Стивен Кинг – Талiсман (страница 137)

«Вони притримали найгірше наостанок», — подумав Джек.

Уперто піднімаючись до чорного лицаря, він

знову

перенісся

в Джейсона. Лицар досі носив чорну броню, але тепер вона була інакшою; підняте забрало відкривало обличчя, яке майже стерли старі засохлі виразки. Джейсон їх упізнав. Цей хлопець собі на біду надто близько підійшов до однієї з вогняних куль на Заклятих Землях.

Інші фігури ковзали повз Джека на сходах; він не міг чітко їх роздивитися. Його пальці ковзали перилами не з червоного дерева Вест-Індії, а з залізного дерева Територій. Фігури в камзолах, постаті в шовкових блузках, жінки в розкішних широких сукнях, мерехтливих білих капюшонах, відкинутих з їхнього чудово зачесаного волосся. Ці люди були прекрасними, але проклятими — хоча, можливо, привиди завжди виглядають для людей саме так. Чому ще думки про привидів уселяють такий жах?

— ДЖЕЙСОНЕ! ДО МЕНЕ! — співав Талісман, і на мить усі заслінки між світами опустилися; він не переходив, а немовби падав через світи, як людина що летить з поверху на поверх крізь зогнилу підлогу старовинного замку. Він не відчував страху. Думка, що він може ніколи не повернутися, може падати ланцюжком реальностей вічно, або заблукати серед них, як у дрімучому лісі, постала в Джековій голові, але він її миттєво відкинув. Усе це відбувалося з Джейсоном

(і Джеком)

водномить; часу минало ще менше, ніж треба для того, щоб переставити ногу з однієї сходинки на другу. Він повернеться; він був єдиним, і він не вірив, що така людина може заблукати, бо для нього було місце в кожному зі світів. «Але я не існую в кожному із них одночасно», — подумав Джейсон.

(Джек)

Це важливо, у цьому відмінність. Я пролітаю крізь кожен із цих світів, мабуть, надто швидко, щоб мене хтось помітив; за мною лишається тільки звук, як від удару долонями, або звук, який виникає під час долання звукового бар’єра, коли повітря наповнює собою простір, який до того займало моє тіло.

У багатьох цих світах Чорний Готель стояв чорними руїнами. Джек краєм свідомості розумів: у тих світах велике зло, що напнутою струною нависло між Каліфорнією та Територіями, уже здійснилося. В одному зі світів мертвотно-зелене море ревіло і бурчало біля узбережжя на тлі неба такого ж гангреноподібного відтінку. В іншому Джек побачив летючу почвару завбільшки з фургон перших американських піонерів, яка склала крила і летіла до землі, мов яструб. Вона схопила схожу на вівцю істоту, тримаючи в дзьобі закривавлену задню частину туші.

Перехід… перехід… перехід.

Світи пролітали перед його очима, як карти, які тасує шулер.

Знову готель і з півдюжини варіацій на тему чорного лицаря перед ним; наміри в усіх були однакові, тому відмінності, як і дизайнерські фішки автомобілів-конкурентів, не мали жодного значення. Ось чорний намет, наповнений ядучим сухим запахом зогнилої парусини; вона була порвана в багатьох місцях, і тому крізь дірки просочувалися припорошені сонячні промені. У цьому світі Джек/Джейсон дряпався мотузяною драбиною, а чорний лицар стояв усередині дерев’яного кошика, і, вилазячи нагору, хлопчик знову перенісся… і знову… і знову.

Ось океан охопило полум’я. Готель не надто відрізнявся від свого Двійника в Пойнт-Венуті, хіба що наполовину пішов під воду. На мить хлопчику здалося, що він опинився в кабіні ліфта, а лицар стояв на ній і дивився на нього крізь аварійний люк.

Потім Джек перенісся на пандус, який охороняла гігантська змія; її чорне м’язисте тіло було закуте в блискучу чорну луску.

А коли я досягну кінця всього? Коли я перестану ламати долівки і просто розіб’юся об морок?

— ДЖЕКУ! ДЖЕЙСОНЕ! — кликав з усіх світів Талісман. — ДО МЕНЕ!

І Джек ішов до нього, наче прямував до забутого дому.

Джек мав рацію: він піднявся лише на одну сходинку. Реальність знову завмерла навколо нього. Чорний лицар — його чорний лицар, чорний лицар Джека Сойєра — блокував прохід. Він підняв пернач.

Джек боявся, але продовжував підніматися, тримаючи медіатор Спіді перед собою.

— Я не збираюся панькатися з тобою, — сказав Джек. — Краще забирайся з…

Чорна фігура замахнулася перначем. З неймовірною силою він опустився вниз. Джек відскочив убік. Пернач врізався в сходинку, на якій мить до того стояв хлопчик, роздробив її, утворивши чорну діру.

Постать видерла пернач. Джек піднявся ще на дві сходинки, досі стискаючи медіатор Спіді між великим і вказівним пальцями… і раптом він просто розламався і розпорошився на землю дощем схожих на яєчну шкаралупу жовтих кістяних фрагментів. Більшість із них упала Джекові на кросівки, і хлопчик тупо витріщився на них.

Пролунав мертвотний сміх.

Пернач, до якого прилипли дерев’яні трісочки та шматки старого зогнилого килима, здіймався в руках-латах лицаря. Гарячий погляд привида вихопився з оглядових шпарин шолома. Здавалося, він горизонтальною лінією до крові розрізав задерте обличчя Джека на рівні носа.

Знову грубий регіт — Джек чув його не вухами (він знав, що обладунок порожній, як і решта, він лише оболонка для живого духа), а у своїй голові. Ти програв, хлопче! Невже ти справді гадав, що такий дріб’язок проскочить повз мене?

Знову пернач зі свистом опустився вниз, цього разу по діагоналі, і Джек саме вчасно відвів очі від червоного погляду, щоб пригнутися — він відчув, як пернач черкнув його волосся за мить до того, як вибив чотирифутову секцію перил і відіслав її в політ.

Скрегіт металу — і лицар нахилив шолом уперед (якась потворна саркастична пародія на стурбованість), а тоді пернач знову здійнявся вгору, щоб здійснити ще один зловісний удар.

Джеку, тобі не знадобився чарівний сік, щоб опинитися тут, і тобі не знадобиться ніякий медіатор, аби здолати цю банку з-під кави!

Пернач знову розганяв повітря — вввввііііішшшшш!

Джек відскочив, у нього занив живіт, сплетення плечових м’язів завили від ран, що залишили шпичасті рукавиці.

Пернач не поцілив у груди лише на якийсь дюйм, схибив і розтрощив балюстраду з червоного дерева, наче зубочистки, що розлетілися врізнобіч. Джек завис над порожнечею, відчуваючи себе, мов Бастер Кітон[269], абсурдно. Лівою рукою він схопився за зазубрені рештки поручнів і загнав скабки під два нігті. Біль був настільки жахливим, що Джекові здалося, ніби його очі зараз вибухнуть. Але він вже намацав правою рукою опору, вирівнявся, втримався і відійшов від провалля.

Уся магія в тобі, Джеку! Невже ти досі цього не знаєш?

Якусь мить він просто стояв там, важко дихав, а тоді знову пішов сходами нагору, вдивляючись в чорне порожнє обличчя над собою.

— Краще відійди, сер Ґавейне[270].

Лицар знову нахилив величезний шолом в незвично делікатному жесті (Перепрошую, юначе… ви справді зверталися до мене?), а тоді знову здійняв пернач над головою.

Можливо, засліплений страхом, Джек не помічав до цієї миті, наскільки повільні ці помахи, наскільки передбачуваною є траєкторія кожного удару. Напевне, суглоби поїла іржа, подумав він. У будь-якому разі, тепер, коли в голові трохи просвітлилось, йому стало легше ухилятися в колі цих помахів.

Джек звівся навшпиньки, потягнувся і схопив обома руками чорний шолом. Метал був неприємно гарячим — наче зашкарубла шкіра під час високої температури.

— Згинь з лиця землі. — Голос хлопчика був тихим і спокійним, наче це була звичайна розмова. — Її іменем наказую тобі.

Червоне сяйво в шоломі згасло, як свічка в гелловінському гарбузі, і раптом шолом зі всією свою вагою — фунтів п’ятнадцять як мінімум — опинився в Джекових руках. Більше його нічого не підтримувало; обладунок під шоломом розпався.

— Ви мали вбити обох братів Елліс! — сказав Джек і відкинув порожній шолом геть.

Той ударився об підлогу в самому низу з гучним «беем» і відкотився вбік, немов іграшка. Готель наче зіщулився. Джек повернувся до широкого коридору на другому поверсі, там нарешті з’явилося світло: яскраве і чисте, як того дня, коли він побачив крилатих людей в небі. Коридор закінчувався ще одними зачиненими двостулковими дверима, але світло все одно пробивалося крізь нього і крізь щілину там, де дві половинки сходилися разом. Це все вказувало на яскравість світла.

Джекові дуже хотілося якнайхутчіше побачити світло і його джерело; і щоб побачити це, він пройшов крізь цілковиту пітьму.

Важкі двері були оздоблені вишуканим різьбленням. Золоті літери над ними хоч і потьмяніли, але їх досі легко було прочитати: «БАЛЬНА ЗАЛА ТЕРИТОРІЙ».

— Агов, мамо, — у Джековому голосі, який линув у це сяйво, лунало м’яке здивування. Щастя заповнювало його серце: відчуття було веселкою, веселкою, веселкою. — Агов, мамо, здається, я прийшов, здається, я справді прийшов.

Обережно, з благоговійним страхом, Джек обома руками взявся за клямку і потягнув її. Відчинив двері — і широкий промінь чистого білого світла впав на його здивоване обличчя.

Так сталося, що Сонячний Ґарднер озирнувся з пляжу на готель саме тієї миті, коли Джек прикінчив останнього вартового лицаря. Він почув глухий удар, наче в готелі десь вибухнув динаміт. Тієї ж самої миті яскраве сяйво випурхнуло з усіх вікон другого поверху «Ейджинкурта», і всі мідні символи — місяці, зорі, планети, чудернацько покручені стріли — враз завмерли.

Ґарднер був убраний як тупуватий боєць особливого призначення лос-анджелеської поліції. Зверху білої сорочки він зодягнув грубий чорний бронежилет та прикріпив до плеча рацію на полотняній мотузочці. Під час ходи коротка товста антена хиталася туди-сюди. На другому плечі висів «Везербі» тридцять шостого калібру. Ця мисливська рушниця була завбільшки з протиповітряну гармату; поглянувши на неї, Роберт Руарк[271] помер би від заздрощів. Ґарднер купив її шість років тому, коли обставини змусили його позбутися старої рушниці. Чохол для «Везербі» зі справжньої шкіри зебри лежав зараз у багажнику чорного «кадилака» поруч із тілом сина.