Стивен Кинг – Талiсман (страница 143)

Вони дійшли до вестибюля, і Річард здивовано зиркнув на сходи, зламану реєстраційну конторку, розкидані трофеї і прапори. Голова чорного ведмедя ткнулася носом у скриньку для поштової кореспонденції, наче там смачно пахло медом.

— Ого, — сказав Річард, — таке враження, що тут усе зараз завалиться.

Джек потягнув його до двостулкових дверей і помітив, що Річард жадібно дивиться на сонячне світло.

— Ти справді готовий до цього, Річарде?

— Так.

— Там твій батько.

— Ні, не він. Мій батько мертвий. А той, хто там, це… як ти його називаєш? Його Двійник.

— Ох.

Річард кивнув. Попри наближення Талісмана, він знову здавався виснаженим.

— Так.

— Битва буде пекельною.

— Що ж, зроблю, що зможу.

— Я люблю тебе, Річарде.

Річард зморено посміхнувся.

— Я теж тебе люблю, Джеку. А тепер ходімо, поки в мене не розладналися нерви.

Слоут справді вірив, що все під контролем. Насамперед ситуація, але й він сам теж. Вірив у це, аж доки не побачив, як його син, очевидно, виснажений, хворий, але аж надто живий, виходить із Чорного Готелю, обхопивши Джека Сойєра за шию, а голова його лежала на Джекових грудях.

Слоут також вірив, що може тримати під контролем свої емоції щодо виплодка Філа Сойєра — це через свою лють він пропустив Джека: спершу в Королівському павільйоні, потім на Середньому Заході. Боже, той перетнув Огайо без пригод, а Огайо — це ж майже поруч з Оррісом, Морґановою цитаделлю. Але лють призвела до неконтрольованої поведінки, і хлопчисько втік. Морґан тамував лють — але тепер вона спалахнула з хворою й нездоланною силою, немовби хтось підлив гасу в спокійне полум’я.

Його син досі живий. Його любий синочок, котрому він збирався передати у спадок світи і всесвіти, спирався на Сойєра.

Але й це ще не все. У руках Сойєра блищав і світився, наче зоря, що впала на землю, Талісман. Навіть звідси Слоут відчував це — немовби гравітаційне поле планети несподівано зросло, тягнучи його вниз, змушуючи серце скажено битися; наче прискорювався час, висушуючи плоть, затуманюючи погляд.

— Пече! — завив Ґарднер біля нього.

Більшість Во́вків, які пережили землетрус і прийшли до Морґана, тепер відходили назад, затуливши лапами очі. Кількох навіть знудило. Морґан на мить відчув запаморочливий страх… а тоді його лють, збудження і божевілля, які так давно підживлювалися неймовірно грандіозними мріями про всесвітнє панування, роздерли павутину його витримки.

Він підвів великі пальці до вух, засунув їх глибоко всередину — так глибоко, що стало боляче. Потім висолопив язика і помахав вільними пальцями Містеру Джеку-Сраному-Уйобку-Скоро-Покійнику-Сойєру. Через секунду верхні зуби опустилися вниз, як ворота замку, підчикриживши кінчик язика. Слоут цього навіть не помітив. Він підняв Ґарднера за бронежилет. Обличчя Превелебного побіліло від страху.

— Вони вийшли, у них це, Морґане… Володарю… ми маємо бігти, ми повинні бігти…

— ЗАСТРЕЛЬ ЙОГО! — закричав Морґан в лице Ґарднера. Кров з його відкушеного язика розліталася врізнобіч. — ЗАСТРЕЛЬ ЙОГО, ТИ, ЕФІОПСЬКИЙ ВИРОДКУ, ВІН УБИВ ТВОГО ХЛОПЧИКА! ЗАСТРЕЛЬ ЙОГО І РОЗСТРІЛЯЙ ГРЬОБАНИЙ ТАЛІСМАН! СТРІЛЯЙ ПАЦАНУ МІЖ РУКИ І РОЗБИЙ ЙОГО!

Слоут заходився повільно пританцьовувати навколо Ґарднера, корчив жахливі пики. Великі пальці знову опинилися у вухах, інші — матлялися біля голови. Підрізаний язик висовувався з рота, як іграшка на Святвечір, що розгортається з гучним звуком сурми. Він нагадував дитину-вбивцю — веселе і водночас огидне видовище.

— ВІН УБИВ ТВОГО СИНА! ПОМСТИСЯ ЗА СИНА! ЗАСТРЕЛЬ ЙОГО! ТИ ЗАСТРЕЛИВ ЙОГО БАТЬКА, ТЕПЕР ДОСТРЕЛЬ І ЙОГО!

— Руель, — замислено промовив Ґарднер. — Так. Він убив Руеля. Він найгірший сучий виплодок, якого носила земля. Усі хлопчики. Це аксіома. Але він… він…

Ґарднер повернувся до Чорного Готелю і приклав «Везербі» до плеча. Джек та Річард пройшли центральні сходи і пішли широкою пішохідною доріжкою, яка ще кілька хвилин тому була рівною, а тепер з неї стирчала бруківка. У прицілі обидва хлопчики були завбільшки з будинки на колесах.

— ЗАСТРЕЛЬ ЙОГО! — кричав Морґан.

Він висунув закривавлений язик і з жахним тріумфом виголосив шкільну примовку: «Ядада-ядада-ядада-я!» Його ноги, взуті в брудні лофери від «Ґуччі», здіймалися вгору-вниз. Одна з них наступила на відкушений кінчик язика і вчавила його глибше в пісок.

— ЗАСТРЕЛЬ ЙОГО! ЗАСТРЕЛЬ ЦЕ! — горлав Морґан.

Цівка «Везербі» кілька секунд рухалася по колу, як тоді, коли Ґарднер готувався стріляти по гумовій коняці. Тоді завмер. Джек тримав Талісман навпроти грудей. Перехрестя прицілу спинилося на блискучій, круглій плямі. Куля тридцять шостого калібру пролетить наскрізь, підірве його — і сонце стане чорним… «Але перш ніж це станеться, — подумав Ґарднер, — я побачу, як груди найгіршого на світі хлопчика вибухнуть».

— Він мертве м’ясо, — прошепотів Ґарднер, і почав плавно тиснути на спусковий гачок «Везербі».

Річард зі значними зусиллями звів очі, і його засліпив сонячний зайчик. Двоє чоловіків. Один ледь схилив голову набік, а інший наче танцював. Знову сонячний зайчик — і Річард усе зрозумів. Він зрозумів… а Джек дивився не в той бік. Джек споглядав скелі, біля яких лежав Спіді.

— Джеку, стережися! — закричав він.

Джек здивовано озирнувся.

— Що?

Це трапилося дуже швидко, і Джек майже повністю усе пропустив. Річард бачив усе і розумів усе, але він навряд чи зміг би пояснити Джеку, що трапилося. Сонячне світло знову відбилося від прицілу гвинтівки. Цього разу промінь влучив у Талісман, а Талісман відбив його просто в стрільця. Саме так Річард потім розповів Джеку, але це було все одно, що сказати ніби Емпайр стейт білдінґ має кілька поверхів.

Талісман не просто відбив сонячний промінь; він його якимось чином підсилив. Назад повернулася товста смуга світла, яка нагадувала промінь смерті з фантастичних фільмів. Промінь світив лише мить, але його відбиток зберігався на сітківці Річарда ще годину. Спершу білий, потім зелений, згодом синій. Зрештою, він згас лимонно-жовтим сонячним сяйвом.

— Він мертве м’ясо, — прошепотів Ґарднер, і раптом приціл наповнився живим вогнем. Товсті скляні лінзи вибухнули. Розплавлене скло полилося назад в праве око Ґарднера. Набої в магазині «Везербі» вибухнули, рознісши середню частину гвинтівки на шмаття. Один із шматків металу відірвав Ґарднеру праву щоку. Інші сталеві уламки і друзки вихором пролетіли навколо Слоута, зовсім його не зачепивши. Троє Во́вків залишилося разом із ним опісля всього. Тепер двоє з них кинулися навтьоки. Третій лежав на спині мертвим, вдивляючись у порожнє небо. Спусковий гачок «Везербі» стирчав у нього якраз поміж очей.

— Що? — загорлав Морґан. Його закривавлений рот відкрився. — Що? Що?

Ґарднер якимось дивним чином нагадував Дикого Койота з мультфільмів про «Дорожнього бігуна» після того, як ще один прилад компанії «Акме» дав збій. Він відкинув рушницю вбік, і Слоут побачив, що всі пальці його лівої руки зникли. Права рука Ґарднера з жіночою делікатністю поправила сорочку. Під нею з внутрішнього боку паска ховалися піхви для ножа — м’який чохол із дрібнозернистої ніжної шкіри. Він дістав обвитий хромованими кільцями шматок слонової кістки. Натиснув на кнопку, і з’явилося тонке семидюймове лезо.

— Поганий, — прошепотів він. — Поганий! — Його голос дужчав. — Усі хлопчики! Погані! Це аксіома! ЦЕ АКСІОМА! — Він кинувся до тротуару «Ейджинкурта», на якому стояли Джек та Річард. Його голос ставав дедалі вищим, поки не перетворився на тонкий гарячковий вереск.

— ПОГАНИЙ! ЗЛИЙ! ЗЛИЙ! ПОГАААНИЙ ЗЛИИИИИИИИ…

Морґан ще постояв якусь мить, а тоді схопився за ключ на шиї. Тримаючись за нього, він заспокоїв своє збентеження і збурені думки.

Він піде до старого нігера. Саме там я і схоплю його.

— ЗЛИИИИИИИИИИИИИИИ… — горлав Ґарднер і, поки біг, тримав убивчий ніж перед собою.

Морґан обернувся і побіг пляжем вниз, у протилежний бік. Він збагнув, що всі Во́вки втекли. Усе гаразд. Він потурбується і про Джека Сойєра, і про Талісман самотужки.

Розділ сорок п’ятий

У якому багато питань вирішуються на пляжі

Сонячний Ґарднер шалено кинувся до Джека, кров стікала його скаліченим обличчям. Він перетворився на осердя руйнівного божевілля. Під яскравим сонячним промінням уперше за останні десятиліття Пойнт-Венуті обернувся на звалище зруйнованих будинків, потрощених труб і збурених тротуарів, що похилилися, як книжки на полицях. Справжні книжки лежали то тут, то там. Їхні порвані обкладинки валялися в оголених шрамах землі. Позаду Джека готель «Ейджинкурт» неприродно застогнав. А тоді Джек почув, як тисячі дощок падають одна на одну, як стіни перетворюються на дощ розтрощених планок і гіпсового пилу. Хлопчик ледь-ледь роздивився постать Морґана Слоута, що бігла пляжем, і Джека миттю охопила тривога, коли помітив, як супротивник біжить до Спіді Паркера — або до тіла Спіді.

— Джеку, у нього ніж, — прошепотів Річард.

Кров із покаліченої руки Ґарднера заливала його колись бездоганно білу шовкову сорочку.

— ЗЛИИИИИЙ! — верещав він. Його голос видавався немічним у шумі хвиль, що билися об берег, і безперервному гуркоті руйнації. — ЗЛИИИИИ….

— Що ти збираєшся робити? — запитав Річард.

— Звідки я маю знати? — відповів Джек, і це була найкраща, найчесніша відповідь, яку він міг дати. Він і гадки не мав, як може здолати цього божевільного. Але знав, що здолає. Не мав сумнівів щодо цього. «Ви мали вбити обох братів Елліс», — сказав Джек сам до себе.