровесник, однак твій світ зробив його старшим за мене. І все одно в нього попереду ще кілька років. Може, й чимало. Не переймайся, Джеку.

— Обіцяєш? — запитав Джек

Паркус посміхнувся.

— Агась.

Джек втомлено всміхнувся йому у відповідь.

— Тож ви з другом рушаєте на схід. Ідіть, доки не нарахуєте, що пройшли п’ять миль. Перейдете через ці низенькі пагорби, і тоді все буде гаразд — легко йтиметься. Шукай велике дерево — найбільше бісове дерево, яке тобі доводилося бачити. Джеку, підійди до того великого старого дерева, візьми Річарда за руку і перенесися назад. Ви опинитеся прямісінько біля велетенського червоного дерева, у стовбурі якого продірявлено тунель для дороги. То буде Сімнадцята дорога, і ви опинитеся на околиці маленького містечка у Північній Каліфорнії під назвою Сторівілль. Зайдіть у містечко. Там біля світлофора розташувалася автозаправка «Мобіл».

— А тоді?

Паркус знизав плечима.

— Не знаю напевне. Можливо, Джеку, ти зустрінеш когось знайомого.

— Але як ми потрапимо до…

— Тсс, — сказав Паркус і поклав руку Джекові на чоло.

Його мама робила так, коли він був

(«Люлі-люлі, засинай, малий Джекі, до світання, тато йде на полювання, ось такий от джаз. Люлі, Джекі, все чудово, засинай, любенький, знову».)

дуже маленьким.

— Досить запитань. Гадаю, все буде добре з тобою і Річардом.

Джек ліг на землю. Він поклав чорну кулю на згині руки. Хлопчику здавалося, ніби до його повік причеплено по шлакобетонному блоку.

— Ти був чесним і сміливим, Джеку, — сказав Паркус зі спокійною серйозністю. — Мені б хотілося, щоб ти був моїм сином… я вражений твоєю сміливістю. І твоєю вірою. Багато людей у багатьох світах завдячують тобі. І, гадаю, тим чи іншим чином більшість із них відчувають це.

Джек спромігся всміхнутися.

— Залишся ненадовго, — промовив він.

— Гаразд, — сказав Паркус. — Доки ти не заснеш. Не переймайся, Джеку. Ніщо не завдасть тобі шкоди тут.

— Мама завжди казала…

Але сон здолав хлопчика до того, як він устиг завершити думку.

Якимось таємничим чином сон не відпускав його навіть наступного дня, коли він начебто прокинувся. А може, то був зовсім не сон, а певна захисна властивість мозку, яка сповільнювала увесь день і перетворювала його на сон. Вони з Річардом, котрий був так само повільним і обережним, стояли біля найвищого дерева у світі. Навколо них мерехтіли прозорі сонячні промені. Навіть десять дорослих чоловіків, взявшись за руки, не могли б обхопити його. Велетенське унікальне дерево тягнулося увись. У лісі високих дерев воно видавалося Левіафаном, справжнім прикладом територіальної розкоші.

«Не переймайся», — казав Паркус, навіть коли він ладен був ось-ось зникнути, неначе Чеширський Кіт[278]. Джек закинув назад голову, щоб подивитися на верхівку дерева. Хоч він і не усвідомлював цього, але насправді почувався емоційно виснаженим. Велич дерева породжувала у ньому лише відгомін здивування. Джек доторкнувся долонею до, на диво, гладенької кори. «Я вбив чоловіка, який убив мого батька», — мовив він сам до себе і стиснув другою рукою темну і на перший погляд мертву кулю Талісмана. Річард витріщався на верхівку велетенського дерева заввишки з хмарочос. Морґан помер і Ґарднер теж, а сніг, певно, вже розтанув на пляжі. Але ще не весь. Джек відчував, як засніжений пляж заповнював його голову. Колись він подумав — тисячу років тому, як здавалося тепер, — що коли він зможе нарешті доторкнутися до Талісмана, то відчує такий тріумф, хвилювання і тріпотіння, що він аж свистітиме від радості. Натомість він відчував лише незначне відлуння оцього всього. У його голові падав сніг, і його спогади не сягали далі Паркусових інструкцій. Він збагнув, що велетенське дерево зачарувало його.

— Візьми мене за руку, — сказав він Річарду.

— Але як ми плануємо дістатися додому? — запитав Річард.