Стивен Кинг – Талiсман (страница 144)

Пронизливо волаючи, Ґарднер біг по піску. Навіть зараз він був на достатній відстані від нього, на півдороги між кінцем паркану і входом у готель. Червона маска затуляла половину його обличчя. З немічної лівої руки неспинним потоком лилася кров на піщаний ґрунт. Відстань між хлопцями і божевільним, здавалося, зменшилася вдвічі за мить. А чи Морґан Слоут уже на пляжі? Джек відчував, що його підштовхує вперед — туди — сила, рівна з потягом до Талісмана.

— Злий! Це аксіома! Злий! — репетував Ґарднер.

— Переносься! — гукнув Річард…

і Джек

ступив крок убік

як тоді, усередині Чорного Готелю.

А тоді побачив, що стоїть просто перед Озмондом на залитих сонцем Територіях. Значна частина впевненості полишила його. Усе було так само, але разом із тим усе було інакше. Навіть не озираючись, Джек знав, що позаду нього — щось значно гірше, ніж «Ейджинкурт»: він ніколи не бачив знадвору замок, на який обернувся готель на Територіях, але несподівано збагнув, що з величних вхідних дверей до нього простягається язик… і Озмонд збирався загнати їх з Річардом назад. На правому оці Озмонд носив пов’язку, а на лівій руці — заплямлену рукавицю. Заплутані пагони батога сповзли з Озмондового плеча.

— О так, — чи то прошипів, чи то прошепотів він. — Цей хлопчик. Син капітана Фаррена. Щоб захистити Талісман, Джек притис його до свого живота. Хитросплетіння батога звивалося на землі, готове реагувати на найменші рухи руки і зап’ястка Озмонда, наче скакун на порух жокея. — І в чому сенс хлопчику здобувати скляне брязкальце, якщо він втрачає весь світ? — Здавалося, батіг сам здійнявся над землею. — ЖОДНОГО! МАРНО!

Ураз справжній запах Озмонда — сморід гниття, бруду і прихованого тління — вийшов назовні, і його кістляве божевільне обличчя вкрилося брижами, ніби під ним били блискавки. Він посміхався ясно, порожньо, і вже здіймав виткий батіг за плечем.

— Козячий хер, — майже люб’язно сказав Озмонд.

Пагони батога зі свистом летіли до Джека, який відступив назад, хоч і недостатньо далеко, в неочікуваному збентеженні. Річардова рука схопила його за плече, коли він знову перенісся, і жахливий сміх батога раптом розтанув у повітрі.

— Ніж! — почув він голос Спіді.

Майже проти власної волі Джек ступив крок туди, де щойно був батіг, а не назад, як усе в ньому того хотіло. Річардова рука спала з його плеча, а голос Спіді обернувся на стогін і замовк. Лівою рукою Джек притиснув осяйний Талісман до свого живота, а вперед виставив правицю. Його пальці магічним чином стиснули кістляве зап’ястя. Сонячний Ґарднер гигикнув.

— ДЖЕКУ! — волав Річард у нього за спиною.

Він знову стояв у цьому світі, під потоком сонячного світла, і пори опір, ніж Сонячного Ґарднера наближався до нього. Покалічене Ґарднерове обличчя нависло над ним лише за кілька дюймів. Вони вчували запах сміття та давно подохлих тварин, покинутих на дорозі.

— Марно, — промовив Ґарднер. — Можеш сказати «алілуя»?

Він намагався опустити вниз елегантний ніж для вбивства, але Джекові пощастило стримати його.

— ДЖЕКУ! — знову заволав Річард.

Сонячний Ґарднер витріщався на нього гострим пташиним поглядом. Він і далі намагався опустити ніж.

— Ти ж знаєш, що зробив Ґарднер? — говорив голос Спіді. — Хіба не знаєш?

Джек поглянув просто в Ґарднерове божевільне око. Так. Річард кинувся вперед і вдарив Ґарднера в гомілку, а потім немічним кулаком приклався до його скроні.

— Ти вбив мого батька, — мовив Джек.

Єдине око Ґарднера загорілося.

— Ти вбив мого сина, найгірший із виблядків!

— Морґан Слоут наказав тобі вбити мого батька, і ти зробив це.

Ґарднер зміг опустити ніж на два дюйми. Грудка хрящоподібного жовтого слизу і крові витекла з діри, де мало бути праве око. Джек закричав від жаху, люті, безпомічності, безпорадності, почуттів, спричинених батьковою смертю, які він так довго приховував. Він дуже високо відштовхнув ніж Ґарднера. І знову закричав. Ліва Ґарднерова рука без пальців схопила ліву руку Джека. Джек намагався викрутитись із зап’ястка супротивника, але відчув, як волога плоть прокралася між грудьми і рукою. Річард продовжував лупцювати Ґарднера, проте йому вдалося запхати безпалу руку досить близько до Талісмана.

Ґарднер нахилився обличчям просто до Джека.

— Алілуя, — прошепотів він.

Джек розвернувся всім тілом. Він навіть не підозрював, що здатен на таке. Хлопчик опустив Ґарднерову руку з ножем. Безпала рука відлетіла в інший бік. Джек стиснув зап’ясток суперника. Напружені сухожилля корчилися в його долоні. Тоді ніж упав, такий само безпорадний, як і позбавлений пальців шматок плоті, що бив Джека по ребрах. Джек вигнувся всім тілом, виводячи Ґарднера з рівноваги, а тоді відкинув його геть. Хлопчик виставив Талісман перед Ґарднером.

— Що ти робиш? — заверещав Річард.

Це було правильно, правильно, правильно. Джек рухався до Ґарднера. Той досі витріщався на нього, однак тепер зі значно меншою певністю. Хлопчик виставив Талісман перед себе. Ґарднер ощирився — ще одна надута кулька крові викотилася з порожньої очниці, — а тоді божевільно хитнувся до Талісмана. Потім пірнув за ножем. Джек кинувся вперед і доторкнувся м’якою нерівною поверхнею Талісмана до Ґарднерової шкіри. Так само, як до Руеля, так і до батька. Той відскочив назад. Ґарднер завив, як загублена поранена тварина. У тому місці, у якому Талісман доторкнувся до його тіла, шкіра почорніла, а тоді перетворилася на рідину, що повільно стікала з черепа. Джек відступив крок назад. Ґарднер упав навколішки. Уся шкіра на його голові стала вощаною і вже за півсекунди лише блискучий череп стирчав з коміра розірваної сорочки.

«Ну що ж, про тебе подбали, — подумав Джек. — Туди тобі й дорога».

— Добре, — сказав Джек. Раптом його наповнила навіжена впевненість. — А тепер дістаньмо його. Ну ж бо…

Він глянув на Річарда і побачив, що друг зараз от-от знепритомніє. Він стояв на піску і хитався, а його напівзаплющені очі затьмарились.

— А хоча, може, краще просто посидь тут, — сказав Джек.

Річард похитав головою.

— Ходімо, Джеку. Сібрук-Айленд. Увесь шлях… до кінцевої зупинки.

— Мені доведеться вбити його, — сказав Джек. — І я зроблю це, якщо зможу.

Річард похитав головою з похмурою, впертою наполегливістю.

— Не мій батько. Казав тобі. Батько помер. Якщо ти покинеш мене, я поповзу. Якщо доведеться, я поповзу просто крізь гидь, що лишилася від того типа.

Джек поглянув на скелі. Він не бачив Морґана, але нітрохи не сумнівався, що супротивник там. І якщо Спіді досі живий, Морґан саме зараз може вживати заходів, аби виправити це. Джек спробував посміхнутися, але не зміг.

— Подумай про мікроби, які можеш підхопити. — Він ще з мить повагався, а тоді знехотя дав Талісман Річарду. — Я понесу тебе, але ти понесеш це. Тільки не впусти кульку, Річарде. Якщо ти впустиш її…

Як там Спіді казав: «Якщо ти впустиш її, то все втрачено».

— Я не впущу.

Джек поклав Талісман Річардові в руки, і знову здалося, ніби тому стало трохи ліпше від цього дотику… але не набагато. Його обличчя було жахливо блідим. Омите ясним сяйвом Талісмана, воно нагадувало обличчя мертвої дитини, на яке потрапив спалах поліційного фотоапарата.

Це готель. Він отруює Річарда.

Але винен не готель; тобто не лише він. Це Морґан. Річарда отруює Морґан.

Джек розвернувся, збагнувши, що йому неприємно відводити погляд від Талісмана навіть на одну мить. Він нахилив спину і вигнув руки, мов стремена. Річард заліз верхи. Однією рукою він тримав Талісман, а другою обхопив Джекову шию. Джек підтримав Річарда за стегна.

Він легкий, як пір’їнка. Він страждає від свого раку. І хвороба ця триває все життя. Морґан Слоут випромінює зло, і Річард конає від наслідків цієї радіації.

Джек побіг до скель, за якими лежав Спіді. Хлопець відчував тепло і світло Талісмана над головою.

Ліворуч він обігнув скупчення скель, тримаючи Річарда на спині, досі сповнений навіженої впевненості… і усвідомлення цієї навіженості зійшло на Джека жорстко і несподівано. Огрядна нога у вовняних світло-коричневих штанах (під якими Джек невиразно побачив бездоганно чисту коричневу нейлонову шкарпетку) раптом вигулькнула з-за останньої скелі, немов шлагбаум.

«Лайно! — заволав Джеків мозок. — Він чекав на тебе! Ти цілковитий дурень!»

Річард скрикнув. Джек спробував зупинитися, але не зміг. Морґан просто підставив йому ногу — як шкільний хуліган на ігровому майданчику. Після Смоукі Апдайка, Озмонда, Ґарднера, Елроя, ще якогось гібрида-алігатора і танка Шермана насправді його повалив товстий гіпертонік Морґан Слоут, що сховався за скелею в засідці. Він вичікував на надто впевненого в собі хлопчика на ім’я Джек Сойєр, що прискаче просто до нього.

— Аааа! — закричав Річард, коли Джек заточився вперед.

Краєм ока він побачив їхню спільну нахилену вліво тінь — здавалося, що вона має багато рук, як індійське божество. Він відчув, як фізична вага Талісмана змістилася… а тоді переважила.

— ОБЕРЕЖНО З НИМ, РІЧАРДЕ! — заволав Джек.

Річард полетів через Джекову голову. Його широко розплющені очі наповнював відчай. Сухожилля на його шиї напнулися, ніби рояльні струни. Падаючи, хлопчик підняв Талісман вгору. Його вуста викривив відчайдушний вищир. Обличчя вдарилося об землю, ніби ніс несправної ракети. Але пісок у місцині, біля якої заховався Спіді, був рінню з дрібних камінців і мушель. І Річард гепнувся на уламок, який викинув на поверхню землетрус. Його дупа, зодягнена в брудні бавовняні слакси, похитувалася туди-сюди. За інших обставин — тобто не під час жахливого падіння — ця поза могла б видатися комічною, вартою потрапити на плівку «Кодахром»: «Раціональний Річард дуркує на пляжі, як останній псих». Але тепер було зовсім не до сміху. Річард повільно розвів руки… і Талісман скотився на три фути пологим схилом пляжу, а тоді зупинився, відбиваючи небо і хмари, але не на поверхні, а м’яким внутрішнім сяйвом.