Стивен Кинг – Талiсман (страница 139)

— Прийди до мене! — прокричав він,

і перейшов

(крізь? через?)

в

Джейсона.

— Прийди до мене! — прокричав він солодшою, м’якшою, гнучкішою мовою Територій: крикнув, сміючись, але його щоками текли сльози. І тут він збагнув, що подорож почав інший хлопчик, і він повинен завершити їх, а тому йому треба піти і

перенестися

назад

в

Джека Сойєра.

Над його головою Талісман затремтів у повітрі, повільно повернувся, випромінюючи світло, тепло і відчуття справжнього добра і білості.

— Прийди до мене!

Талісман почав спускатися.

Так, після багатьох тижнів важких випробувань, пітьми та відчаю; після друзів, що з’являлися і знову зникали; після днів важкої праці і ночей, проведених у вологих копицях сіна; після зустрічей з демонами похмурих країв (не згадуючи вже тих, що живуть у власній душі) — після всього цього було правильно, що Талісман потрапив до Джека Сойєра.

Хлопчик спостерігав, як Талісман опускається, і, хоча він більше не хотів утекти, у нього виникло безповоротне відчуття, що світи в небезпеці, що вони балансують на межі. Джейсонова частка в ньому справжня? Сина королеви Лаури вбили, він став привидом, іменем якого клялися мешканці Територій. Джек вирішив, що має рацію. Джек шукав Талісман, але ця подорож мала значення і для Джейснона, тому він ожив на деякий час — у Джека справді був своєрідний Двійник. Якщо Джейсон — привид, як і ті лицарі, він міг зникнути, коли ця осяйна куля торкнеться його підведених пальців. Джек знову його вб’є.

«Не хвилюйся, Джеку», — прошепотів голос. Він був теплим і чистим.

Талісман опускався: куля, світ, всі світи — блиск, тепло, добро і незмінна білість. І так само, як уся білість, Талісман був неймовірно крихким.

І поки він опускався, світи роїлися навколо голови Джека. Тепер він не пробивався крізь шари реальності, а бачив увесь всесвіт реальностей; вони накладалися одна на одну, поєднувалися між собою в полотно

(реальностей)

кольчуги.

«Ти тягнешся вгору, щоб отримати всесвіт світів, космос добра, Джеку, — голос належав його батьку. — Не впусти його, синку. Заради Джейсона, не впусти».

Світи світів над світами; деякі чарівні, деякі жахливі — усі вони в одну мить наповнилися білим теплим сяйвом цієї зорі — кришталевої кулі з вигравіюваними лініями на ній. Вона повільно опускалася вниз, до тремтячих рук Джека Сойєра.

— Іди до мене, — закричав він Талісману, як той колись співав йому. — Прийди до мене!

Талісман висить за три фути від його рук, огортає їх м’яким цілющим теплом; два фути, тепер один. На мить він вагається, повільно обертаючись навколо своєї ледь нахиленої вісі. Джек бачить чарівні, мінливі обриси континентів, океанів та полярних шапок. Талісман вагається… а тоді повільно опускається в простягнуті руки хлопчика.

Розділ сорок третій

Новини звідусіль

Лілі Кавано, що впала у тривожний сон після того, як уявила, що чує позаду Джеків голос, тепер рівно сіла на ліжко. Уперше за останні тижні яскрава барва наповнила її вощано-жовті щоки. Її очі сяяли дикою надією.

— Джейсоне? — видихнула вона, а тоді насупилася.

Це не було ім’я її сина. Однак уві сні, від якого вона щойно покинулася, її сина звали так, і в тому сні вона була кимось іншим. Звісно, це все зілля. Саме зілля так викривлює її сни.

— Джеку? — спробувала вона знову. — Джеку, де ти?

Жодної відповіді… але вона відчула його і, напевно, знала, що він живий. Уперше за тривалий час — певно, за півроку — вона почувалася справді добре.

— Джекі, — мовила вона і схопила свої цигарки. Вона з хвильку подивилася на них, а тоді швиргонула через усю кімнату в камін, до решти лайна, яке вона мала намір спалити. — Гадаю, я щойно кинула палити вдруге і востаннє в житті, Джекі, — сказала вона. — Тримайся там, малий. Мама любить тебе.

І тоді вона без жодної на те причини засяяла широченною дурнуватою усмішкою.

Донні Кіґан, який чергував на кухні, коли Вовк вирвався з Ящика, вижив тієї жахливої ночі. Джорджу Ірвінсону, хлопцеві, що чергував разом із ним, так не пощастило. Тепер Донні перебував у значно кращому притулку в Мансі, штат Індіана. На відміну від багатьох інших хлопців у «Домі Сонця», Донні справді був сиротою. Суто символічно Ґарднер мав узяти кількох таких, аби задовольнити штат.

Тепер Донні мив шваброю темний коридор на верхньому поверсі. Застигши в невиразному заціпенінні, він раптом поглянув угору — і його тьмяні очі розширилися. Надворі хмари, що сіяли дрібним снігом на прибрані грудневі поля, несподівано розчахнулися на заході. Їх пронизав широкий сонячний промінь — страшний і захопливий у своїй самотній красі.

— Маєш рацію, я ЛЮБЛЮ його! — з тріумфом вигукнув Донні. Донні кричав до Ферда Дженклова, хоча сам Донні, у макітрі якого було надто багато всього, щоб знайти місце ще й для мозку, уже встиг забути його ім’я. — Він прекрасний, і я ЛЮБЛЮ його!

Донні загиготів, як ідіот, але тепер навіть його сміх видавався прекрасним. Дехто з інших хлопців підійшов до дверей і зачудовано дивився на Донні. Його обличчя купалося в сонячному світлі, яке розсипав той єдиний чистий ефемерний промінь, і котрийсь із хлопців прошепотів своєму близькому другу тієї ночі, що Донні Кіґан був схожим на Ісуса.

Та мить проминула. Хмари затягли дивний просвіт у небі, й до вечора сніг подужчав, перетворюючись на першу велику заметіль тієї зими. Донні збагнув — на одну коротку мить збагнув, — що таке насправді любов і тріумф. Усе минуло так само швидко, як минають сни, коли прокидаєшся… але він ніколи не забуде те відчуття запаморочливої вдячності за раз здійснене і пережите замість обіцяного і запереченого; те відчуття солодкої ясності, неймовірної любові; відчуття екстазу за ще один прихід білизни́.

Суддя Феєрчайлд, який відіслав Джека і Вовка в «Дім Сонця», більше не був суддею. І щойно розглянуть його останню апеляцію — запроторять у в’язницю. Більше не викликало сумнівів, що він туди потрапить і отримає своє з лишком. Можливо, узагалі ніколи не вийде. Він був уже старим чоловіком і не надто здоровим. Якби ж вони не знайшли ті кляті тіла…

Він намагався лишатися бадьорим, наскільки, звісно, дозволяли обставини. Але тепер, сидячи вдома, у своєму кабінеті, і чистячи нігті довгим лезом кишенькового ножа, суддя відчув, як його накрила сіра хвиля депресії. Раптом він витягнув ножа з-під своїх товстих нігтів, замислено подивився на нього, а тоді встромив кінчик леза у праву ніздрю. На мить потримав його там, а тоді прошепотів:

— От лайно. Чому б і ні?

Він смикнув кулак вгору, посилаючи шестидюймове лезо в коротку смертоносну подорож, розриваючи свої носові пазухи, а тоді й мізки.

Смоукі Апдайк сидів у кабінці «Пивниці Оутлі», переглядав рахунки і вистукував цифри на калькуляторі «Тексас Інструментс», як і того дня, коли вони зустрілися з Джеком. От тільки тепер уже починало сутеніти і Лорі обслуговувала перших вечірніх клієнтів. Музичний автомат награвав «Краще пляшка на столі (аніж дірка в голові)».

Якоїсь миті все було гаразд. А вже наступної Смоукі виструнчився, і його паперовий ковпак з’їхав назад. Він схопився за білу футболку з лівого боку грудей — там, де його щойно пронизав пекельний біль, схожий на укол срібним шипом. «Бог забиває свої цвяхи», — сказав якось Вовк.

У цей момент раптом із гучним гуркотом вибухнув гриль. Він ударився об вивіску «Буш» і вирвав її зі стелі. Вона з грюкотом приземлилася. За баром різко запахло газом. Лорі закричала.

Музичний автомат нарощував темп: 45 обертів на хвилину, 78, 150, 400! Трагікомічне ридання жінки обернулося на швидкісну балаканину стривожених бурундуків на ракетному візку. Наступної миті з автомата злетіла кришка. Кольорове скло розсипалося врізнобіч.

Смоукі глянув на свій калькулятор і побачив, як у червоному віконці блимає одне-єдине слово:

ТАЛІСМАН-ТАЛІСМАН-ТАЛІСМАН-ТАЛІСМАН.

А тоді його очі вибухнули.

— Лорі, вимкни газ! — закричав хтось із клієнтів. Він підвівся зі своєї табуретки і повернувся до Смоукі. — Смоукі, скажи їй… — Чоловік закричав від жаху, коли побачив, як юшить кров з дір, у яких раніше були очі Смоукі Апдайка.

Наступної миті вся «Пивниця Оутлі» полетіла в небеса, і доки встигли під’їхати пожежні машини з Доґтауна і Ельміри, більша частина центру згоріла.

Невелика втрата, діти, можете сказати «амінь».

У Школі Тайєра, у якій знову, як і завжди, все йшло своїм звичаєм (а коротенька інтерлюдія здавалася всьому кампусу лише низкою невиразних взаємопов’язаних снів), почався останній цього дня урок. Замислені, замріяні учні сиділи в класах.

Раптом заграли дзвони в каплиці. Голови підвелися. Очі розширилися. І всьому кампусу «Тайєра» здавалося, ніби вицвілі сни повернулися.

Етерідж сидів у математичному класі та стискав свій член, ритмічно погладжуючи його вгору-вниз і безтямно витріщаючись на логарифми, які старий містер Ганкінс виводив на дошці. Він думав про маленьку гарненьку міську офіціантку, яку він скоро трахатиме. Вона носила пояс із підв’язками замість колготок і була зовсім не проти не знімати панчохи, доки вони їбуться. Враз Етерідж поглянув у вікно, забуваючи і про свою ерекцію, і про гарненьку офіціантку з довгими ногами і нейлоновими панчохами. Миттєво, невідомо чому, йому спав на думку Слоут. Маленький манірний Річард Слоут, котрий, за всіма правилами, мав би вважатися занудою, але чомусь не був таким. Він подумав про Слоута і поцікавився, чи все з ним гаразд. Чомусь йому подумалося, що Слоут, який, нікого не попередивши, чотири дні тому покинув школу (і відтоді від нього жодної звістки) почувався не так уже й добре.